Олена Петрівна підмітала підлогу в коридорі, як раптом хтось постукав у двері. – Хто б це міг бути? – здивувалась старенька. – Ніби ж нікого і не чекала так рано. – Агов, є хто вдома? – покликав хтось несміливо за дверима. – Іду, іду, – заметушилась старенька. Вона поставила віник у куточок і пішла до дверей. Олена Петрівна відкрила двері й ахнула. На ґанку її старенької хатини стояв якийсь молодий хлопець у дорогому костюмі з метеликом. Бабуся застигла від здивування

Олена Петрівна підмітала підлогу в коридорі, як раптом хтось постукав у двері.

-Хто б це міг бути? – здивувалась старенька. – Ніби нікого ж не чекала так рано.

-Агов, є хто вдома? – покликав хтось несміливо за дверима.

-Іду, іду, – заметушилась старенька.

Вона поставила віник у куточок і пішла до дверей.

Олена Петрівна відкрила двері і ахнула.

На ґанку її старенької хатини стояв якийсь молодий хлопець у дорогому костюмі з метеликом і лакованих черевиках.

Бабуся застигла від здивування, оглядаючи незнайомця з ніг до голови.

-Ти хто? – нарешті запитала вона.

-Я… – Олег знітився. – Мені вас порадили!

-Хто порадив? – запитала Олена Петрівна.

-Знайомі, – відповів Олег. – Вони сказали, що ви можете мені допомогти.

-Он як, – задумливо сказала бабуся. – Ну проходь. І в чому ж я можу допомогти такому красеню?

-Як би вам так сказати… Допомогти мені вибрати цю… Ну, наречену! – нерішуче сказав хлопець.

-Ох ти, Господи, вухам своїм не вірю, – сплеснула руками старенька. – Щоб у наш час і хлопець з таким завданням приходив… Сплю я, чи що?

-Ні, не спите, – розгубився Олег. – Ви не думайте, я добре заплачу.

-А раптом тобі моя допомога не сподобається? – лагідно засміялася бабуся.

-Як це? – не зрозумів Олег. – Ні, я, правда, заплачу. Можу прямо зараз, – Олег одразу поліз у кишеню за грошима.

-Та постривай ти, – зупинила його бабуся. – Фотографії претенденток приніс?

-Приніс.

-Ну, тоді ходімо до столу. Викладай на нього своїх принцес. Як тебе хоч звуть?

-Олег, – нерішуче відповів хлопець.

Він одразу ж поклав на стіл п’ять фотографій різних дівчат.

-Ого, красуні які! Розумію, – закивала бабуся. – І як із цих принцес обирати? Одна краща за іншу. І бачу я, що всім їм ти подобаєшся.

-Що, справді? – зрадів Олег.

-Справді. Тільки ти мені скажи, красеню, вони між собою знайомі? – запитала бабуся.

-Ні, звичайно, – заметушився Олег.

-Он як… А ти, значить, з кожною з них любов крутиш?

-Та не кручу я, – Олег засмучено зітхнув. – Так, дружу просто. Але тепер мені одружуватися потрібно вже, ось я й думаю, яку з них вибрати.

-Ти, студент, чи що? – усміхнулася бабуся.

-Ні. Я молодий дипломат. І у нас таке правило – неодружених у хороші місця працювати не відправляють. Допоможіть мені, бабусю. І ще мені потрібно, щоб шлюб був надовго. Ось… – хлопець знову зітхнув. – Сам я ніяк не можу визначитись.

-Таак… – бабуся замислилася. – Якщо в тебе любові до них нема, як тоді тобі допомогти?

-Ну як же так? – хлопець розгубився. – Мені сказали, ви можете.

-Можу. Але переживаю. Дуже ти мені подобаєшся. Бачу, ти не поганий, і чесний. Як би не нашкодити.

-Ну, будь ласка, хоча б натякніть, – почав умовляти її Олег. – Мені вже через тиждень треба бути одруженим.

-Ого! Ну добре…. – бабуся знову почала уважно розглядати фотографії.

Потім подивилася на Олега.

-Ти, синку, в долю віриш? – запитала Олена Петрівна.

-Не знаю. Напевно, вірю…

-Тоді так. Ну, візьми ці фотографії, перемішай їх, і розклади їх своєю рукою по кімнаті в різні місця.

-Як це? – не зрозумів Олег.

-Та просто. Одну поклади, наприклад, під подушку на дивані, другу під горщик із квіткою на вікні, третю за рамку на стіні, інші теж кудись. Так розклади, щоб вони були по різних сторонах кімнати заховані від очей.

Олег, нерішуче, але виконав усі її вказівки.

-А тепер стань під люстрою, – сказала бабуся. – Закрий очі і крутись, як дзиґа, доки серце не підкаже тобі зупинитися. Зрозумів?

-Ага, – кивнув Олег і закрутився дзиґою.

Крутився він довго…

-А тепер, не розплющуючи очей, йди прямо, і шукай те, що сховав.

Олег пішов вперед, вперся в двері, через які входив у хату.

Раптом двері повільно відчинилися, і на порозі з’явилася дівчина.

-Здрастуйте, – несміливо привіталася вона, і подивилася на бабусю. – Я знову прийшла. Як ви й казали.

-Вчасно, – посміхнулася бабуся. – Ох, як вчасно! Все, вийшло так, як я й казала. Наречений твій сам прийшов!

-Що? – Олег, нарешті, розплющив очі, подивився дівчину і, нарешті, глянув на бабусю. – А це хто?

-Як хто? – бабуся хитро дивилася на хлопця. – Що ж ти не бачиш, чи що? Це ж доля, яку ти шукав!

-Ви… Ви, що, з нею домовилися?! – Олег не знаходив слів від обурення. – Ви її спеціально сюди покликали, так?

-А хіба ти не сам прийшов до мене? – засміялася бабуся. – Чи ми з тобою домовилися?

-Але ж я її взагалі не знаю, – Олег показав пальцем на дівчину, побачив її розгублений погляд і одразу замовк.

Він трохи помовчав, і розгублено сказав:

-Як же так? Я даремно прийшов, так? Що мені тепер робити?!

-Як що робити? – бабуся знизала плечима. – Думати, довірятися долі, чи ні! А поки ти думаєш, можна й чаю попити. З ранку чаю не пила.

Ідіть руки мийте. Умивальник там, на кухні. А я чайник поставлю…

Олена Петрівна побрела на кухню.

Молоді, нерішуче подивилися один на одного і несміливо пішли за нею.

-Мене Олег звуть, – сказав хлопець.

-А я Оля, – сказала дівчина, глянула на нього і зашарілася.

Через тиждень молодий дипломат разом з молодою дружиною поїхав на своє нове місце роботи…