Олена подзвонила у двері. – Здрастуйте, Ніна! – привіталася вона з жінкою, що відкрила двері. – Ви мене, напевно, не знаєте. – Знаю, – відповіла господиня. – Мені Вітя вас показував. Проходьте. Олена увійшла, присіла на стілець, і почала здалеку. – Скажи, ти любиш свого сина? – запитала вона. – Чому ви таке питаєте? – здивувалася Ніна. – Та я хочу щоб ти віддала свого сина мені, – раптом сказала Олена. – Що? – не могла повірити у почуте Ніна

Олені Павлівні було 56 років, чоловікові Віктору Петровичу – 59, коли у сім’ї настали зміни. Спочатку чоловік зачастив у найближчий магазинчик, незабаром перед виходом за покупками став красиво вбиратися та обливатися одеколоном.

Потім, ставало ще гірше, вигадував лише причину, вислизав із дому і надовго пропадав.

Стривожена дружина простежила за чоловіком і побачила поряд із ним непоказну дівчину років тридцяти. А Віктор Петрович, кружляв навколо незнайомки, цілував ручки та сипав компліментами.

– Тьху ти! – з обуренням пробурмотіла Олена Павлівна і поспішно пішла, щоб, розлютившись, не влаштувати сварку на потіху оточуючим.

Чоловік, звичайно, був ще непоганий собою. Високий, з інтелігентними рисами обличчя та благородною сивиною у волоссі, він справляв приємне враження. Але ж йому скоро 60!

— Ця дівчина, швидше, у дочки йому годиться, — розмірковувала Олена Павлівна, — Може, в ньому батьківські почуття прокинулися, адже дітей у нас немає. Спробую поговорити з ним делікатніше.

За вечерею жінка почала розмову.

– Вітя, тебе бачили сьогодні з якоюсь дівчиною. Ти нарешті розшукав свою двоюрідну племінницю?

– Яку ще племінницю? А, так, вибач. Ні, це вона.

– А хто ж?

– Та просто йшов і знайоме обличчя побачив. Ну, вона працює у нашому магазині. Сумка у неї була важка, от і попросила допомогти.

– Який ти у мене добрий! Всім перехожим допомагаєш, чи через одну?

– Та ну тебе! – Насупився чоловік, – Не хочу більше, апетит пропав! – Він вискочив з-за столу, – Втомився сьогодні, спати піду.

Після цього Віктор Петрович став рідше відлучатися, мабуть, обережний, зате полюбив їздити у вихідні на рибалку.

Пояснив несподівану пристрасть тим, що любив це заняття з дитинства, та тільки напарника не було. А нещодавно зустрів старого знайомого, який, як виявилося, затятий рибалка, ось і вирішив згадати молодість.

Олена Павлівна, звичайно, сумнівалася, але заспокоювати себе тим, що все їй здалося, вона й розслабилася.

Минуло вже півроку, коли чоловік раптом оголосив, що йде.

– А що так? – для жінки ця заява була великим здивуванням, але вона ще сподівалася, що все можна виправити.

– Я люблю іншу, – раптом сказав він, – І у неї буде дитина.

 Це та, з сумкою?

– Так. Її звуть Ніна.

– Не знала, що від тяжкості такі дива трапляються.

– Підсміюєшся? Та я, може, знову молодим себе відчув, та ще й батьком стану! Тобі цього не збагнути.

– Та де вже мені, це збагнути, – Олена Павлівна не приховувала сліз.

– Пробач, будь ласка! – схаменувся Віктор.

– Та ні, ти маєш рацію. Куди я тепер гожусь, саме час на молоду змінювати. Тільки коли ж ти встиг? Отже, рибалив весь цей час у чужому ставку? А я тобі вірила.

– Ну добре, піду я! – Заспішив чоловік, – речі в інший раз заберу.

***

Минуло ще чимало часу. Олена Павлівна була вражена вчинком чоловіка, але змирилася, звинувачуючи себе в цій події.

– Кожен заслуговує на щастя, – думала вона, – Якщо я не зуміла дати його повною мірою, що ж звинувачувати людину за те, що хоче стати батьком.

