Оленка їхала в автобусі і сумно дивилася у вікно.
-Чому все так? – думала вона. – Мама все життя незрозуміло як жила, а тепер я… Мені 33, а в мене знову нічого…
Так, життя прожити, не поле перейти. Чомусь вона зрозуміла це тільки зараз.
А так все думала, що саме все втрясеться, все складеться.
Оленці взагалі по життю щастило. Тільки ось, останнім часом удача кудись зникла.
Оленка вийшла заміж не тому, що дуже закохалася, а тому, що вже пора було. А що? 30 років не жарти, треба вже й знайти когось.
Сергій був з іншого міста, тільки-но почав шукати роботу, вирішувати щось з житлом. І Оленка вирішила – це він!
Майже три роки прожили, і тепер Олена знову може почуватися молодою, і зовсім не обтяженою ні квартирою, ні машиною, ні роботою.
Олена вважала себе розумною, але те, як ошукав її чоловік… Це, звичайно, треба примудритися.
Сергій завів мало не одразу після весілля заявив, що треба зайнятися своєю справою.
Олена тоді думала, що таки пощастило їй із чоловіком. Он який…
Потім вони взяли величезний кредит… Вірніше, взяла Олена під квартиру… І скільки вона своїм знайомим говорила, щоб ніколи не зв’язувалися з мужиками, які просять кредит взяти, а сама…
Сергій не втікав, не ховався. Він просто прогуляв усі гроші на дівчат і ресторани.
Олені не було коли відстежувати кожен його крок, бо вона чудово розуміла, поки бізнес розкрутиться, платити за кредит треба їй…
А потім, вона якось поверталася ввечері додому. Ішла вона повз дуже дорогий ресторан, у вікні якого вона й побачила чоловіка в компанії прекрасних панянок.
Вона рішуче відкрила двері ресторану і влаштувала там справжній бедлам…
Та було пізно – від грошей майже нічого не лишилося.
Трохи подумавши, Олена вирішила, що потрібно просто почати все спочатку. Продала квартиру, машину, розрахувалася з боргами, на роботі написала заяву і вирушила в село.
Зараз вона їхала в автобусі й розуміла, що її там можуть зустріти так, що одразу й поїхати захочеться.
Колись з цього будинку поїхала мати Олени.
Олена, звичайно, намагалася дідуся перший час відвідувати, але характер у нього був такий, що дівчина рідко коли витримувала хоча б день.
До речі, характер діда дуже добре проглядався і в Олені. Мати приїжджала відвідати батька раз на рік, і завжди він зустрічав її одним питанням:
-Чого приперлася?
Нині дідусю було десь за 80, і чесно кажучи, Олена навіть не уявляла, що він їй скаже.
Автобус приїхав на зупинку. Ось і село. Жінка закинула на плече дорожню сумку, зручніше перехопила ручку валізи на коліщатках, і пішла стежкою.
Діда вона побачила ще здалеку. Він лагодив хвіртку. Старий обернувся, довго дивився на Олену, яка наближалася. Мабуть впізнав, бо відвернувся і продовжив займатися своєю справою. Олена посміхнулася.
«Ну, хоч живий-здоровий, і на тому спасибі», – подумала вона.
-Привіт, дідусю!
Дід знову обернувся.
-Ну, привіт. Чого приїхала?
-Так у гості, дідусю! Не виставиш?
Дід помовчав якийсь час, а потім сказав:
-Ну, якщо ненадовго, то не виставлю.
Олена засміялася.
-Ох, дідусю, нічого не змінилося.
Вони пройшли до хати. Дід махнув рукою на грубку.
-Якщо їсти хочеш, там, у грубці візьми.
-Ні, не хочу. Я тут тобі гостинців привезла.
Вона почала викладати на стіл продукти, дід із боку спостерігав за нею.
-А що ти мені цілий стіл оцього міського привезла? – запитав він.
Жінка знизала плечима.
-Ну, не хочеш, не їж, я сама з’їм…
Перший день пройшов цілком мирно. Олена із задоволенням лягла на ліжку у маленькій кімнаті, під відкритим вікном.
Ну, нарешті вона виспиться…
Їй здавалося, що вона тільки-но заплющила очі, як над вухом пролунав голос діда.
-А ти чого ще спиш? Іди курей випускай, буряки прополоти треба! Води наносити!
Вона не розплющувала очі, сподіваючись, що все це сон… Але надія виявилась марною…
Повернувшись до хати через годину, Олена застигла від обурення.
Дід, поклавши ноги у валянках на табуретку, солодко похропував.
