Наталя прибирала зі столу, коли у вікно хтось несміливо затарабанив. Одинадцята ночі. В цей час у селі тиша, всі по хатах. – Хто там? – Не відсуваючи фіранку, запитала жінка. – Це я, Наталю. Вона одразу впізнала по голосу Михайла і ще більше занепокоїлася. Минуло майже п’ять місяців з того дня, як він зрадив Наталі і ось він тут. – Вийди, я хочу тобі все пояснити, – раптом сказав чоловік

У вікно хтось несміливо затарабанив. Наталя здригнулася від цього звуку. Одинадцята година ночі. В цей час у селі тиша, всі по хатах, тільки молодь веселиться у будинку культури, а він від дому Наталії далеко. Жінка занепокоїлася. Вона не любила нічні телефонні дзвінки, а тим більше стyкіт у вікно, вони несуть у собі тривогу.

– Хто там? – Не відсуваючи фіранку, запитала вона.

– Це я, Наталю.

Вона одразу впізнала по голосу Михайла і ще більше занепокоїлася.

-Вийди Наталю, не у вікно ж говоритимемо.

Наталя накинула на себе старе пальто, в якому поралася по господарству, але потім передумала і переодяглася в білу куртку з пухнастим коміром. Усі казали, що вона їй дуже личить, освіжає її і їй хотілося, щоб Михайло побачив, що вона не журиться без нього, не сумує. І не тому, що вона хотіла його привернути своєю зовнішністю і повернути його в сім’ю, а просто на зло йому, мовляв, подивися, без тебе не пропала.

Наталя ввімкнула світло, яке освітлювало двір, вийшла і побачила, що біля сараю, на лавці сидів Михайло, гладив кішку Мурку і широко посміхався своєю простоватою і водночас чарівною усмішкою, яка колись так сподобалася Наталці.

-Привіт, як ні в чому не бувало сказав Михайло.

Наталя нічого не відповіла.

-Що навіть привітатись зі мною не хочеш?

-Навіщо приїхав, що тобі треба? Не треба ходити навкруги, говори, що треба, навіщо уночі приперся?

-Вдень працював, не міг раніше приїхати. А ти що така зла?

-Не добра і не зла, звичайна. Може мені треба було тебе зустрічати з пирогами?

-Не відмовився б від пирогів.

-Ну так тобі є кому їх пекти. Чи міські до цього не привчені?

-Ну що ти починаєш? Вислухай спочатку, – Михайло зам’явся а потім сказав,- Вибач, Наталя. Сумую я за Настею, за тобою.

-Довго ж ти ніс своє “вибач”. Знаєш що? Я спати хочу, – розлютилася Наталя.

-І я теж хочу спати, давай разом заснемо, – посміхався Михайло.

Наталя мовчки пішла до хати. Михайло поспішив за нею.

-А ти куди? – Здивувалася Наталка.

-Ти що і переночувати не пустиш?

-Ні. А ти що думав, що вночі прийдеш і я тебе в будинок пущу, зжалюсь? Прорахувався, і вона перед носом Михайла зачинила двері.

Михайло ще трохи посидів на лавці, сподіваючись, що Наталя впустить його в будинок, і пішов у сарай. Постелив собі на соломі, ліг і заснув.

Наталя довго не могла заснути. Образа тіснилася в її грудях, добрі та погані спогади перемішувалися у її думках.

Михайло знайшов роботу в місті і вони раділи, що нарешті отримуватиме більш – менш гідні гроші. У селі щось зовсім ніякої роботи немає і майже всі їздили працювати в місто. Важко звичайно мотатися сюди-туди, тим більше особистого транспорту у Михайла не було, але тепер, він зможе собі купити машину, звичайно уживану, але все ж на колесах легше буде на роботу і з роботи добиратися.

Якось Михайло не повернувся додому з роботи. Наталя не знала, що й думати. Вона дзвонила йому на мобільний телефон, але той постійно відповідав: “Абонент тимчасово недоступний.»