За порадою подруги Тетяни, яка знає про цю ситуацію, жінка привела себе в порядок, записалася в групу скандинавської ходьби для літніх людей і проводила тепер багато часу з новими знайомими.

Зміна обстановки подіяла благотворно, тим більше що покинута жінка поступово зникала, поступаючись місцем вільній і самотній. Так казала їй Тетяна.

Про свого чоловіка вона заборонила нагадувати собі всім знайомим, тому хоч і досі любила, викинула з голови і не знала про його життя нічого.

Віктор Петрович з’явився раптово.

– Ого, не минуло й року! – привітала його уїдливо Олена Павлівна. – Що забув?

– Ну навіщо ти так, я з миром прийшов, – образився гість, – Могла й поласковіше чоловіка зустріти.

– А ти чоловік? Ах, так, колись у минулому житті ти був моїм невірним чоловіком! Тільки все давно колишнім поросло.

– І зовсім я не колишній, адже ми не розлучені. Я залишив собі шанс для відступу, та й ти, мабуть, сподівалася повернути мене і не подала на розлучення.

– Твоя правда! Тільки причина не та. Просто ніколи мені було займатися паперовою тяганиною. Таке насичене життя, що шкода час гаяти. А потім, тобі потрібніше, ти і вплутуватися в цю тяганину.

– Та ні, мені не треба! Я хочу повернутися. Вибач мені, га? – Він заглянув жінці в очі, але вона поспішно відвернулася. – Адже ми любимо одне одного, значить, повинні бути разом.

– А як же твоя молода?

– Я помилився. Ми з різних поколінь, погляди на життя, протилежні звички, ми навіть різними словами розмовляємо, де вже там зрозуміти один одного! І я не звик жити в чужій квартирі, не виношу цієї молодої безладності та відсутності порядку у всьому.

– Ти ж там майже рік прожив!

– Та просто соромно було йти назад.

– А тепер що змінилося?

– Немає більше сенсу! І скажу тобі по секрету, я став гірше почуватися. Адже не хлопчик вже, не ті сили та здоров’я. Все згадую, як ти дбала про мене, – він жалібно схлипнув, – Я так винен перед тобою! Пробач мені!

– Бог пробачить, – холодним тоном відповіла дружина.

– Жорстка ти стала! – Докорив чоловік.

– А ти іншого чекав?

– Та ні, я ж знаю твій образливий характер. Ну хоч сподіватись на те, що ти зглянешся колись, я можу?

– Допустимо. І що?

– Я дочекаюся, все стерплю, скільки треба, чекатиму. Ти тільки натякни! Вже заживемо ми з тобою, не потужиш потім ніколи! Тільки в мене є одна умова.

– Цікаво, яка ж?

– Я з сином прийду. Заберу його у Ніни. У нас і квартира краща, і виховуємо як треба. Знаєш, як я його назвав? Павло, як мого діда. Та й твого батька так звуть. Здорово я вигадав?

– І що, вона віддасть тобі свою дитину?

– Чому б ні? Вона молода, ще собі народить.

– Ну, ти і придумав! – Похитала недовірливо головою Олена Павлівна.

– Та все вийде, от побачиш! Ти ж хотіла дітей? Ну от тепер є шанс стати матір’ю. Загалом, ти подумай, а я зайду за кілька днів, тоді й домовимося.

***

Тетяна , до якої прийшла жінка порадитись, після розповіді про розмову у всіх подробицях, не витримала.

– Та ти, що робиш?!

– Ти про що? – не розуміла Олена Павлівна.

– Він тобі ще умову ставить? Може, це ти йому зраджувала, та ще й у подолі принесла?

– А що, раптом і справді це мій шанс хоч так стати матір’ю!

– Ти що, вибачила його?

– Ні. Але заради дитини, може, зможу змиритися. Все ж не чуже дитя, я ж його, негідника ще люблю.

– Добре, підійдемо до справи з іншого боку. Твому Віктора майже шістдесят, тобі теж не набагато менше. Ви до скількох років маєте намір прожити? Упевнена, що встигнеш виростити дитину? А здоров’я дозволить тобі виходжувати немовля? Адже не дівчинка, і про себе не забувай.