Вона хотіла висловити йому все, що про нього думала, але передумала. Роззулася, і тихенько пробралася до своєї кімнати. Лягла на ліжко і одразу ж заснула…
…Через кілька днів дідові стало дедалі складніше вигадувати завдання і в Олени з’явився вільний час.
Дідові не подобалося, що вона, розстеливши покривало, засмагає на городі, але сказати не було чого.
Незабаром він почав виказувати їй:
-Тут, в селі, розлежуватися не прийнято! Розлежуватися у своє місто їдь!
Олена з цікавістю дивилася на діда.
-Дідусю, а якщо ось прямо все перероблено, тоді як? Треба в хаті сховатися, щоб сусіди, не дай Боже не подумали, що ти нероба?
Дід трохи розгубився.
-Ти мені давай тут не говори нісенітниць! Це твоя мати на тебе такий вплив справила! Недаремно я її виставив! Толку від вас, від жінок!
Він махнув рукою, а Олена розізлилась. Скочила й пішла за дідом.
-Дідусю! Ну, ти ж не завжди так до жінок ставився! Ось бабусю, ти ж її кохав, коли одружився?
Олена не пам’ятала бабусю, проте пам’ятала, що мати казала:
-Батько своїм поганим характером матір і звів…
Дід повернувся до неї.
-От що, онучечко! Чи не пора тобі додому? Погостювала і досить.
Олена розгубилася.
-Діду, але ж я ж твоя внучка. Рідна, а ти мені на двері вказуєш.
-Вказую. Ось завтра ранком і їдь!
Дід гримнув дверима, а Олена мало не розплакалася.
Ну, що це таке? Почала заново, називається. Вона одразу згадала, як через день, після того, як приїхала, побачила, що дід усі її продукти на смітник виніс. Не до сварки тоді було, промовчала.
Говорила мати, що тільки нерви собі тріпати, якщо з дідом сваритися.
Дід із нею більше й не розмовляв. Наче Олена порожнє місце. А вона вже вирішила – робити нічого, тож поїде вранці. І більше сюди точно ні ногою!
Увечері Олена сиділа перед телевізором. Ішов якийсь фільм, цікавий… Дід підійшов, хвилину дивився на екран, потім просто висмикнув вилку з розетки.
-Нічого зайву електроенергію витрачати.
Олена подивилася на нього й сказала:
-Діду, а я ж ніколи не вірила, що ти такий, як про тебе говорять. А ти… Ти такий і є! Тебе ж навіть у селі ніхто не любить через твій характер.
-А я не дівка гарна, щоби мене любили. А тебе, якщо щось не влаштовує, то можеш і сьогодні їхати!
Олена скочила, побігла до кімнати, схопила свої сумки.
-Ну, дякую дідусю! Дуже добре відпочила! Все життя про такий відпочинок із улюбленим дідом мріяла!
Олена рушила до дверей, до останнього сподіваючись, що дід її зупинить. Ніч надворі вже, але дід одразу за нею гачок на двері накинув, і погасив світло…
Олена вийшла з двору, сіла на лавку й розплакалася.
Квартиру втратила, чоловік зрадив, вона так в житті не плакала, як зараз. Все якось на купу…
-Оленко, ти чи що?!
Вона підняла заплакані очі. Перед нею стояв якийсь молодий чоловік. Олена шморгнула носом.
-Ну, я… А ви хто?
-Ти що, не впізнала мене? А як же виросту і влаштую тобі, Петре?
-Петрик?! Та ні, не може бути…
Звісно, Олена пам’ятала Петра. Поки вона дівчинкою приїжджала сюди з матір’ю, Петро, хлопець, який жив через два будинки, тільки й робив, що діставав її. Вона його не любила, намагалася відповідати, але він завжди передбачав усі її дії.
-Ну, чому ж не може? А я вийшов надвір, чую, плаче хтось. Одразу чомусь подумав, що Оленка плакса приїхала. Що, дід виставив?
-Ох, Петре… Виставив мене на вулицю.
-Вночі?
-Ну, як бачиш.
-Добре, дід твій відомий дивак, ходімо, переночуєш у нас. Бабця рада буде. Нудно їй тут одній.
Олена з вдячністю подивилася на Петра, правда, обличчя його особливо не розгледіла, і хотіла вже валізу взяти. Петро її випередив.
-Ну ти чого? Валізу потягнеш, а я так піду?
Олена обернулася до хати. Їй здалося, що в одній із кімнат різко сіпнулася фіранка. Вона показала язика темному вікну і пішла за Петром.
Баба Таня руками сплеснула:
-Петре, а ти де цю красуню взяв?
