Олег з Інною сиділи за столом на кухні.
-Олежику! Як же так? – плакала Інна. – Що я такого зробила?
-Скільки разів я тебе просив не називати мене “Олежик”! – буркнув чоловік, який сидів навпроти дівчини, в дорогому костюмі.
Ніхто б і не сказав, що йому за п’ятдесят: доглянуте обличчя, модна стрижка, гарна статура.
Навіть сивина надавала йому якогось особливого шарму.
-Добре, добре, Олег! – поспішно сказала Інна. – Вибач будь ласка! Просто я не розумію, чому ти раптом вирішив зі мною розлучитися!
-Не розумієш?! Втім, і не дивно! Що та може розуміти дівчина з села, яка ледь закінчила дев’ять класів!
Я стільки років сподівався, що ти все-таки чогось навчишся, крім того, що витрачати мої гроші! Але єдине, що ти зробила – це народила дитину!
Ну добре, народила та й народила! Хоча мені дитина була і не потрібна. Слава богу від попередніх шлюбів четверо є!
Але ж ти після пологів зовсім розслабилася! Якщо раніше хоч по салонах і фітнесах моталася, то тепер забула про свою зовнішність!
А тобі тільки двадцять три! Чи ти думаєш, що така людина як я в пʼятдесят років буде одружуватися з великого і чистого кохання?!
Мені дружина потрібна була гідна мого статусу та становища! Красива, доглянута. Щоб не соромно було перед людьми показатися!
Хай вже там не дуже начитана! Це навіть плюс в певній мірі! Але ти вирішила, що коли народиш, то я від тебе ніде не дінусь!
Інна, широко відкритими очима, дивилася на чоловіка. Завжди такий галантний, спокійний, зараз він був сам не свій!
-Отже так! – продовжив тим часом Олег. – У тебе є вибір: або ти залишаєш дитину мені і йдеш на всі чотири сторони, або задовольняєшся тим, що я тобі виділятиму. І не здумай подавати на аліменти, чи кудись звертатися! Ти мене знаєш!
Інна стояла посеред великої кімнати і не вірила, що це відбувається з нею.
Все своє життя вона мріяла про багатого принца та життя в розкоші.
Коли дівчина зрозуміла, що росте красунею, вирішила: зустріч із принцом не за горами. Тільки от такі чоловіки в їхнє село не поспішали.
Щойно дочекавшись закінчення дев’яти класів, Інна попрямувала в столицю.
Вона була впевнена, що тільки-но ступить на столичний асфальт, як одразу отримає пропозицію від принца.
Але… Час минав, а пропозицій не було. Не вступивши до жодного технікуму, Інна влаштувалася працювати офіціанткою.
Завдяки стрункій фігурі та гарному обличчю їй пощастило влаштуватися у гарне дороге кафе.
Господар кафе переконався, що завдяки гарній дівчині приплив клієнтів, а відповідно й виторг, значно збільшився.
Інна старалася. Працювала добре.
Через кілька років вона познайомилася з Олегом. Він довго і оцінювально роздивлявся дівчину, а потім запросив разом повечеряти.
І Інна не осоромилася. На ранок після вечері, вона отримала каву в ліжко і пропозицію вийти заміж. Мрія здійснилася!
-Ти тільки з дітьми не тягни! – шепотіли їй із заздрістю її сільські подружки на весіллі. – Багатія можна тільки дитиною втримати! Народиш – і можна розслабитися!
Два роки Інна намагалася завагітніти. Але все не виходило. Коли ж це сталося і вона прибігла порадувати чоловіка, той чомусь не зрадів.
-Ну що ж. Народжуй, якщо вирішила! – сказав він.
Після пологів Інна розслабилася. Куди тепер Дмитро подінеться? Не залишить же власну дитину!
Як же вона помилялася…
Кімната виявилася досить просторою. При бажанні, її можна було поділити на дві частини і вийшла б цілком нормальна двокімнатна квартирка.
Тільки в комуналці. Із загальним туалетом та кухнею.
Все, що залишилося їй після її заміжжя з прекрасним принцом.
Дмитро без жалю виставив її із сином зі свого життя, купивши їм кімнату на околиці міста і виділивши крихітне місячне утримання.
Спочатку Інна тільки плакала. Вона вже так відвикла рахувати кожну копійку, що не розуміла, куди йдуть гроші.
Ніби нічого такого й не купила. Тільки суші пару разів замовила, і піцу… І парфуми собі купила.
-Мамо! Я що є їсти! – маленький Іванко дивився на неї величезними блакитними оченятами.
-Зараз, любий! – Інна кинулася до гаманця.
Але там нічого не було.
-Картка! Там точно є гроші! – вирішила жінка і побігла в магазин.
-Вибачте, але у вас недостатньо коштів! – продавчиня в супермаркеті з байдужістю подивилася на гарну, дорого одягнену дівчину.