– Я навіть не думала про це, так захопилася своєю мрією.

– Ще один момент. З чого ви взяли, що Ніна віддасть вам свою дитину? Вона що, любить загуляти?

— Та ні, — притихла Олена Павлівна. – Ні, нормальна здається. Ти думаєш, вона не захоче?

– Ну сама подумай. Ти от чужого навіть готова взяти, а вона від свого рідного відмовиться?

– І правда. Що ж мені робити?

– Та не поспішати принаймні. Потрібно все добре зважити, і, перш ніж розлучати дитину з матір’ю, непогано було б дізнатися, що вона думає з цього приводу.

– Ти думаєш?

– Я так. І тобі раджу! – підсумувала Тетяна.

Олена Павлівна провела безсонну ніч у думках та сумнівах. Нічого певного не придумавши, послухалася поради подруги і вирушила до суперниці, щоб подивитись на неї та вирішити на місці, як бути далі.

Перед цим вона опитала всіх знайомих, щоб дізнатися про нову адресу чоловіка. Дочекавшись, коли він піде на роботу, Олена Павлівна подзвонила у двері.

– Здрастуйте, Ніна! – стримано привіталася вона з жінкою, що відкрила двері, – Ви мене, напевно, не знаєте.

– Я знаю, – зніяковівши, відповіла господиня, – мені Вітя вас показував.

– Тим краще. Я увійду?

– Ну-у так, входьте, – в голосі Ніни чувся сумнів.

– Та не бійся ти, я не сваритися прийшла, просто поговорити хочу.

– Тільки давайте на кухні, у мене дитина спить.

-Так, без проблем! – присівши на стілець і озирнувшись, Олена Павлівна почала здалеку.

– Скажи, ти любиш свого сина?

– Чому ви питаєте?

– Та просто хотіла дізнатися, чи ти погодишся віддати його мені.

– Що? – Ніна схопилася, – Ви у своєму розумі? З чого це я повинна вам віддати рідну дитину?

– Так вирішив мій чоловік. Якщо ти не знаєш, він все ще мій чоловік за законом. Більше того, він хоче піти від тебе і поставив мені умову, що повернеться лише разом зі своїм сином. Хоча, чесно зізнатися, я його не просила ні про те, ні про інше.

– Як це із сином? А я? – Голос Ніни затих, – Не маєте права! Це моя дитина!

– Отже, ти не згодна?

– Звичайно, ні!

– Але він теж має право, і цілком може забрати малюка.

– Ні, я не віддам! – Жінка у відчаї сіла і схопилася за голову. – Він що, тільки через це все робив? Що мені тепер робити?

– Спокійно! Заспокойся, – посунулася до неї ближче Олена Павлівна, – Я на твоєму боці. Давай разом думати, як вийти із цього становища.

– Вам навіщо думати? Та ви змовилися, мабуть, щоб скористатися мною!

– Приїхали! І тобі чоловіка подарувала напрокат, так? Ти думай, що говориш!

– Вибачте, я не хотіла вам зла. Так вийшло. Що ж я наробила?! – Вона заплакала, впустивши голову в долоні.

– Чого сльози даремно лити? Давай краще вирішувати, як бути. Може, тобі треба сказати, що це не його дитина?

– Звідки Ви знаєте? – Ніна підвела голову, сльози моментально висохли.

– А це правда, чи що? – Олена Павлівна ледве стримувала мимовільний смішок. – Ну ти, дівко, даєш! А де його батько?

– Розумієте, у нас все було добре, а потім він пішов. Потім я дізналася, що вагітна і так злякалася! А тут Вітя. Вибачте, – виправилася вона, – Тут ваш чоловік залицятися до мене почав, я і подумала, що якщо вийду за нього, то зможу виростити дитину.

Одній мені не потягнути, а позбутися його я теж нізащо не зможу. Адже мені за тридцять, зовнішність, самі бачите, підкачала, заміж не беруть. А раптом більше не народжу потім? Ну от так і скористалася увагою Віктора Петровича.

– Таак, – промовила співрозмовниця, – ціла Санта-Барбара виходить. А ти кажеш! Ось що, признавайся ти йому, все одно піде, вже я свого чоловіка знаю, що задумав, то зробить. Зате хоч спокійніше буде. Дитина на кого записана?

