– Бабусю, давайте я вам допоможу! – Олена підбігла до колодязя, з якого сухенька бабуся намагалася набрати води. – Давайте я відро підхоплю.
Воду треба ще було перелити у невелике відерце, яке бабуся принесла із собою.
– Дякую, – сказала вона. – А то стара стала, важко мені все це. А що, мені багато хіба треба? Поїсти зварити, посуд помити. А так, щоб щось по господарству, то в мене в бочці дощова вода є. А за сухої погоди сусіда Василька попрошу, він мені повну бочку набере за могорич. Сам він, ніби, відмовляється, спочатку не бере, але потім погоджується. А що – проте завжди готовий допомогти з водою…
З розмови було зрозуміло – старенька живе одна, хоче комусь виговоритись. Олена допомогла віднести відро до старої хатини бабусі.
– Одна я живу, – старенька ніби прочитала думки Олени. – Чоловіка не стало чотири роки тому. Міцний був мужик, рукастий, але здав дуже швидко… Хата ось без нього зовсім кволенька стала, ніби відчуває, що господаря нема…
– А діти у вас є?
– Ні, нема, Бог не дав. Одні жили.
– Що ж ви взагалі одна на всьому білому світі?
– Ну чому ж, племінниця Таня є, приїжджає іноді восени, – з цими словами старенька запнулась і різко перевела тему. – А ви до кого гостювати приїхали? Щось я вас не бачила раніше у селі.
– Ми не гостювати приїхали, ми жити сюди переїхали всією родиною – я чоловік та троє дітей. Ось, у вас по сусідству, за цим парканом…
– Що, Ковалі все ж таки продали свій будинок? Ну треба ж! Таку ціну спочатку запросили неймовірну, а потім скидали її, скидали…
– Ну ось скинули, ми й купили. Давайте дружити, мене звуть Олена…
– А я баба Зоя. Так і кличте. Мене всі так у селі кличуть. Своїх онуків Бог не дав, то все село молодшого віку мені, як онуки.
Баба Зоя засміялася. Зайшли до хати. Все чистенько, але якось по-старому, ніби дивишся картину сільської хати років пʼятдесят тому. Домоткані доріжки на підлозі, тюльові фіранки на вікнах, грубка старенька. Рудий кіт спав на підвіконні і не звертав уваги на гостю. Якось так затишно…
– Пічка у вас якась непоказна, – сказала Олена. – Як ви їй опалюєтеся?
– Це, мабуть, єдина моя біда, – сказала баба Зоя. – Пічника весною кликала, але він якийсь недолугий, нічого до пуття мені не зробив. Іншого шукатиму ближче до осені…
– У вас і туалет на вулиці, теж проблема.
– А що мені він? Все життя на вулицю ходила, звикла вже. Це для мене не є проблемою. Тепло у хаті – це найважливіше!
Вдома Олена розповіла своєму чоловікові Артему про бабу Зою. Артем спочатку не зрозумів – начебто рідню має бабусю, а чому ж вони їй не допомагають?
– Звідки я знаю? Вона якось неохоче про племінницю сказала, одразу тему змінила. Там, мабуть, рідня така – аби поживитися.
– А чим там поживитись? Домотканими половичками? Гаразд, завтра Сергію подзвоню.
Друг Сергій був майстер на всі руки, йому доводилося робити все з будівництва будинків. Щоправда, він у цей час був у відпустці, але обіцяв приїхати, коли повернеться.
Олена заходила до баби Зої, носила їй воду, в чомусь допомагала по господарству, іноді вони розмовляли про щось, але тема племінниці була закритою, старенька не хотіла про неї говорити.
Наприкінці серпня, коли Артем із Сергієм перебирали грубку в будинку баби Зої, приїхала й племінниця. Велика повненька жінка, із золотими каблучками майже на кожному пальці, і купую золотих ланцюжків. Несмак, але дорого-багато…
Вона з чоловіком носила в машину консервацію, приготовлену бабою Зоєю і завантажувала її у багажник.
– Що ж ви, така дбайлива племінниця не допоможете своїй старенькій тітоньці з грубкою? – запитав її Антон. – Бог знає, як вона минулу зиму пережила.
– А ви хто такий, щоб зауваження мені робити? Пічник? Ось і працюйте!
– Ми сусіди!
– Ось і мовчіть по-сусідськи!
– Та взагалі-то ця робота грошей коштує! Не хочете заплатити? – Артем випростався на весь зріст перед жінкою і подивився їй просто в очі.
– Євгенчику, поїхали, – закомандувала Тетяна чоловікові. – Тут у нас напружена ситуація.
Скільки б не намагалася баба Зоя заплатити за ремонт пічки, Артем із Сергієм жодної копійки не взяли.
Тільки обігрівалася старенька піччю лише одну зиму – наступної весни.
На початку березня, вона пішла на небеса… До свого чоловіка…
Весь цей час, поки вона жила, сім’я Олени їй допомагала як могла. Баба Зоя була слаба і майже весь час була вдома, племінниця не приїжджала, та й сама старенька з хати майже не виходила.
Олена готувала їй їжу, по-господарству справлялася. Іноді із бабою Зоєю сиділа її подруга – баба Марія.
Поховали стареньку, відспівували у церкві. Приїхала на поминки і її племінниця Тетяна зі своїм чоловіком Євгеном.
Всі пішли поминати бабу Зою до її хати, але Тетяна з Євгеном до хати не заходили. Вони ходили по засніженому городу, про щось сперечалися і махали руками.
– Що це вони там роблять? – здивовано запитала Олена.
Вона не розуміла, що відбувається.
– Ой, так ділять ж уже спадок! – посміхнувся Василько. – Злетілися й ділять. Де вони були раніше? П’ятнадцять кілометрів від міста, ніколи не приїжджали допомогти своїй тітці, тільки консервацію забрати летіли.
– Ну і хай, хай ділять! – махнула рукою баба Марія.
А через пів місяця Олені повідомили, що вона є спадкоємицею всього майна баби Зої. Це було несподівано, адже старенька про це навіть не натякала. І коли вона встигла скласти заповіт, вона ж постійно була на селі?! До Олени відразу приїхала Тетяна.
– Негайно відмовтеся від спадщини, – заявила вона замість привітання. – Це все не ваше, а моє по праву!
– По якому праву? Баба Зоя залишила мені спадок!
– Вона була не в собі!
Дивлячись на Тетяну, можна було припустити, що це у неї проблеми – вся червона, пихкає, зубами скрегоче.
– Це неправда, – спокійно сказала Олена. – Але вона справді довго була слаба. Та ви про це не хотіли знати і жодного разу не приїхали. Тож відмовлятися від заповіту я не збираюся.
– А це ми ще подивимося! – сказала Тетяна. – Я позиватися буду! Це ж треба, які безсоромні люди! Наспівали бабусі пісень, змусили написати заповіт!
Тетяна поїхала. За цією сценою через паркан спостерігала баба Марія. Вона зайшла на подвір’я і сказала Олені:
– Добре, що я цю сцену не пропустила, мені дуже хотілося подивитися, як Тетяна сваритиметься.
Я знала, що Зоя тобі все відпише, вона мені про це таємно сказала. Полюбила тебе Зоя за твою доброту, тому додому нотаріуса викликала, щоб заповіт скласти.
Знаєш, як люди кажуть: добро не лихо, ходить тихо. Ти Зоє багато добра робила і нічого за це не вимагала, і вона тобі за це добром відплатила…
…Тетяна, звичайно, позивалася, але жоден суд вона не виграла.
Будинок з ділянкою перейшов у спадок за заповітом Олені та її сім’ї.