Ніна Михайлівна якось, випадково, почула розмову своїх дітей. Так сталося…
Але краще б вона цього не чула!
У неї був день народження. На її шістдесят вісім років діти підготувалися якнайкраще.
Замовили смачненького з ресторану. Зробили зворушливе відео з їхніх старих фото та відеозаписів. Вийшло дуже душевно!
Ну і подарували їй новий телефон.
-Мамо, ти ж у нас жінка сучасна, модна! – сказали діти. – А телефон у тебе старий. От тобі і подарунок!
Після застілля Люба з Віталіком, її дочка і син, в один голос заявили:
-Відпочивай, мамо, а ми тут все приберемо, посуд помиємо. А потім ще чайку разом з тобою поп’ємо і побалакаємо. Гаразд, мамусю?
-Дякую, любі мої, – посміхнулася Ніна Михайлівна і пішла в кімнату.
Вона прилягла на диван, поки діти господарювали на кухні.
Внуки – діти Люби, гралися зі своїм батьком, зятем Ніни, в настільну гру в іншій кімнаті.
Все добре, усі рідні зібралися… Тільки чоловіка Віктора на її дні народження вперше немає…
І ніби жили ж вони з Віктором не так вже й дружно. А не стало його, і Ніна Михайлівна одразу самотність відчула…
Полежавши на дивані, Ніна Михайлівна вирішила піти до дітей.
Вона підійшла до дверей кухні, і раптом зупинилася і прислухалася про що говорять діти. А говорили вони явно про неї!
-Цікаво, а чому це тобі всю батьківську трикімнатну?! – говорила Люба. – А мені, значить, бабусину маленьку у п’ятиповерхівці, і все? До речі, Віталіку, у мене двоє дітей, а ти ще навіть не одружений. Так не чесно!
-Люба, зате ти вже давно сама собі хазяйка! А я з мамою живу! Мені і жити з нею, і доглядати її, ще невідомо скільки. Про що мова?!
Ніна Михайлівна не вірила своїм вухам. Вона розвернулася і тихенько повернулась на диван.
Вони ділять її квартиру… Люба і Віталік! Наче її уже й немає!
Вона знайшла поглядом на стіні фото Віктора, наче чекала від нього допомоги. Але чоловік на фото тільки посміхався. А їй що тепер робити?
Настрій одразу зіпсувався.
От і все. Правильно кажуть, не можна із дітьми жити. Але як інакше? Люба вийшла заміж, у бабусину квартиру пішла.
А Віталіку вже під сорок, але він поки не одружився, то тепер із нею й живе. Куди його? І ось ділять тепер квартиру…
А може вона сама винна? Он сусідка, Олена Степанівна, давно вже розписала на папері все. Кому що… А їм з Вітктором все здавалося, що недобре так, що вони поки що живі…
Що ж робити? Треба до юриста сходити, порадитись. Щоб нікого не образити…
Але сама Ніна Михайлівна від почутого дуже засмутилася… Ніби її вже й немає майже…
-Мамо, ми посуд помили, чай заварили! – почувся голос Люби з кухні. – Іди до нас, тістечка ще залишилися. Я тобі в новий телефон контакти запишу. Мамо, ти що, заснула?
Люба вийшла з кухні і зайшла у кімнату.
-Мамо, ну ти йдеш? Ти чого? Тобі чаю налити?
Ніна Михайлівна дивилася на Любу, і ніби все життя промайнуло перед очима.
Як пелюшки і підгузки без пральної машини руками прала.
Як у чергах стояла…
-Та нема в мене контактів, крім вас, Любочко, – Ніна Михайлівна опустила очі.
-А з останньої роботи подруги? Га, мамо? Світлана Сергіївна і Віра Іванівна, здається.
-Зі Світланою ми щось не спілкуємося. А Віра… Вірочка слаба дуже зараз, – Ніна Михайлівна відвернулася.
-Мамо, у тебе день народження, а ти сумуєш! У тебе ми є, я і Віталік, онуки, ну що ти мамо?
-Ну звісно, Любочко, це я так, тата просто згадала, от засмутилася. Все добре, давай, запиши мені ваші контакти. Дякую вам за подарунок!
Чай так і не стали пити… Люба із сім’єю поїхала…
-Не сумуй, мамо, все буде добре, – усміхнувся їй Віталік.
-Добре, синку, звісно…
-Добраніч, мамо…
…Через тиждень до неї забігла Люба.
-Мамо, а у нас із Віталієм для тебе новина, – радісно сказала вона з порога. – Ми тут дещо надумали. Знаєш, розговорилися ми тоді на твоєму дні народження і зрозуміли: досить за рахунок батьків жити!
Віталій добре заробляє. Поки що він один, але каже, плани на особисте життя є. Мій Павлик теж пішов на підвищення.
Отже, мамо, ми хочемо продати квартиру бабусі. Поділити з Віталієм гроші і пустити їх на перший внесок за квартиру.
А то нам у бабусиній з двома дітьми тісно. Ну а Віталій поки що двокімнатну хоче.
Недалеко від тебе новий комплекс добудували, тож поряд з тобою будемо.
Ти як, мамо, не проти?
Ніна Михайлівна зітхнула… Не проти вона, звісно… Аби дітям було добре…
…Увечері Ніні Михайлівні раптом зателефонувала Віра Іванівна:
-Ніночко, впізнаєш? – сказала вона в слухавку. – Я майже видужала, Ніно. Може побачимось, сходимо кудись? Мій мене одну не дуже відпускає, а з тобою погуляти відпустить. Я тут недалеко живу, пам’ятаєш?
-Вірочко, як я рада тебе чути!
-Якби ж ти знала, як я рада тебе чути! А що, Ніно, ми взагалі ще живі! Живі, розумієш! Знаю, що Віктора твого більше немає, дуже тобі співчуваю… Але ж життя продовжується, Ніно. У тебе такі чудові діти, я все пам’ятаю, Ніночко!
-Віро, я із задоволенням з тобою зустрінусь. А діти… Так, діти в мене і справді хороші…
Чудові діти. І ти добре сказала, Вірочко, ми взагалі-то ще живі! Ми живі…
…Не завжди треба буквально сприймати те, що говорять інші. Головне – те що вони роблять…