– На нього.

– Ну от, значить, у нього всі права.

– А як не повірить?

– Експертизу зробимо, я допоможу.

– Правда? Дякую! Ви не гніваєтеся на мене?

– А що це змінить, справа зроблена!

***

Коли Віктор Петрович з’явився, Олена Павлівна не могла стримати торжествуючої усмішки.

– Оленко, приймеш мене? – запобігливо усміхнувся і він, – Я ж любив тебе все життя, а зараз люблю ще більше!

– Та знаю я вже твоє кохання, – відмахнулася жінка, – Гроша ламаного не вартий. А де твій син?

– Та я передумав. Удвох краще і спокійніший. Вибач, нагрішив я, але ж покаявся!

– Ну, так і бути! – змилостивилася Олена Павлівна, – Вибач, але з однією умовою. Пущу назад лише разом із сином.

– Та не мій він! – плаксиво скривився чоловік, – обдурила мене Нінка, в найкращих почуттях обдурила!

– Як це? Ти жартуєш?

– Які жарти, чужу дитину підсунула, а я, повірив!

– Ааааа,ось воно що! Так це ти, виявляється, не можеш дітей мати, а дорікав мені все життя.

– Ну що тепер про це згадувати, – образився Віктор Петрович, – Давай забудемо погане і почнемо все наново!

– Ні, я ж сказала, що тільки на моїх умовах ми забудемо про минуле. Я вже налаштувалась на дитину, а тепер зрозуміла, що ще можу, якщо захочу, здійснити свою мрію та стати матір’ю, тільки вже не з тобою. Непридатний ти для цієї справи, вибач!

– Що таке кажеш? – Здивувався чоловік, – Тобі років-то скільки? Які діти, одумайся!

— А це не твоя турбота – відповіла Олена Павлівна. – Я сама собі господиня. Спочатку переживала, а тепер навіть подобається одній жити і ні від кого не залежати.

Хочу тепер зайнятися розлученням, і справа ця вирішена, навіть не вмовляй. Квартиру розміняю, так і бути, щоб не лишити тебе на вулиці, а більше ні на що не сподівайся!

Прощавай, мій колишній невірний чоловік! – Договорила жінка і з задоволенням зачинили двері.

Олені Павлівні було 56 років, чоловікові Віктору Петровичу – 59, коли у сім’ї настали зміни. Спочатку чоловік зачастив у найближчий магазинчик, незабаром перед виходом за покупками став красиво вбиратися та обливатися одеколоном.

Потім, ставало ще гірше, вигадував лише причину, вислизав із дому і надовго пропадав.

Стривожена дружина простежила за чоловіком і побачила поряд із ним непоказну дівчину років тридцяти. А Віктор Петрович, кружляв навколо незнайомки, цілував ручки та сипав компліментами.

– Тьху ти! – з обуренням пробурмотіла Олена Павлівна і поспішно пішла, щоб, розлютившись, не влаштувати сварку на потіху оточуючим.

Чоловік, звичайно, був ще непоганий собою. Високий, з інтелігентними рисами обличчя та благородною сивиною у волоссі, він справляв приємне враження. Але ж йому скоро 60!

— Ця дівчина, швидше, у дочки йому годиться, — розмірковувала Олена Павлівна, — Може, в ньому батьківські почуття прокинулися, адже дітей у нас немає. Спробую поговорити з ним делікатніше.

За вечерею жінка почала розмову.

– Вітя, тебе бачили сьогодні з якоюсь дівчиною. Ти нарешті розшукав свою двоюрідну племінницю?

– Яку ще племінницю? А, так, вибач. Ні, це вона.

– А хто ж?

– Та просто йшов і знайоме обличчя побачив. Ну, вона працює у нашому магазині. Сумка у неї була важка, от і попросила допомогти.

– Який ти у мене добрий! Всім перехожим допомагаєш, чи через одну?

– Та ну тебе! – Насупився чоловік, – Не хочу більше, апетит пропав! – Він вискочив з-за столу, – Втомився сьогодні, спати піду.

