-Он, он, дивись, це вони, мої бабуся з дідусем, – сказала Ольга посміхаючись, і показала Дмитру на двох стареньких.
-І справді, милі, – погодився Дмитро. – Уяви, що це ми з тобою років через шістдесят.
-Було б чудово, – Ольга мрійливо зітхнула.
Своїми бабусею з дідусем Ольга називала літню пару, яка насправді була їй незнайома.
Кілька місяців тому Ольга влаштувалася на нову роботу. Ближче до будинку.
Тепер можна було ходити пішки, тільки тридцять хвилин і вдома, чи на роботі.
Бабусю з дідусем, які неквапливо крокували, Ольга помітила першого ж дня, коли поверталася з нової роботи.
Дівчині здалося, що їм років по сто, такими вони були зморшкуватими, маленькими, сухенькими…
Бабуся йшла трохи попереду в старому потертому пальті з куцим від часу коміром і в’язаному береті, старанно піднімаючи ноги, взуті в громіздкі фетрові бурки, щоб не човгати.
Іноді вона оберталася до дідуся, який ішов трохи позаду.
Він був взутий у такі ж бурки, стареньку куртку, в’язану шапочку, за спиною старенький рюкзачок.
Щоразу, коли бабуся оберталася, він кивав їй головою, ніби говорячи:
-Іди, йди, не хвилюйся, зі мною все гаразд.
Вони здавались Ользі такими милими, що посмішка розповзалася по її обличчі сама собою.
Подумки вона уявляла, як люди похилого віку прожили довге щасливе життя. Як вони зустрілися, коли були молодими.
Як потім тихо і скромно побралися. І жили так само тихо, скромно і щасливо. І зараз живуть.
Разом снідають, обідають, можливо, читають книги або дивляться фільми своєї молодості, а ввечері йдуть на прогулянку, щодня за будь-якої погоди, як за розкладом.
-От тільки хіба ж у них немає дітей, онуків і правнуків, які могли б їм допомогти і хоча б купити зручніше взуття? – думала Ольга, дивлячись на зовнішній вигляд стареньких.
І ще одна думка її хвилювала:
-Вони такі старенькі, когось із них не стане першим, і як же тоді буде другому?
Ольга намагалася відганяти від себе цю думку, щодня радіючи, що знову зустріла своїх бабусю і дідуся.
Старенькі ж ішли своєю дорогою, не звертаючи на дівчину уваги.
Розповіла Ольга про них і Дмитру, своєму чоловікові. І, звичайно, показала їх йому, коли Дмитро прийшов зустріти Ольгу.
Одного разу, Ольга вийшла з роботи, пройшла до того самого перехрестя, де зазвичай зустрічала стареньких і раптом… Не зустріла їх.
Ольга так здивувалася, адже вона зустрічала їх щодня рівно в цей час уже три місяці, а сьогодні не зустріла…
-Може, розминулися, – подумала Ольга, звірившись з годинником на телефоні.
Наступного дня Ольга знову не зустріла стареньких.
Вона постояла в хвилюючому очікуванні на перехресті хвилин двадцять.
Старенькі так і не з’явилися.
-Один із них просто погано почувається, а другий доглядає його, – Ольга вигадала цю версію, щоб не думати про найгірше.
На третій день, коли старенькі не з’явилися, Ольга поділилася своїми переживаннями з Дмитром.
-Ну, ти що зовсім, чи що?! Ти ж їх навіть не знаєш. Навіщо так переживати? – посміхнувся юнак.
Але Ольга не заспокоїлася. Їй було двадцять п’ять, її рідних бабусі і дідуся по маминій лінії не стало, коли вона була ще маленькою.
Але вона пам’ятала бабусині казки, пиріжки з малиною, теплі, пошиті з любов’ю рукавички і шапочки, і походи з дідусем на рибалку, і як він вчив онучку вистругувати з дерева фігурки.
Мама не схвалювала цих занять, на що дідусь завжди відповідав:
-Треба було внука народжувати!
Він сміявся і гладив Ольгу по волоссю. Батька свого, як і можливих родичів із його боку, Ольга ніколи не знала.
Про що, втім, ніколи не шкодувала. А ось бабусі і дідуся, які практично виховували маленьку Ольгу, поки мама працювала, їй дуже не вистачало.
Після школи Ольга поїхала вчитися до обласного центру, тут і залишилася.
За маму можна було не переживати – вона зустріла хорошого чоловіка і більше не була самотньою.