-Тоді, може приберемо ось це? – Інна виклала з кошика дорогий сир.
Картка не платила. Коли в кошику залишилася тільки гречка, молоко і хліб картка нарешті спрацювала.
Соромлячись, Інна вибігла з магазину.
Грошей нема. А до наступного перерахування від Дмитра ще… Інна задумалася. Вона що, витратила всі гроші менше, ніж за тиждень?!
Дівчина набрала номер колишнього чоловіка. Той, вислухавши її прохання, холодно відповів:
-Я тобі перераховую гроші, як домовлялися. Все інше – твої проблеми. Бракує – вчись економити! – у слухавці пролунали довгі гудки…
Інна пішла варити кашу.
-Ти чого воду в кашу ллєш? – почулося звідкись збоку.
Інна обернулася. У кутку приміщення, біля вікна, в кріслі, сиділа бабуся і дивилася на неї добрими очима з-під окулярів.
-Ой! Та в тебе тут зараз усе підгорить! – вона стрепенулась і підскочила до плити. – Дай мені!
Через годину вони втрьох уплітали смачну кашу. Інна розповідала Юлії Тимофіївні свою історію. Та уважно слухала її. Коли кашу було з’їдено, посуд помито, а сина покладено спати, жінки розговорилися.
-Так! Життя з багатим – це ще та праця! – зітхнула Юлія Тимофіївна. – Тут треба завжди бути пильною. Інакше ніяк! Ну та добре! Що трапилося – те трапилося. Надалі розумнішою будеш! Далі що робити збираєшся?
-Не знаю. У мене ще прикраси деякі є…
-А ти спробуй продати! Тільки от роботу все одно шукай.
-Та куди мені?! Іванко ще маленький!
-А я можу з ним посидіти! Не безплатно, звичайно, але й дорого не візьму. За їжу готова! – усміхнулася бабуся.
-Спасибі, Юліє Тимофіївно!
Через кілька днів Інна вже стояла за прилавком у магазині. Тому самому, де нещодавно платила карткою.
Дівчатка-продавчині спочатку поставилися до неї з недовірою, але потім, почувши її історію, перейнялися співчуттям і прийняли до свого колективу.
Якось прийшовши з роботи, Інна побачила вже сина, який вже спав і Юлію Тимофіївну, яка сиділа біля нього і старанно щось вʼязала.
-Зовсім вже недобачаю, – поскаржилася бабуся, – хотіла хлопчику светра до зими зв’язати, але видно не вийде!
Інна згадала: колись у дитинстві вона захоплювалася в’язанням, поки… Не вирішила, що вона красуня.
-Дайте мені, – попросила вона стареньку.
-Яка на тобі гарна кофточка! – захоплювалися подружки Інни в магазині. – А кажеш, що грошей нема! Дає трохи, мабуть, багатій твій!
-Ні! Це я сама зв’язала!
-Не може бути!
-Правда, правда!
-А мені можеш таку ж саму зробити? Я тобі заплачу!
Через півроку Інна звільнилася з роботи. Замовлень на в’язані речі було так багато, що з роботою встигнути все було неможливо.
Вона почала викладати свої роботи в інтернеті і згодом їй почали надходити замовлення з усього світу. Через кілька років жінка відкрила свою майстерню, в якій, крім неї, працювало ще кілька рукодільниць.
Інна змінила свою кімнатку на велику квартиру в хорошому районі. Юлія Тимофіївна, звичайно ж, переїхала з нею.
-Привіт! А ви справді всі ваші роботи робите вручну? – в офіс до Інни зайшла молода, гарна, добре одягнена дівчина.
-Так! Без ніякої техніки! – усміхнулася Інна.
-Тоді я хотіла б у вас щось замовити!
-Будь ласка! – Інна дала відвідувачці свій останній каталог та зробила каву.
За милою розмовою, жінки не помітили, як пролетів час. У відвідувачки задзвонив телефон.
-Любий, пробач! Я тут зайшла собі замовити парочку дрібниць. Хазяйка салону виявилася такою милою – ми заговорилися! Так, їдь! – дівчина продиктувала адресу і пояснила Інні. – Чоловік… До речі, він зараз під’їде і ми можемо приглянути і йому щось!
-Інна?! – на порозі стояв Олег. Інна була здивована не менше за нього.
-Ви знайомі? – відвідувачка Інни переводила здивований погляд з неї на чоловіка.
-Ця моя колишня дружина! – спокійно відповів Олег і звернувся до Інни. – Ти як? Як Іванко?
-Спасибі! У нас все добре! Можеш більше не надсилати нам аліменти.
-Ну ні. Я від своїх слів не відмовляюсь. Як надсилав так і буду. Але… Як ти… Це ось все? – Дмитро обвів рукою кабінет Інни.
-А все завдяки тобі. Серйозно. Я зараз не жартую. Спасибі тобі!