Після цього Віктор Петрович став рідше відлучатися, мабуть, обережний, зате полюбив їздити у вихідні на рибалку.

Пояснив несподівану пристрасть тим, що любив це заняття з дитинства, та тільки напарника не було. А нещодавно зустрів старого знайомого, який, як виявилося, затятий рибалка, ось і вирішив згадати молодість.

Олена Павлівна, звичайно, сумнівалася, але заспокоювати себе тим, що все їй здалося, вона й розслабилася.

Минуло вже півроку, коли чоловік раптом оголосив, що йде.

– А що так? – для жінки ця заява була великим здивуванням, але вона ще сподівалася, що все можна виправити.

– Я люблю іншу, – раптом сказав він, – І у неї буде дитина.

 Це та, з сумкою?

– Так. Її звуть Ніна.

– Не знала, що від тяжкості такі дива трапляються.

– Підсміюєшся? Та я, може, знову молодим себе відчув, та ще й батьком стану! Тобі цього не збагнути.

– Та де вже мені, це збагнути, – Олена Павлівна не приховувала сліз.

– Пробач, будь ласка! – схаменувся Віктор.

– Та ні, ти маєш рацію. Куди я тепер гожусь, саме час на молоду змінювати. Тільки коли ж ти встиг? Отже, рибалив весь цей час у чужому ставку? А я тобі вірила.

– Ну добре, піду я! – Заспішив чоловік, – речі в інший раз заберу.

***

Минуло ще чимало часу. Олена Павлівна була вражена вчинком чоловіка, але змирилася, звинувачуючи себе в цій події.

– Кожен заслуговує на щастя, – думала вона, – Якщо я не зуміла дати його повною мірою, що ж звинувачувати людину за те, що хоче стати батьком.

За порадою подруги Тетяни, яка знає про цю ситуацію, жінка привела себе в порядок, записалася в групу скандинавської ходьби для літніх людей і проводила тепер багато часу з новими знайомими.

Зміна обстановки подіяла благотворно, тим більше що покинута жінка поступово зникала, поступаючись місцем вільній і самотній. Так казала їй Тетяна.

Про свого чоловіка вона заборонила нагадувати собі всім знайомим, тому хоч і досі любила, викинула з голови і не знала про його життя нічого.

Віктор Петрович з’явився раптово.

– Ого, не минуло й року! – привітала його уїдливо Олена Павлівна. – Що забув?

– Ну навіщо ти так, я з миром прийшов, – образився гість, – Могла й поласковіше чоловіка зустріти.

– А ти чоловік? Ах, так, колись у минулому житті ти був моїм невірним чоловіком! Тільки все давно колишнім поросло.

– І зовсім я не колишній, адже ми не розлучені. Я залишив собі шанс для відступу, та й ти, мабуть, сподівалася повернути мене і не подала на розлучення.

– Твоя правда! Тільки причина не та. Просто ніколи мені було займатися паперовою тяганиною. Таке насичене життя, що шкода час гаяти. А потім, тобі потрібніше, ти і вплутуватися в цю тяганину.

– Та ні, мені не треба! Я хочу повернутися. Вибач мені, га? – Він заглянув жінці в очі, але вона поспішно відвернулася. – Адже ми любимо одне одного, значить, повинні бути разом.

– А як же твоя молода?

– Я помилився. Ми з різних поколінь, погляди на життя, протилежні звички, ми навіть різними словами розмовляємо, де вже там зрозуміти один одного! І я не звик жити в чужій квартирі, не виношу цієї молодої безладності та відсутності порядку у всьому.

– Ти ж там майже рік прожив!

– Та просто соромно було йти назад.

– А тепер що змінилося?

– Немає більше сенсу! І скажу тобі по секрету, я став гірше почуватися. Адже не хлопчик вже, не ті сили та здоров’я. Все згадую, як ти дбала про мене, – він жалібно схлипнув, – Я так винен перед тобою! Пробач мені!

– Бог пробачить, – холодним тоном відповіла дружина.

– Жорстка ти стала! – Докорив чоловік.

– А ти іншого чекав?