Ольга теж зустріла, як вона вважала, свою половинку – Дмитра. Вони зустрічали вже більше року, і Ольга мріяла про весілля та дітей. Але Дмитро з пропозицією не поспішав, хоча вже кілька місяців Ольга жила в квартирі.
Коли на четвертий день Ольга не зустріла «своїх» бабусю і дідуся, вона вирішила спробувати їх знайти.
-Якщо вони ходять завжди цією дорогою, то живуть десь у сусідніх будинках, – вирішила дівчина і рішуче попрямувала у двори.
-Старенькі такі помітні, – міркувала вона. – Що хтось, неодмінно їх та й запам’ятав. Так можна буде знайти хоча б будинок, а там уже простіше.
Але, як виявилося, люди, які поспішали у своїх справах, зазвичай не звертають уваги на інших перехожих, ніхто не міг згадати літню парочку.
Ольга вже зневірилася, коли побачила на лавці біля одного з під’їздів дідуся. Він сидів, задумливо дивлячись перед собою.
Ольга підсіла поряд. Старенький навіть не поворухнувся. Ольга розуміла, що він засмучений, але як заговорити з абсолютно незнайомою людиною?
-У вас щось трапилось? – нарешті, наважилася Ольга.
Старенький повільно обернувся і глянув на дівчину.
-Ти хто? – запитав він.
І Ольга раптом сама не знаючи чому, виклала все як є.
Як вона спостерігала за ними щодня, як хвилювалася потім, коли вони зникли, як вирушила їх шукати і знайшла.
-Заслабла Ніна Олександрівна, – сумно відповів дідусь, навіть не дивуючись оповіді Ольги. – Майже не встає. А мене на прогулянку виставляє, без цього, каже, ніяк. Рух життя. А як я піду? Я піду, а вона там. От і сиджу тут, – плутано пояснив він.
-Може допомога, якщо щосб потрібно? Ліки? Продукти? – поцікавилася вона.
-Пенсії у нас маленькі, але на продукти із ліками вистачає. На найнеобхідніші. Старість це. А старість не лікується, – зітхнув дідусь. – Мені вже 84, Ніночці 86. Старша вона за мене. Все життя за нею тягнуся, ніяк не встигну. У всьому попереду мене. Розумниця, активістка, а я з юності скромний був. А красуня яка. І як вона тільки на мене глянула, все до пуття не зрозумію, – розповідав дідусь.
Ольга уважно слухала і думала, наскільки вони самотні, напевно, і поговорити ні з ким, крім один одного, якщо він ділиться з нею найпотаємнішим ось так просто.
-Може, вдома чимось допомогти? Прибрати, приготувати? – Ольга знову запропонувала свою допомогу. – Ви не подумайте тільки нічого. Я щиро, – постаралася заспокоїти вона старого.
-Та я й не думав. У тебе очі світлі, добрі, – усміхнувся дудусь. – Якщо часу не шкода, ти краще в гості до нас приходь. Ніночка гостей любить, тільки давно їх ми не мали. Зрадіє. Може, це їй сил додасть, – старенький подивився на вікна другого поверху.
-Я із задоволенням! – зраділа Ольга. – А коли можна?
-Та хоч зараз, – відповів він. – Мене Михайло Миколайович звуть.
-Я тільки в магазин збігаю, до чаю щось куплю і повернусь. Яка квартира у вас?
-Та що ти, нічого не треба, – спробував протестувати Михайло Миколайович.
Але Ольга стояла на своєму.
Коли вона повернулася, абияк затягнувши на другий поверх два величезні пакети з продуктами, Михайло Миколайович тільки мовчки похитав головою.
-Ніночко, а ось і гостя, – сказав він дружині, яка сиділа посеред кімнати у великому кріслі.
Або крісло тільки здавалося великим, бо сама старенька без пальта була мініатюрною.
Видно було, що Ніна Олександрівна встигла підготуватись до зустрічі.
На ній була світла домашня сукня, поверх в’язана кофточка, сиве волосся акуратно зібране в пучок, а губи злегка підфарбовані.
Ольга згадала слова Михайла Миколайовича та погодилася, що, напевно, у молодості Ніна Олександрівна була красунею.
-Здрастуй, дорогенька. Вибач, не стану тебе на зустрічати! Сама проходь ближче, сідай.
Ольга не чекала такої строгості від бабусі.
-Не бійся, – шепнув Михайло Миколайович. – Ніночка вчителем працювала. Так і має таку звичку. А ось і чайник, – додав він голосніше.
Так почалося знайомство Ольги з Михайлом Миколайовичем і Ніною Олександрівною.