-Бабусю, це ж Оленка!
Бабуся засміялася.
-А Оленка що, не може бути красунею?
Олена з викликом подивилася на Петра і обімліла. Куди подівся той підліток, у вічно брудних штанях? Перед нею стояв високий, зграбний і дуже гарний чоловік. А найголовніше, дуже глузливо дивився на неї. Ось цей погляд вона добре пам’ятала. Олена пирхнула.
Баба Таня швидко на накрила стіл. Петро здивувався:
-Бабусю, ти ж казала, що на ніч їсти не можна.
Бабуся не розгубилася:
-Звичайно, не можна, тому ти не їж, а ми з Оленою посидимо. Її, мабуть, Василь там і їсти не давав. Бачила я, як дівка на городі в нього поралася. Дав же Бог діда, прости Господи!
Олена наговорилася з бабусею Танею досхочу. Від неї дізналася, що дід Василь був у молодості першим красенем.
-Ти не уявляєш, які дівки за ним бігали, а він як у Настю закохався, так і все. Настя на лице так собі була… Одружилися вони. Василь її на руках носив. А потім… Років п’ять вони прожили. І Настя загуляла від нього.
Він засумував тоді дуже. Загалом, повернулася вона через півроку. Начебто пробачив він її. А ще через рік донька народилася. Щоправда, Василя, як підмінили. З кожним роком характер ставав дедалі гіршим.
Оленка слухала, затамувавши подих. Вона ніколи цього не знала і була впевнена, що й мати не знає.
-Це що ж виходить, що дід, рахуй, не з власної волі таким став.
Баба Таня засміялася.
-Ну, тут уже не знаю. Вас він за що так? Та й не лише вас. Нікого не любить.
Петро давно спав, баба Таня теж сопіла, а Оленка все думала.
-Ні, не можна так просто поїхати, – подумала Олена. – Який би дід не був, а треба таки зайти до нього вранці попрощатися.
Оленка прокинулася рано. Вона тихенько, щоб нікого не розбудити вмилася, вдягнулась і пішла до хати діда.
Вона підійшла до хвіртки і зупинилася від здивування.
-Дивно, – подумала вона. – Двері в хату навстіж…
Олена залишила свою валізу біля хвіртки і зайшла на подвірʼя.
-Діду?! Діду, ти де?! – голосно гукнула вона.
У відповідь тиша… Зазвичай дід одразу починав бубоніти:
«Чого кричати так?!»
Олена обійшла все подвір’я, заглянула в сарай. Нікого.
Тоді вона відкрила двері і зайшла в хату.
Вона відкрила двері в кімнату й ахнула!
Дід лежав на дивані, рука на грудях, сам білий-білий…
-Дідусю!
Олена кинулася до нього. Він розплющив очі.
-Приперлася …
Олена не стала звертати увагу на його слова. Швидко схопила апарат для вимірювання тиску, мама ще давно йому купувала.
Так і є – тиск. Олена викликала швидку. Діду під язик пігулку, вікна навстіж.
Дід пробурчав:
-Напустиш мух, сама ловитимеш! І взагалі, ти їхати кудись збиралася.
Олена повернулася до нього.
-Не дочекаєшся! Поставлю тебе на ноги, тоді й поїду! Все одно поки що нікуди!
Діду, мабуть, полегшало, бо він запитав:
-Чого нікуди? Чи чоловік не витримав тебе і виставив?
-Чоловік не виставив, чоловік просто прогуляв квартиру, машину… А виставила його я …
Дід відвернувся до стіни. Олена подумала, що даремно вона розповіла, все одно йому це не цікаво.
Жінка вийшла провести лікаря.
-Ну, що я можу сказати… Ваш дідусь для свого віку у чудовій формі. Ось тільки тиск. Але, самі розумієте, вік поважний. Два-три дні спокою, харчування, позитивні емоції, і знову ваш дідусь побіжить…
Олена розуміла, що найскладнішим пунктом буде “позитивні емоції”. Їй здавалося, що дід та позитивні емоції – речі несумісні.
Дід покірно прийняв приписи лікаря. Взагалі, якийсь тихий став, мовчазний. Першого дня Олена приготувала вечерю.
-Дідусю, сідай їсти.
Він мовчки сів за стіл. Зачекав, доки вона наклала.
-Чого не поїхала? Я образив тебе.
-Як же я поїду, якщо ти заслаб?
Він дуже пильно глянув на неї.
-Розповідай, що там твій чоловік накоїв. Та не бреши діду, зрозуміла?!