– Та ні, я ж знаю твій образливий характер. Ну хоч сподіватись на те, що ти зглянешся колись, я можу?

– Допустимо. І що?

– Я дочекаюся, все стерплю, скільки треба, чекатиму. Ти тільки натякни! Вже заживемо ми з тобою, не потужиш потім ніколи! Тільки в мене є одна умова.

– Цікаво, яка ж?

– Я з сином прийду. Заберу його у Ніни. У нас і квартира краща, і виховуємо як треба. Знаєш, як я його назвав? Павло, як мого діда. Та й твого батька так звуть. Здорово я вигадав?

– І що, вона віддасть тобі свою дитину?

– Чому б ні? Вона молода, ще собі народить.

– Ну, ти і придумав! – Похитала недовірливо головою Олена Павлівна.

– Та все вийде, от побачиш! Ти ж хотіла дітей? Ну от тепер є шанс стати матір’ю. Загалом, ти подумай, а я зайду за кілька днів, тоді й домовимося.

***

Тетяна , до якої прийшла жінка порадитись, після розповіді про розмову у всіх подробицях, не витримала.

– Та ти, що робиш?!

– Ти про що? – не розуміла Олена Павлівна.

– Він тобі ще умову ставить? Може, це ти йому зраджувала, та ще й у подолі принесла?

– А що, раптом і справді це мій шанс хоч так стати матір’ю!

– Ти що, вибачила його?

– Ні. Але заради дитини, може, зможу змиритися. Все ж не чуже дитя, я ж його, негідника ще люблю.

– Добре, підійдемо до справи з іншого боку. Твому Віктора майже шістдесят, тобі теж не набагато менше. Ви до скількох років маєте намір прожити? Упевнена, що встигнеш виростити дитину? А здоров’я дозволить тобі виходжувати немовля? Адже не дівчинка, і про себе не забувай.

– Я навіть не думала про це, так захопилася своєю мрією.

– Ще один момент. З чого ви взяли, що Ніна віддасть вам свою дитину? Вона що, любить загуляти?

— Та ні, — притихла Олена Павлівна. – Ні, нормальна здається. Ти думаєш, вона не захоче?

– Ну сама подумай. Ти от чужого навіть готова взяти, а вона від свого рідного відмовиться?

– І правда. Що ж мені робити?

– Та не поспішати принаймні. Потрібно все добре зважити, і, перш ніж розлучати дитину з матір’ю, непогано було б дізнатися, що вона думає з цього приводу.

– Ти думаєш?

– Я так. І тобі раджу! – підсумувала Тетяна.

Олена Павлівна провела безсонну ніч у думках та сумнівах. Нічого певного не придумавши, послухалася поради подруги і вирушила до суперниці, щоб подивитись на неї та вирішити на місці, як бути далі.

Перед цим вона опитала всіх знайомих, щоб дізнатися про нову адресу чоловіка. Дочекавшись, коли він піде на роботу, Олена Павлівна подзвонила у двері.

– Здрастуйте, Ніна! – стримано привіталася вона з жінкою, що відкрила двері, – Ви мене, напевно, не знаєте.

– Я знаю, – зніяковівши, відповіла господиня, – мені Вітя вас показував.

– Тим краще. Я увійду?

– Ну-у так, входьте, – в голосі Ніни чувся сумнів.

– Та не бійся ти, я не сваритися прийшла, просто поговорити хочу.

– Тільки давайте на кухні, у мене дитина спить.

-Так, без проблем! – присівши на стілець і озирнувшись, Олена Павлівна почала здалеку.

– Скажи, ти любиш свого сина?

– Чому ви питаєте?

– Та просто хотіла дізнатися, чи ти погодишся віддати його мені.

– Що? – Ніна схопилася, – Ви у своєму розумі? З чого це я повинна вам віддати рідну дитину?

– Так вирішив мій чоловік. Якщо ти не знаєш, він все ще мій чоловік за законом. Більше того, він хоче піти від тебе і поставив мені умову, що повернеться лише разом зі своїм сином. Хоча, чесно зізнатися, я його не просила ні про те, ні про інше.

– Як це із сином? А я? – Голос Ніни затих, – Не маєте права! Це моя дитина!

