– Навіщо тобі ці городи, продавай будинок і переїжджай до нас, – вмовляла Світлана свою маму. Любов Василівна подумала і погодилася. Жінка виставила на продаж будинок, швидко знайшовся покупець і купив його. Минув тиждень, а Любов Василівна все не приїжджала до дочки. – Мамо, ти до нас їдеш, чи в тебе щось сталося? – розхвилювалася Світлана. – Вибач, але я не приїду! – раптом сказала Люба. Світлана не розуміла, що відбувається

Любов Василівна проплакала весь вечір. Сьогодні вона виставила на продаж свій будинок в селі. Ніколи не думала, що таке станеться!

– Мамо, ти на цьому городі останнє здоров’я втратиш! Продавай та приїжджай до нас жити. Миколка чекає не дочекається, коли бабуся приїде! І Сергій буде радий, ти ж знаєш! Домовилися, мамо?, – умовляла її дочка Світлана щоразу, коли вони зідзвонювалися.

Цей будинок Любов Василівна з чоловіком збудували, як тільки Світлана заміж вийшла. Коли онук народився, Любов Василівна почала мріяти, як вони на пенсії будуть із онуком на свіжому повітрі проводити літо. У будинок привезли багато речей із квартири батьків Любов Василівни. І будинок від звичних речей став їй ще ріднішим.

Але все пішло не так, як мріялося.

Спочатку чоловік її, Володимир, сказав, що передумав на пенсію йти. Що, мовляв, для чого старими завчасно ставати. А потім з’ясувалося, що в нього інша жінка, з роботи, молодша.

– Ти зрозумій, Любо, ми з тобою виходить, різні. Я ще багато чого хочу, не можу я, як старий в селі сидіти, – промимрив Володя, дивлячись убік.

Люба подумки ахнула, які старі? Вони ж із чоловіком на велосипедах каталися. На рибалку звикли їздити. У теніс настільний грали. Стільки планів було спільних, і раптом – “різні”! Ось тобі й раз.

Розлучення оформили офіційно. Вирішили, що машину чоловік бере собі, а будинок залишається Любов Василівні. Квартира була її, батьківська.

– Мамо, ти тільки так не хвилюйся, – втішала дочка Світлана. – Ми ж поряд!

Але за рік її чоловіка Сергія підвищили і відправили до іншого міста.

– Мамо, ми їдемо, ти ж розумієш, що від таких пропозицій не відмовляються, – переконувала її Світлана, – ми будемо до тебе приїжджати. Чи ти до нас, так, мамо?

Любов Василівна кивала, втрачаючи одну опору в житті за іншою. Цей будинок в селі залишався її єдиною віддушиною. Але через якийсь час вона зрозуміла, що одній їй тут дуже сумно. Все, що планувалося робити удвох, одній їй було не в радість.

В результаті, поїздки в село звелися до того, що Любов Василівна приїжджала, косила газон, доглядала город, втомлювалася і не розуміла, навіщо їй все це.

І тому, коли Світлана знову її стала вмовляти:

– Ну мамо, ну що робити, продавай ти цей будинок та приїжджай до нас, будемо всі разом, ну що ти там зовсім одна. Миколка сумує.

Любов Василівна подумала і погодилася:

– Добре, Світлано, продам, і приїду до вас. І справді, ні до чого все це.

Спочатку дзвінків не було. Будинок продати не просто, багато хто хоче ділянку без будинку, щоб зробити все під себе.

Але за два тижні зателефонував приємний молодик:

– Любов Василівно, доброго дня, мене Ігор звуть. Хотів би подивитись ваш будинок та ділянку, коли можна під’їхати?

Любов Василівна якось зам’ялася, хоч і чекала на дзвінок від покупців.

– Любов Василівно, вибачте, може я помилився? Це ж ваше оголошення про продаж будинку з ділянкою?, – захвилювався Ігор.

– Так, так, вибачте, зв’язок поганий, давайте зустрінемося, – Любов Василівна так і не могла поки що уявити, що продасть свій будинок, в якому все їй дорого.

Ігор виявився дуже приємним хлопцем. Вони швидко домовилися про ціну, Любов Василівна не торгувалася, та й хлопець одразу погодився із призначеною сумою:

– Який затишний будинок, – Ігор пройшовся першим поверхом, піднявся на другий, – я вірно зрозумів, Любов Василівно, ви з меблями продаєте?