Через три дні дід бігав, як молодий. Олені справді пора було їхати. Дзвонили з роботи, сказали, що чекають на неї. Не можна було розкидатися таким місцем і Олена вирішила, що треба їхати.
-Діду, ти тільки не нервуй. Я їсти приготувала тобі цілий холодильник. Ой, як ти тут без мене? Але я приїжджатиму частіше.
-Не стрекочи. Давай-но, я тебе до автобуса проведу.
Вони стояли на зупинці, і серце Олени було не на місці. Зараз літо, ще гаразд, а взимку? Як можна старого одного залишати?
Ну, кілька місяців у неї є. Дасть Бог, схвалять іпотеку, або кредит, і вона придбає будиночок.
Квартирку не потягне, а ось будиночок спробує. Аби не відмовили.
Робота у неї хороша, зарплата пристойна, тож прорветься.
І тоді можна буде забрати дідуся до себе. А що, в будинку йому буде звичніше і під наглядом…
До зупинки підʼїхав автобус. Олена обняла діда.
-Ну все! Не сумуй. Я через два тижні приїду!
Дід засунув їй у руку якийсь пакет.
-На ось… Мені без потреби, а тобі зараз треба.
-Що це?
-Потім подивишся, йди, а то он водій зиркає.
Олена застрибнула в автобус. Довго вона у вікно бачила сухорляву постать діда. Серце так щеміло, що аж плакати хотілося. Проїхавши трохи, Олена згадала про пакет. Вона розглянула його. Важкенький, запакований добре, в газету, та, як видно, не в одну.
-Що він мені, бутербродів наробив, чи що?
Олена посміхнулася, і надірвала папір. У газеті лежали рівні пачки грошей.
По щоках дівчини потекли сльози. Ось тобі й злий дід… Все життя, мабуть, збирав, а тут просто так узяв і віддав їй. Тут на нормальний будинок вистачить, або навіть на квартиру.
Олена дивилася у вікно. Повз пропливали села, дерева… На душі було якось дивно, ніби вона вперше з дому поїхала, і її дуже тягло туди, назад…
Через два тижні Олена не приїхала. Василь два дні біля вікна просидів, але так і не дочекався внучки.
Стемніло вже, світла не вмикав. Раптом відчув щось мокре на руці. Потім він зрозумів… Це він плаче, а сльози так і капають.
-Ось ще тобі й маєш! От же ж!
Невдоволений самим собою, він пішов спати. Довго крутився, життя своє згадував, заснув аж під ранок. Розбудив його веселий стукіт у вікно:
-Діду! Діду! Прокидайся, соня!
Він підскочив з ліжка, як молодий. Кинувся до дверей.
-Оленка! Думав, що не приїдеш більше.
-Хто не приїде? Я? Не дочекаєшся! Давай, збирайся швидше, показати тобі щось хочу!
-Показати? А вдягатися як? По парадному?
Оленка пирхнула.
-Аякже! У місто поїдемо.
За 15 хвилин Василь вийшов. В костюмі, черевиках.
-Ну, діду! Та ти в мене справжній наречений!
Приблизно через 40 хвилин вони зупинилися біля будинку. Василь, розумів, що вони в місті, але не в кам’яних коробках, а в приватному секторі.
-Ось, дідусю, дивись, це я на твої гроші купила.
Грошей Олені вистачило, навіть на ремонт залишилось, вона через нього і не встигла приїхати. А кредит вона все одно взяла, тільки не дуже великий, щоб на машину вистачило.
Дід ходив кімнатами, задоволено крехтів.
-І що, грубку топити не треба?
-Ні, дідусю, не треба. Але якщо хочеться, ось невеликий камін є.
-Добре, красиво. То що за кімната?
-Це спальня моя, ось тут комора.
-А це?
-А це, дідусю, твоя кімната. Хочеш зараз переїжджай, а хочеш, як урожай зберемо. Але в селі я тебе одного не залишу.
-Моя?
І Василь раптом знову відчув ці зрадливі гарячі сльози. Він витер їх рукавом, але вони побігли ще швидше.
-Дякую тобі, онучко …
Дід переїхав у місто восени. Будинок міцно закрив, сказав, щоб не розтягли, а то навесні треба приїжджати, садити сад.
Щоправда, вдома він удень майже не бував.
Познайомився із сусідкою, жінкою-пенсіонеркою, і вони то варення варили, то серіал дивилися разом.
Олена тільки посміювалася, щоб дід одружитися не надумав.
А Петро, який розшукав її в місті, і тепер не відпускав далеко від себе, посміхався:
-Ну і нехай! Ми їм таке весілля ще влаштуємо!