Наталя з Іриною сиділи в кафе. Вони замовили солянку, десерт і по чашці кави. – Чого ти так нервуєш? – почала Наталя. – Іро, тобі вже двадцять п’ять! Пора заміж виходити! Чи ти до тридцяти зібралась гуляти?! – Та не хочу я більше гуляти, – відповіла Іра. – Ти не любиш Сергія? – У тому й діло, що люблю. Але є одне «але»… Наталя здивовано дивилася на Ірину

Наталя з Іриною сиділи в кафе після роботи. Вони замовили солянку, десерт і по чашечці кави. Вдома родичів попередили, що сьогодні вони будуть пізно.

-Ну, чого ти так нервуєш? – почала старша Наталя. – Іро, тобі вже двадцять п’ять років! Пора, пора вже виходити заміж. Чи ти до тридцяти збиралася гуляти?!

-Та ні, не хочу я більше гуляти. Але хвилююся – не те слово, – відповіла Іра.

-Ти не любиш Сергія? – знову допитувалася старша сестра.

-У тому то й справа, що люблю. І думаю, що навіть занадто…

-Не розумію… – Наталя здивовано подивилася на Ірину. – Так у чому справа?

-Не хочу помилитись… У собі, у ньому. І мучитися потім все життя, як наша мама. Скільки вона мені розповідала про невірність батька, про важке розлучення, про їхні сварки…

-Ах ось воно що… – зітхнула Наталка. – Зрозуміло. Гарна робота нашої мами. Та й бабуся там так само підспівує. Ніби вона сама свідок і все, що говориться – чиста правда!

-Але вони нам тільки добра бажають, – почала Іра і замовкла.

-Так-так, звичайно. Але як послухати їх, то краще взагалі заміж не виходити, дітей не народжувати і навіть не намагатися бути щасливою, – різко відповіла Наталка.

-Ти сердита на маму і бабусю? – здивувалася Іра. – За що?

-За тебе. Говорять таке про твоє заміжжя. Як тобі після цього вірити комусь, сподіватися на щасливе сімейне життя?

Наталка відсунула каву і подивилася Ірі просто в очі.

-Знаю я твого Сергія, нормальний хлопець, зі звичайної сім’ї, працює, на тебе як на ікону дивиться, значить – любить. Що ще треба?

Я, звичайно, розумію, що у мами нашої не солодке було сімейне життя, але чи у всіх воно таким буває?

-Так, а як розпізнати, чи буде все добре потім? Чи одні сварки?

-Ти що! Ніхто тобі не скаже навіть того, що буде завтра, ніхто не гарантує щастя на весь вік… – усміхнулася Наталка. – Я теж пам’ятаю, як п’ять років тому вискочила за свого Іванка.

Ти саме вчилася в інституті, всього не бачила. Скільки мама та бабуся мене вмовляли не поспішати, погуляти. Нарозповідали не менше ніж тобі.

-І як ти все це перенесла, не злякалася?

-Як, як… Я закохалася в Іванка до нестями. І він також. Ледь не втекла тоді з дому. Ледве до весілля дотерпіли, – Наталка засміялася. – Але слід від маминих відмовок, що всі мужики погані, все ж таки залишився.

Завжди дивлюся на чоловіка критично, а перші роки все чекала каверзи, теж боялася всього. Тільки зараз трохи відходити починаю.

-Погано все-таки, що ми з тобою без батька росли, Наталко. Не знали взагалі – що це таке. Та ще й мати з бабусею лякають. Але ж ми не повинні на них ображатися за це? – Іра запитливо подивилася на сестру.

-Ось що я тобі скажу, Іро. Виходь ти за свого Сергія і нічого не бійся. Живіть і радійте. Бережи свого чоловіка, як рідну і найближчу тепер людину. І він так само робитиме. От і буде все гаразд.

-Дякую, сестричко… – на очах у Іри виступили сльози.

-І найголовніше, ось що: живіть одразу окремо, і про ваші недомовки мамі не говори, а вони, можливо, будуть, притирання буде перший рік. Може, десь і посваритеся трохи, посперечаєтеся. Нічого цього ні мамі та бабусі не розказуй. Ясно?

-Чому? – здивувалася Іра.

-Бо вони одразу Сергія ворогом рахуватимуть. Ви помиритеся швидко з чоловіком, спати в обіймах ляжете, а вони йому не вибачать твої колишні образи. А вода камінь точить, сама знаєш. Тож якщо захочеш поділитися – приходь до мене. Але матір та бабусю не засмучуй. І все буде добре. Вони вже не молоді. У них і нерви слабкі. Говоритимемо їм і ти, і я, що все в нас добре.

-Ага, – усміхнулася Іра. – Про особисте не розповідати?

-Так, люба моя. Але ж мудра дружина не допустить сварки, вона попередить її. Розумієш про що я?

Іра кивнула. Вона обійняла сестру, і вони вийшли надвір і пішли у парк. Їм не хотілося розходитися. Але Наталю вдома чекав чоловік і маленька Софійка.

Сестри пройшлися зеленою алеєю і, помахавши один одному, розійшлися. Наталка поспішила на зупинку, а Іра вирушила додому, до мами та бабусі.

Їй здавалося незвичним і дивним, що тепер у неї, нареченої, з’явилися свої плани, свої маленькі секрети, а незабаром буде і своє особисте життя.

-Як же добре, що в мене є Наталка, – думала Іра. – Їй я можу довірити все, навіть те, що не можу сказати мамі… Все-таки народжувати треба двох дітей як мінімум!

Так і сталося. Іра завжди радилася зі своєю сестрою, не надокучаючи матері дрібницями. І це було для неї великою опорою у житті.

У сім’ї Іри все склалося добре, чудовий чоловік став справжнім другом, коханим та дбайливим. Все як у Наталки.

Якось під час зустрічі, Іра сказала Наталці:

-Як би ми не були закомплексовані з тобою, а я вважаю, що нам пощастило з чоловіками… Напевно, все-таки мама та бабуся не дарма нас строго виховали, га? Як то кажуть: краще занадто, ніж замало.

-Звичайно. Їхня заслуга в тому і є. А ще добре, що ми з тобою й самі непогані дівчата! Правда?

Сестри обійняли одне одного й усміхнулися, ніби знали якусь таємницю, яка відома тільки їм двом…

А ще через багато років, Іра так і говорила своїй старшій сестрі:

-Ти моя друга мама, Наталка. І не сперечайся. І няньчила мене скільки в дитинстві, і писати, і читати навчила, і ляльки свої віддала, і до школи водила… І все життя за мене та моїх дітей хвилюєшся найбільше. Дякую тобі, моя рідна…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.