Не встиг Іван переступити поріг квартири, як мама взяла його за рукав і зашепотіла: – Нарешті, прийшов. Мій руки і йдемо до столу. У нас гостя, двоюрідна прабабуся з Америки приїхала

Не встиг Іван переступити поріг квартири, як мама взяла його за рукав і зашепотіла:

– Нарешті, прийшов. Мій руки і йдемо до столу. У нас гостя, двоюрідна прабабуся з Америки.

– Хто? – невдоволено запитав Іван. – Яка бабуся? Мамо, мені уроків багато задали. Я їх зроблю, і потім …

– Почекають твої уроки! – замахала руками мама. – Ти не розумієш, вона з Америки! Їй дев’яносто років. Самотня і дуже багата бабуся. Родичі мені подзвонили і по секрету сказали, що вона катається по всій нашій рідні і вибирає, кому залишити спадщину. Так що, веди себе пристойно, не сперечайся і посміхайся.

– Мама, мені ніколи! – знову запротестував Іван.

– Підемо, кажу. – Мама повела його за собою. – А ось і наш Іванко! – Вона підвела сина до старенької з сивим волоссям, білими губами і величезними очима, які чіпко дивилися на Івана крізь окуляри в роговій оправі.

По праву руку від цієї дивної гості з Америки сидів Івановий тато і дуже улесливо дивився на неї – майже як на ікону.

– Значить, Іванко? – Бабусині очі чомусь звузилися. – Ні … Не схожий … – сказала вона раптом примхливим голосом.

– Чому не схожий? – здивувався тато.

– Не схожий, – знову повторила стара. – Це не Іван. Мій Іван був зовсім іншим.

«Схоже, бабуся «ку-ку», подумав Іван і насупився. Потім згадав, що треба привітатися.

– Доброго дня… – сказав він, з незадоволеним виглядом сів навпроти старенької і важко зітхнув.

– Доброє … – У бабусі майнув іноземний акцент. – І чим займається ваш Іван?

– Він у нас вчиться поки що, – поквапилася відповісти мама. – У дев’ятому класі. Через два роки в інститут поступить. Хоче стати економістом, між іншим.

– О! – награно здивувалася старенька і знову крізь окуляри дивилася на Івана. – Це правда?

– Взагалі, я в морську академію піду вчитися, – поправив маму Іван. – Мамо, я ж вам з татом говорив. Буду вчитися на капітана.

– Я цього не дозволю … – невдоволено процідив крізь зуби батько. – У наш час, щоб стати забезпеченим, потрібно мати правильну професію.

– Капітан – це хороша професія! – підвищив голос Іван.

– Капітаном ти багато не заробиш! – гаркнув батько, потім схаменувся, і натужно посміхаючись, знову звернув свій погляд на стареньку. – Не розуміє хлопчик, що гроші сьогодні головне.

– Не головне! – вперто вигукнув син. – Не головне!

– Цікаво, – посміхнулася бабуся. – І що головне в цьому житті для Івана?

– Мати чоловічу професію, – чітко сказав він, наче відповідав на уроці викладачеві. – Це і є головне. А гроші рахувати – справа жіноча.

– Он як він каже! – вигукнула старенька і раптом зареготала. – Оце, так Іван! Розсмішив!

Поки вона веселилася, мама з татом невдоволено дивилися на сина і кусали губи.

– А якщо я тобі трошки допоможу, – просміявшись, сказала раптом прабабуся. – І ти поступиш в хороший університет. Ти не хочеш вчитися в Америці, синку? Станеш банкіром, забезпеченою людиною. Хочеш?

– Я ж вам сказав … – недбало скривив губи Іван, – я буду капітаном. Нашим, українським. Як чоловік сказав, так і повинно бути.

– Синку … – голос у мами чомусь тремтів. – Подумай гарненько, перш ніж відмовляти прабабусі. Адже вона наша рідня. Вона тобі тільки хорошого бажає. Гроші зараз найголовніше. А бабуся тобі допоможе, якщо захоче, звичайно.

– Чоловік повинен добиватися в цьому житті все сам, – чомусь втомленим голосом сказав Іван і подивився на неочікувану гостю. – Дозвольте я піду? У мене уроки …

– А ось зараз він схожий! – Захоплено сказала старенька, і чомусь смішно застукала штучними зубами. – Адже вилитий мій Іван. Той теж – скаже як відріже, царство йому небесне. А про гроші – прямо його слова. Він теж в Україні завжди хотів жити!

– Чого ж він тоді в Америку втік, якщо так хотів? – нахабно запитав Іван.

– Не по своїй волі, не по своїй … – Прабабуся свердлила Івана своїм дивним гострим поглядом, немов намагалася зазирнути йому прямо в мозок. – Так було треба. Є такі секретні роботи, Іване, про яких і сьогодні знати простим людям не положено. Радянська влада наказала, довелося їхати. І я за ним поїхала, як нитка за голкою. А після розвалу, він вже і не захотів сюди повертатися, в цей бедлам. Присягу він давав іншій країні, а не … Але сьогодні б він повернувся. А я вже звикла до того життя. Там у мене все для старості є. Ну, що, Іване, не хочеш до мене в гості з’їздити?

– Вибачте … Мені зараз немає коли … – Іван, все-таки, піднявся з-за столу. – Ось коли я стану капітаном, приїду … Обіцяю … І вас на своєму кораблі покатаю.

Він вийшов з-за столу і майже бігом відправився в свою кімнату.

Коли бабуся їхала, вона сама зайшла до нього попрощатися. Уважно оглянула його кімнату, потім підійшла до нього, взяла його голову немічними долонями. Нахилилася до нього і поцілувала в лоб.

– Дякую, Іване, – сказала вона просто.

– За що? – розгубився Іван.

– За те, що ти такий є. Я тепер спокійна буду. Адже я думала, що таких, як мій Іван, чоловіків, вже і не залишилося на світі. А, виявляється, є на світі ти. Його продовження. Ну, не буду заважати. Бувай. А може – і до побачення. Давай, вчися, і швидше приїжджай до мене на своєму кораблі.

– Обіцяю … – знову сказав Іван це слово і, нарешті, посміхнувся. Йому, раптом, симпатична стала ця двоюрідна прабабуся з Америки.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.