– Отже, ти не згодна?

– Звичайно, ні!

– Але він теж має право, і цілком може забрати малюка.

– Ні, я не віддам! – Жінка у відчаї сіла і схопилася за голову. – Він що, тільки через це все робив? Що мені тепер робити?

– Спокійно! Заспокойся, – посунулася до неї ближче Олена Павлівна, – Я на твоєму боці. Давай разом думати, як вийти із цього становища.

– Вам навіщо думати? Та ви змовилися, мабуть, щоб скористатися мною!

– Приїхали! І тобі чоловіка подарувала напрокат, так? Ти думай, що говориш!

– Вибачте, я не хотіла вам зла. Так вийшло. Що ж я наробила?! – Вона заплакала, впустивши голову в долоні.

– Чого сльози даремно лити? Давай краще вирішувати, як бути. Може, тобі треба сказати, що це не його дитина?

– Звідки Ви знаєте? – Ніна підвела голову, сльози моментально висохли.

– А це правда, чи що? – Олена Павлівна ледве стримувала мимовільний смішок. – Ну ти, дівко, даєш! А де його батько?

– Розумієте, у нас все було добре, а потім він пішов. Потім я дізналася, що вагітна і так злякалася! А тут Вітя. Вибачте, – виправилася вона, – Тут ваш чоловік залицятися до мене почав, я і подумала, що якщо вийду за нього, то зможу виростити дитину.

Одній мені не потягнути, а позбутися його я теж нізащо не зможу. Адже мені за тридцять, зовнішність, самі бачите, підкачала, заміж не беруть. А раптом більше не народжу потім? Ну от так і скористалася увагою Віктора Петровича.

– Таак, – промовила співрозмовниця, – ціла Санта-Барбара виходить. А ти кажеш! Ось що, признавайся ти йому, все одно піде, вже я свого чоловіка знаю, що задумав, то зробить. Зате хоч спокійніше буде. Дитина на кого записана?

– На нього.

– Ну от, значить, у нього всі права.

– А як не повірить?

– Експертизу зробимо, я допоможу.

– Правда? Дякую! Ви не гніваєтеся на мене?

– А що це змінить, справа зроблена!

***

Коли Віктор Петрович з’явився, Олена Павлівна не могла стримати торжествуючої усмішки.

– Оленко, приймеш мене? – запобігливо усміхнувся і він, – Я ж любив тебе все життя, а зараз люблю ще більше!

– Та знаю я вже твоє кохання, – відмахнулася жінка, – Гроша ламаного не вартий. А де твій син?

– Та я передумав. Удвох краще і спокійніший. Вибач, нагрішив я, але ж покаявся!

– Ну, так і бути! – змилостивилася Олена Павлівна, – Вибач, але з однією умовою. Пущу назад лише разом із сином.

– Та не мій він! – плаксиво скривився чоловік, – обдурила мене Нінка, в найкращих почуттях обдурила!

– Як це? Ти жартуєш?

– Які жарти, чужу дитину підсунула, а я, повірив!

– Ааааа,ось воно що! Так це ти, виявляється, не можеш дітей мати, а дорікав мені все життя.

– Ну що тепер про це згадувати, – образився Віктор Петрович, – Давай забудемо погане і почнемо все наново!

– Ні, я ж сказала, що тільки на моїх умовах ми забудемо про минуле. Я вже налаштувалась на дитину, а тепер зрозуміла, що ще можу, якщо захочу, здійснити свою мрію та стати матір’ю, тільки вже не з тобою. Непридатний ти для цієї справи, вибач!

– Що таке кажеш? – Здивувався чоловік, – Тобі років-то скільки? Які діти, одумайся!

— А це не твоя турбота – відповіла Олена Павлівна. – Я сама собі господиня. Спочатку переживала, а тепер навіть подобається одній жити і ні від кого не залежати.

Хочу тепер зайнятися розлученням, і справа ця вирішена, навіть не вмовляй. Квартиру розміняю, так і бути, щоб не лишити тебе на вулиці, а більше ні на що не сподівайся!

Прощавай, мій колишній невірний чоловік! – Договорила жінка і з задоволенням зачинили двері.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.