Вранці впоравшись по господарству, вона вирушила до міста. Знайшла місце роботи чоловіка й самого чоловіка, який був бадьорий, здоровий і веселий, а вона собі вигадувала Бог знати що. А він ось, живіший за всіх живих. Михайло стояв, спершись на дверцята машини на якій працював і хвалився іншим водіям про свої нічні пригоди. Всі дружно реготали і не відразу помітили жінку, що стояла за машиною. Вона встигла почути хвастощі чоловіка, підійшла до нього і з презирством подивилася в його очі. Нічого йому не сказала, розвернулась і пішла. Поки їхала додому, плакала всю дорогу і відправила Михайлу смс: “Не смій з’являтися на мої очі.” І він не з’являвся і не давав про себе знати, ніби його не стало.

Минуло майже п’ять місяців з того дня і він тут. “Блудний чоловік повернувся.- сміялася про себе Наталя,- А до цього де був? У тієї, про яку так весело розповідав? Не вийшло, а тепер з’явився? До сьогоднішнього дня жодного разу не прийшов, не вибачився, навіть по речі не прийшов”. Нагулявся і ось він тут. Що мені з ним робити? Краще б пішов назавжди, щоб мені не вибирати, прощати чи ні.”

-Мамо, там тато в сараї, – здивовано сказала Настя – я зайшла за пшеницею курям, а він там спав.

Перш ніж сказати Насті правду, Наталя казала, що батько у відрядженні, сподівалася, що скоро з’явиться і сам все дочці пояснить. Тільки через три місяці відлучення Михайла, вона сказала Насті, що батько до них більше не повернеться і тоді так жорстко відповіла на запитання дочки: “Чому?”

-Іншу дружину знайшов, міську.

Наталя пошкодувала, що так прямо відповіла Насті, такий тягар на дитячі плечі звалила. 

Дуже гірко плакала дочка і заглядаючи в очі матері, питала з надією:

-Може татко ще повернеться? Мамо, він любить нас.

-Звичайно любить, – сказала Наталя, – заспокоюючи Настю.

Що вона могла відповісти дитині? Так любить, що прийшов з порожніми руками. Хоча б щось дитині привіз.

Неприязнь Наталі до Михайла міцніла. Вона прожила з ним дванадцять років і виявилося, що зовсім не знала його, ніби вчора прийшов не той Михайло, якого вона любила, а чужа, незнайома їй людина.

Настя розповіла про батька в сараї і вискочила надвір. Михайло, як і вчора, сидів на лавці біля сараю і посміхався радісній дочці. Настя сіла біля батька, взяла його за руку і поклала йому голову на груди. Він поцілував дочку, а вона, посміхаючись, щось розповідала йому.

Всю цю картину Наталка спостерігала у вікно. Не було чутно, про що вони говорили, але було видно, що Настя настільки щаслива бачити батька, що очей від нього не відривала.

“Як же шкода Настю. Що буде з нею, якщо він знову піде? Може варто через дочку продовжити з ним жити? А як же я? Я бачити його не можу. Але я доросла, потерплю. Напевно потерплю” – вирішила Наталя і вигукнула у відкрите вікно:

-Настя, йди снідати, а то в школу запізнишся.

Настя встала з лави і не наважувалася відійти від батька, поглядала то на батька, то на матір.

-І тата запрошуй снідати, – побачивши метання дочки, крикнула Наталя

Радісна Настя взяла батька за руку і повела до будинку.

Снідали всі разом, як раніше, тільки Наталя стала іншою, все в її душі змінилося.

-Я машину купив, – посміхаючись сказав Михайло, – за хвірткою стоїть. Можемо влітку на море поїхати.

-Як здорово, мамо. Поїдемо?

-А що ж ти в сараї спав, а не в машині?

-У сараї тепліше.

-Мамо, так ми поїдемо на море?-  раділа Настя.

Наталі хотілося сказати: “А що ж ти доньці за п’ять місяців жодного разу гроші не надіслав? На машину збирав? Як ми тут виживали на мою мізерну зарплату тобі було не цікаво?”, але Наталя зібрала в собі всі сили, щоб при Насті не висловити свої образи.

-Поїдемо, – сказала Наталя.

Їй здалося, що до цього напружений Михайло зітхнув з полегшенням і розслабився.

-Наталю, я зараз теж на роботу поїду. Що купити, що привезти? Може якісь продукти?

– Що хочеш, – байдуже сказала Наталя.

Дорогі читачі. Мені цікава ваша думка щодо цієї історії. Як ви вважаєте, чи потрібно заради дітей прощати зраду?

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.