– Так, Ігоре, я до дочки в інше місто їду, не забирати ж меблі, та й кому вони потрібні? Ви викиньте їх самі, будь ласка, добре?, – Любов Василівна провела рукою по дерев’яній різьбленій шафі – татова гордість. І з гіркотою відвернулася, щоб Ігор не помітив її сльози, що навернулися.

– Ну що ви, хіба можна викидати цей затишок, ми нічого не викидатимемо, думаю, тато буде просто зачарований усім цим, – Ігор усміхнувся і обвів поглядом вітальню.

– Якщо так, то дуже добре, – І Любов Василівна, подумки попрощавшись із будинком та своїми мріями, поспішила до виходу

За тиждень Любов Василівна зібралася їхати до дочки. І раптом дзвінок – Ігор зателефонував:

– Любов Василівно, привіт, ви мені вибачте, тут така справа, виявилося, що ділянка в реєстр не вірно занесена. Я вас дуже прошу, чи можете під’їхати?

Любов Василівна погодилася.

Ігор приїхав не один:

– Познайомтеся, це мій батько, Віктор Григорович – новий господар цього будинку! Це була мрія тата, у нього золоті руки. Ось, веземо вже верстат, інструменти, тато в гаражі майстерню збирався влаштувати. Ви не проти?, – посміхнувся Ігор, – я пожартував, тату, це Любов Василівна, господиня цього чудового будинку, – Ігор повернувся до неї, – тато зачарований вашим будинком, він сказав, що нічого не мінятиме.

– Я дуже рада, що вам все сподобалося, – видихнула Любов Василівна, – тільки я вже колишня господиня. А новій господині будинку теж все сподобалося? – Любов Василівна машинально запитала, і їй раптом стало незручно.

– Ви розумієте, – зам’явся Ігор, – тато живе один, мами вже давно нема.

– Вибачте, – Любов Василівна обернулася до Віктора Григоровича, – а хочете я вам сад покажу?

Коли вони з’їздили та внесли виправлення до реєстру, Віктор Григорович раптом запропонував:

– Любов Василівно, у мене до вас прохання, Ігор до дружини їде, а я так хотів новосілля тут  відзначити, може складете мені компанію, якщо ви вільні?

Любов Василівна посміхнулася якісь двозначності слова – “вільна”.

– Ви мене вибачте, якщо вам ніколи, або ви заміжня, то я скасовую свою пропозицію, – він усміхнувся їй у відповідь. І вона зрозуміла, що він здогадався про її думки.

І Любов Василівна погодилася.

Вони посмажили рибу на багатті і чудово провели день.

Через два дні Віктор Григорович зателефонував і запропонував з’їздити на рибалку.

– Мамо, я не зрозуміла, ти до нас їдеш, чи в тебе щось сталося?, – розхвилювалася Світлана, – мамо, ти добре почуваєшся?

– Я чудово почуваюся, саме так, як мріяла, – відповіла доньці Любов Василівна.

Коли Віктор Григорович запросив її покататися на велосипедах, Любов Василівна подумала: “Невже так буває, чужа людина, а така тепла, рідна, зрозуміла. І хоче жити так само, як і я?”

– Люба, Любов Василівно, – його голос перервав її думки, – Любочко, не знаю, як і сказати! Я давно живу один, і вперше за багато років зустрів жінку, з якою дуже хочу бути разом. Будьте моєю дружиною, Любо, і господинею в нашому домі! Він так і не перестав бути вашим, тут кожна річ, кожна книга – про вас.

– Вікторе Григоровичу, – Любов Василівна була і здивована, і ні. Їй було легко і дуже добре з цією людиною, – Вікторе!, – вона взяла його за руку і подивилася в очі.

*****

Їхній будинок світився усіма вікнами. Щаслива господиня напекла пирогів, наготувала смакоти для улюблених гостей.

– Люба, сонечко моє, уявляєш, Ігор зателефонував, вони з Марійкою теж заїдуть, – Віктор у фартуху допомагав коханій дружині.

– Вітя, це ж просто чудово! Принеси ще стільці та прилади.

Коли за столом зібралися всі найближчі, Любов Василівна обвела їх блискучими від щастя очима.

Світлана дочка з чоловіком Сергієм і онуком Миколокою, син Віктора Ігор з вагітною дружиною Марією, і Віктор.

– Тихо, сім’я, тихо, – Віктор Григорович дзвінко постукав виделкою по фужеру, – Мій тост – за щастя, за кохання, і за господиню будинку, мою Любов, Любочку.

Всі весело заплескали, особливо Миколка.

– І за мрії, які справджуються, – додала Люба, дивлячись закоханими очима на чоловіка.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.