Ну от буває таке, що зашлють у відрядження у глухомань, а назад повернешся саме тридцять першого грудня, добре хоч об одинадцятій ранку, а не вечора.
Тільки зайшла, кинула сумку з речами та пакети з продуктами, сіла в крісло і витягла ноги, як дзвонить коханий і єдиний. Чоловік Володя.
– Повернулась, люба? Ну, я радий. У нас сьогодні скорочений робочий день, так що в годині о шостій буду вдома. Так, до речі, я не один прийду.
Повідомив радісну звістку і відключився. А Олена злетіла до стелі! Ось чого вона нелюбить, так це перлівку, м’ятий одяг та несподіваних гостей!
В Олени була важка ніч, яку вона провела у дорозі. З нею в купе їхала балакуча супутниця, яка не тільки поспати, але навіть подрімати до ладу не дала.
Дуже роздратувала Олену своєю балаканиною і розповідями про її улюбленого Шарика, судячи з усього, безрідного песика, який такий гарний, такий лапочка, такий пустун, що в Олени аж сльози котилися від розчулення. А точніше від злості.
А на запитання, “А у вас є собачка?” Олені хотілося відповісти так: «Ні! І вже ніколи не буде після ваших розповідей про всі витівки Шарика»
Але Олена промовчала, звичайно, лише заперечливо похитавши головою. При цьому супутниця глянула на Олену так, що їй аж стало не по собі. З глибоким таким жалем.
Нарешті Олена радісно вистрибнула з вагона, попрощавшись з любителем домашніх вихованців, що набридла всю дорогу, взяла таксі і вирушила в універсам. Треба ж щось придбати до новорічного столу. Чоловік напевно такими дрібницями не морочився.
Потім притягла це все додому, вистоявши кілометрову чергу до каси, і тут на тобі: я не один прийду. А з ким цікаво?
Спочатку Олена подумала, що це може бути його новий співробітник, про якого він всі вуха продзижчав і кілька разів натякав, що хоче запросити його в гості. Навіщо, питається? Ну ходите ви разом у спортзал іноді, та й ходите на здоров’я. Додому навіщо його тягти?
Але якщо така справа, потрібно все одно готувати стіл на трьох. Олена окинула поглядом житло і зневірилася. Пил стояв в палець завтовшки, купа посуду на кухні, підлога в жахливому стані, і вона з поїзда, та ще красуня.
Треба підніматися та братися за справи. Поставила варити овочі для олів’є, а сама поки пил витерла, підлогу помила, завантажила посудомийку, сходила в душ і взялася за готування. Цей новий співробітник чомусь не виходив в Олени з голови.
Чоловік описав його якось: ну такий, брутальний весь із себе. Коротше із тих, хто всім без винятку жінкам подобається. Подивилася на себе в дзеркало мигцем і подумала: «Ось зараз така краса в будинок заявиться, а я, з втомленим обличчям, не виспана і нічого до ладу не приготувала».
Ну і добре. Я нікого не запрошувала, нехай цей красень задовольняється тим, що Бог пошле. Олів’є, солоні огірочки з помідорами, бутерброди з лососем та курка з картоплею. Так, ще є палочка салямі.
“А на десерт що?” – відвідала Олену непрохана, але цілком справедлива думка. Наполеон не встигну, торт не купила, не донести було просто. І що цей брутальний скаже? Що в його шефа погана дружина-господиня?
Олена закрутилася дзиґою і вирішила зробити торт із печива. На швидку руку. Зробила крем зі згущеного молока з маслом, абияк зварганила це диво кулінарного мистецтва, прикрасила горіхами і понесла на лоджію.
Поки робила останні приготування – різала, кришила, розкладала по тарілочках – подумала раптом:
«А чому, власне, брутальний має прийти? А раптом це якась дама?
Ось, скаже мій чоловік, знайомся, люба. Це Ірина Іванівна, наприклад. Вона приїхала у відрядження, а в готелі місць немає, Новий рік все ж таки. Зупиниться у нас.
А важлива гостя, така собі жінка, як окине поглядом мій непоказний стіл, мене в такому вигляді, вийде на лоджію, побачить там торт з печива і скаже:
– Я була про вас кращої думки, Володимире Ігоровичу. Ви розчарували мене.
І пояснюй їй потім, що все не так вже й погано, просто я щойно сама з відрядження повернулася. І взагалі, яка ваша справа, зрештою! І чому ви саме до нас у гості заявилися, а не до брутального, наприклад?
Олена розлютилася. У голові почали роїтися якісь погані думки. А що, якщо цей візит не такий нешкідливий, і Ірина Іванівна давно має види на її чоловіка?
Ходімо, скаже вона, Володю, звідси. Я знаю, де подають фірмове фрикасі з куріпки та справжній жульєн. А до ігристого кокосове морозиво.
«Забула! Ігристе я в холодильник не прибрала!» – спала Олені на думку здорова думка. Метнулася до пакету, в якому ще лежали мандарини та пляшка ігристого. Засунула її в холодильник, а мандарини поклала гіркою в гарну кришталеву вазу.
І все одно від думок про невідому Ірину Іванівну Олені ставало трохи зле. Вона швидко оглянула кухню, вітальню. Щільно зачинила двері до спальні. Туди гостям вхід заборонено.
Все виглядало більш-менш пристойно. Щоправда, вікна не миті, звісно. Але не заморочуватися цим зараз. Краще вже себе привести в порядок.
Так. Що вдягнути? Хто б із чоловіком не прийшов, виглядати я мушу дуже елегантно. Убралася, причесалася і навіть нігті встигла нафарбувати, типу манікюр у мене свіжий, щойно із салону «Люкс».
Час шість п’ятнадцять. І де ж коханий і єдиний із гостем чи гостею?
І нарешті пролунав дзвінок, що сповіщає про прихід чоловіка. Начебто ключ має! Олена пішла відчиняти, дорогою оглянувши себе в дзеркалі з ніг до голови. Світська посмішка на обличчі, приязний погляд привітної господині.
А він стоїть у дверях один! А де ж красень колега або на крайній випадок Ірина Іванівна, якій Олена збиралася втерти ніс своїм елегантним зовнішнім виглядом, якщо вже не їжею для вишуканих гурманів?
– Ти ж сказав, що не один прийдеш? – сказала Олена до Володі, вивільняючись з його обіймів.
– А я й не один, – відповідає він. – Сваритися не будеш?
І тут він знову відчиняє двері, а за ними стоїть коробка, в якій явно щось ворушиться. Він заносить її до дому, і Олена застигла від подиву. Маленька пухнаста грудочка дивиться звідти своїми очима. А чоловік притиснувся до одвірка і намагається виправдатися:
– Знаю, люба, що ти не дуже любиш домашніх тварин. Але у мого співробітника, ну я тобі про нього розповідав, зайве цуценя залишилося. Усіх роздав, а цей не прилаштований. Адже візьмемо, правда?
Олена витягла це диво з коробки, а Володя додав, тремтячи і підлабузнюючись:
– Його Шарик звуть. Хороше ім’я, ти не знаходиш?
На душі Олени сколихнулася якась радість чи глибоко захований материнський інстинкт. Вона притиснула крихітного песика до себе і подумала:
«Яке щастя, що це не Ірина Іванівна і навіть не брутальний красень! А чудовий Шарик!».
Так утрьох, як і передбачалося, всі разом вирушили до накритого столу, щоби проводити старий рік і зустріти новий – великою, дружною сім’єю.