Тепер Ольга заходила до них щодня після роботи, а коли Ніна Олександрівна видужала, вони стали разом гуляти.
У вихідні Ольга намагалася забігти на годину-дві, щоб допомогти по господарству, та й просто провідати.
Ніна Олександрівна навчала Ольгу життєвим хитрощам, а Михайло Миколайович тільки посміхався і підморгував Ользі: мовляв, терпи тепер учительські замашки.
Але Ольга не терпіла, їй справді подобалося проводити з ними час. Тепер вона знала, що старенькі, як вона і передбачала, самотні.
Вони мали сина Степана, але його не стало, коли хлопцеві було 16.
Більше з дітьми не склалося. Рідня, і колишні друзі, хто роз’їхався, а кого вже в живих не було, а молодому поколінню двоюрідних онуків та племінників не було діла до стареньких.
-Ну, що ти з ними цяцькаєшся? – дорікав Ользі Дмитро.
-Хіба тобі їх не шкода? А якби це були твої бабуся та дідусь? – казала Ольга.
-Вони не мої. І не твої теж, – Дмитро залишався холодним.
Ольгу це засмучувало. Їй не хотілося сперечатися і сваритися з Дмитром, але й своїх старих вона вже не могла залишити.
-Моду взяли, не розписаними жити. Дурниці все це. Потім самі й переживаєте. Хлопці вам тільки голови морочать, – сказала Ользі Ніна Олександрівна, коли вона розповіла про коханого. – У наш час такого не було. Раз і назавжди одружилися. Михайлик мій скільки ходив біля мене, не знав, як і підійти.
Але я вигляду не показувала, чекала, поки він вже наважиться. А вже як порозумілися, так одразу й заміж покликав. Тут я довго не думала. А вже далі все разом, пліч-о-пліч, – згадувала Ніна Олександрівна, і Ольга бачила, як на блакитні очі бабусі накочують сльози.
-А коли ми одружимось? – прямо запитала Ольга у Дмитра, після цієї розмови.
-А чим так погано? – зам’явся Дмитро. – Зараз не час витрачати гроші на весілля.
-Можна і без весілля. Просто розписатися, – не вгавала Ольга.
-Давай поговоримо про це згодом. Через півроку. Там я якраз всі справи закінчу щодо роботи, – почав Дмитро.
Ольга тільки зітхнула і вже й не слухала. Наступного дня вона зібрала свої речі і переїхала в орендовану квартиру, не залишивши адреси і заблокувавши Дмитра в телефоні.
-Любить – знайде, – підтримала Ніна Олександрівна.
Але Дмитро, може, й не шукав. Ну не знайшов точно.
Через півроку Ніна Олександрівна знову злягла. Цього разу стан її був ще гіршим. Сили полишали її. Михайло Миколайович ходив задумливий.
Ольга намагалася підтримувати обох, але після розмови з лікарем розуміла, що час іде на дні.
-Нема більше Ніночки. І тут вона мене випередила, – Михайло Миколайович зателефонував Ользі в кінці робочого дня.
Ольга взяла вихідні, щоб допомогти з поминками і не залишати старенького самого.
Михайло Миколайович зовсім знітився без своєї Ніночки. У день поминок, коли Ольга прийшла до нього вранці, його не стало. Він лежав у ліжку, і легка усмішка застигла на його губах. Здавалося, він знову щасливий…
Після поминок Ольга звернулася до нотаріуса, вона хотіла знайти хоч якихось родичів своїх стареньких, щоб повідомити їх.
-Пам’ятаю, пам’ятаю їх, – задумалася нотаріус, жінка у червоному діловому костюмі. – Така жвава старенька і дід позитивний увесь час із посмішкою.
Дивиться на неї і посміхається, а очі від кохання прямо світяться. Ех, мені б таке кохання, – нотаріуска мрійливо подивилася на порожні крісла у кутку.
Наче Михайло Миколайович і Ніна Олександрівна все ще сиділи там.
-Заповіт вони склали. Так, ну ви вже як годиться, через півроку приходьте, – додала вона діловито.
Через півроку виявилося, що за заповітом двокімнатна квартира стареньких тепер переходила Ользі. Розбираючи в квартирі речі, Ольга довго гортала сімейний фотоальбом своїх бабусі і дідуся.
І розуміла, нехай вона ще не зустріла свого Михайлика, чи Сергійка, або як там судилося, щоб називали її майбутнього чоловіка, але вже вона намагатиметься не помилитися у виборі, щоб раз і назавжди, довго і щасливо…