Олег відпочивав у своїй кімнаті після робочого дня, коли трапилася дуже дивна річ.
Все життя, скільки він пам’ятав, Олег жив з мамою. Батько покинув їх, коли він був ще зовсім маленький, на літо мама відвозила його в село до діда та бабусі.
А всю довгу, дощову осінь, сувору похмуру зиму з рідкісними сонячними днями й весну, чомусь завжди якось радісно хвилюючу, що збурювала Олега з дитинства, він жив з мамою.
Олег дуже любив маму – вона найкрасивіша! Він гладив її щоки своїми м’якими дитячими ручками і казав:
– Мамо, ти в мене найкрасивіша!
Мама спочатку працювала в дитячому садочку, куди й водила свого улюбленого синочка.
А двічі або тричі на тиждень мама вечорами бігала на навчання, залишивши вечерю на плиті.
Сусідка тітка Надія приходила, годувала Олежика, спати вкладала. Чекала, коли він засне, і йшла, замкнувши двері на ключ, домовленість така була.
Але Олежик не спав, він завжди прикидався, а як двері закривалися і тітка Надія йшла, він розплющував очі, і чекав маму, дивлячись, як цокає на стіні годинник, відлічуючи хвилинки.
Мама знала, що Олежик не спить, вона приходила, цілувала його, гладила по голові, і Олежик засинав тут же, в ту саму секунду, адже ж тепер мама поруч.
Мама Олежика вивчилася, і коли він у школу пішов, почала працювати вчителькою молодших класів, щоб бути поруч із сином.
Як не дивно, Олежик не виріс маминим синком. Ні, ні, навіть навпаки, він брав на себе змалечку всі чоловічі турботи.
У дитсадку маленький Олежик допомагав носити стільці та столики з великої зали, звільняючи її для ігор.
Допомагав тітці Тоні, яка працювала в їдальні, накривати на столи, і надихав багатьох інших хлопчиків бути уважними до дівчат і Марії Михайлівни, його мами і улюбленої всіма їхньої старшої виховательки.
У школі саме Олег із друзями і трудовиком ремонтував парти, робив стінгазети до свят, співав пісні під гітару.
І Олег дуже подобався дівчаткам.
Тепер він закінчив технікум, працює, живе, як і раніше, з мамою.
Та й що тут дивного? Олегу всього лише двадцять три роки, і він ще поки не зустрів свою любов…
…В Олега був дуже важкий день на роботі. Він повернувся додому пізно.
Його мама пішла нагріти вечерю на кухню, а Олег поки що, приліг на дивані у своїй кімнаті.
І раптом сталося неймовірне!
Двері в його кімнату раптово відчинилися. Олег ще подумав:
– Невже мама мене вже кличе вечеряти?! Як швидко!
Але в кімнату зайшла якась дівчина… Її довге хвилясте волосся закривало пів обличчя.
Вона відкрила шафу.
– Олежику, я зараз швиденько переодягнуся, і підемо вечеряти, гаразд? – сказала вона.
Дівчина дістала його улюблену довгу сорочку в клітинку і почепила свої речі на вішачки в шафу.
Олег аж на дивані сперся на лікті. Він не розумів, що відбувається.
– Яка ж краса! – подумав він. – Хто ж це така, що це за справи такі?
А вона каже:
– Ну, Олежику, ти чого так на мене дивишся? Скучив чи що?
Очі у неї сині-сині, ніби сміються… І тут раптом мама заходить.
– Ну що молодь, вечеряти будемо, га? Скільки я вас кликати буду? Олежику, ми вечеряти будемо, ти що, заснув? Ох, синочку, як ти закрутився…
Олег різко сів на дивані, головою туди сюди крутить.
– А де вона, мамо?! – здивовано запитав він. – Де ця дівчина? Вона щойно тут стояла! Звідки вона взялася і куди поділася?!
Марія Михайлівна тільки посміхнулася.
– Заснув ти видно, синку, а дівчина… Та не було в нас нікого, видно тобі одружитися пора, коли дівчата сняться! Ти хоч її роздивився? Ну гаразд, жартую я, ходімо хоч поїси! Треба ж як втомився, хлопчику мій…
…З того дня Олег став сам не свій.Зачарувала його ця синьоока дівчина… Він заплющував очі і намагався її уявити, але більше вона йому не снилася, хоч як він не старався…
…На роботі, в той день, вони якраз готували проєктну документацію. З бухгалтерії мали принести кошторис на виконання робіт.
І ось двері відчинилися і увійшла Наталка з бухгалтерії. У руках папка. Вона зняла окуляри, привіталася, а очі такі сині, сміються…
– Олежику, привіт, давно не бачилися! – привіталась вона.
І тут в Олега серце стрепенулося:
– Наталка?!
Та це ж вона, це вона, з його сну, і як він одразу не зрозумів! Та сама Наталка, з якою вони в дитсадку на горщиках поряд сиділи.
А потім у школі в одному класі навчалися. Вона теж прийшла в їхню фірму працювати. Вони якось навіть тут зустрілися.
Вона чомусь все життя поруч – і в дитсадку, і в школі, ось тепер і тут…
Олег здивувався:
– Наталочко, подруго, це ти?
Вона і в дитсадку, і в школі була його вірною подругою. Худенька, вічно в рваних джинсах, коротка стрижка, окуляри на носі.
Він їй довіряв, вона йому найкращим другом була, а потім кудись зникла…
Яка ж вона гарна стала…
– Олежику, та ти що, не впізнав мене? – усміхнулася Наталка. – Я ось документи вам принесла, ти забув, що я теж тут працюю? Забув? Ти що на мене так дивно дивишся?
І Олег одразу запросив Наталку в кіно. А потім прогулятись. А ще через день покликав у кафе…
… Ну а через місяць привів її додому – з мамою знайомити.
Точніше, їх і знайомити не треба було, адже Наталя завжди з ним поряд була, а Олег її просто не помічав.
І мама його, Марія Михайлівна, Наталю прекрасно знала, вона їй завжди подобалася.
Коли Наталка подругам розповіла, що заміж виходить, усі за неї дуже зраділи.
А ще вона розповіла, що свекруху свою, майже як маму, з дитинства любить, що вона була її найулюбленішою вихователькою в дитсадку, а потім – улюбленою першою вчителькою в школі.
А тепер Марія Михайлівна – її свекруха довгоочікувана! Адже Наталка з дитинства була в Олежика закохана.
Подруги їй навіть трохи заздрять – ні в кого такої свекрухи немає, доброї і люблячої.
Майже як мама, така її довгоочікувана свекруха…