Настя, з сумками в руках, зайшла до батьківської хати і застигла від здивування. За столом сидів батько, а поряд з ним сидів хлопчик. Дочка кинула сумки біля порога, підійшла до столу, сіла на вільний стілець. – Тату, це хто? – невдоволено спитала Настя. – Це Андрійко, мій онук, – раптом відповів батько. – Як онук? – Не зрозуміла дочка. – Який ще онук?

Настя, з сумками в руках, зайшла до батьківської хати і застигла від здивування. За обіднім столом сидів батько, а поряд з ним на окремому стільці сидів хлопчик, якому на вигляд було не більше трьох років. При цьому батько Насті з неприхованим захопленням годував цю дитину супом з ложечки, вигукуючи:

– Ах, молодець, Андрійко! Як ти добре їси!

– Тату, привіт, – навмисне голосно сказала Настя.

– Привіт, – буркнув батько, навіть не озирнувшись, і знову сказав дитині: – Так ти в мене скоро справжнім мужчиною станеш.

– А де мама? – з якимсь надривом спитала дочка. Відчувалося, що вона ображена тим, що батько не укладає її як завжди в палкі обійми.

– Так, вона десь там ходить, – знову пробурчав батько. – Нам з Андрійком поки не до неї.

Дочка кинула сумки біля порога, підійшла до столу, сіла на вільний стілець і втупилася в дитину.

– Тату, це хто? – невдоволено спитала вона.

– Дитина, – посміхнувшись, відповів батько, і, нарешті, подивився на дочку. – А ти чого приїхала?

– Просто приїхала. Вас захотілося відвідати. Тату, а що це за дитина?

– Це Андрійко, мій онук. – Батько продовжував годувати дитину, яка при цьому здивовано дивився на незнайому тітку.

– Як онук? – Не зрозуміла дочка. – Який ще онук?

– Звичайний, – задоволено усміхнувся батько.

– Як це, звичайний? У тебе, начебто позашлюбних дітей не було. – Настя насилу вимовила ці слова, а потім невпевнено додала: – Чи… були?

– Знаєш, Настя, – батько говорив не відриваючись від процесу годування дитини, – після того, як ти минулого свого приїзду нам з матір’ю заявила, що ви з чоловіком дітей не плануєте, все в нашому житті з матір’ю змінилося.

– Як змінилося? – Дочка зовсім не розуміла батька. – Що означає змінилося?

– Їж, Андрійку, їж, – знову заголосив батько, працюючи ложкою. – Ти тепер головний у нашій родині.

– Тату, що це означає?! – В очах Насті з’явилася паніка. – Що у вас змінилося? Ти можеш пояснити?

– Ну, по-перше, наші надії з мамою рухнули. Адже ми думали, що з появою онуків ми ще трохи поживемо повним життям. Нам же дбати треба про когось. Любов невитрачену на когось вилити. Ти вже виросла. Отже, після твоїх слів засумували ми, а потім схаменулися. Тому що згадалося мені, як замолоду я був у нашу покійну сусідку Ніну закоханий.

– Що? – Дочка помітно напружилася.

– Так Так. – Батько посміхнувся. – Мама теж про це знає. Так я був у цю Ніну закоханий, що просто не передати. І все у нас із нею майже вийшло, та тільки вона хвостом махнула, і за Степана заміж вискочила. Він із служби прийшов невчасно. А потім народилася у них дівчинка Віра. Потім Степана не стало, і Віра виросла та поїхала до інституту.

– І що? – Дочка холодно подивилася на дитину. – До чого тут цей хлопчик?

– Так Андрійко – це син Віри. Вона нещодавно повернулася до будинку матері. Одна повернулася без чоловіка. Розумієш, який зв’язок?

– Не розумію.

– Дивно, – батько знову посміхнувся. – Така доросла, і не розумієш. Якщо я був закоханий у його бабусю, то Андрійко запросто міг стати моїм онуком.

– Тату, він міг би бути, якби ти був Віриним батьком, – роздратовано вигукнула Настя.

– А може, так воно і є? – реготнув раптом батько. – А раптом? Я ж не робитиму якихось там тестів. Правильно?

– Тату… – Настя застигла. – Ти думаєш, що ти кажеш?

– Думаю, звісно. Ще раз повторюю, ми в цій справі обійдемося без жодних тестів. Адже ми люди такі, якщо вирішили, що це мій онук, отже, так воно і є. Тим більше, Віра няньчити його нам не забороняє. Так, Андрійку? Онук ти нам із бабусею?

– Так! – виразно відповів хлопчик і знову потягнувся відкритим ротом за ложкою в дідових руках.

– Тату, а якщо це не онук?

– Швидше за все, що це так і є, – засміявся батько. – Але нам з матір’ю вибирати не доводиться. Ми і на такого онука згодні. Нехай у нас буде рідний онук від нерідної дочки.

– Та ви що? Ви, взагалі, нормальні?! – Вирвалося у Насті.

– Ну, якщо і не нормальні, то не більше, ніж ви з чоловіком. Головне, тепер у нас є спадкоємець, і на серці у нас стало спокійніше.

– Але ж це незаконний спадкоємець!

– Нічого, нічого, заповіт покаже, чи законний він, чи не законний. – Батько витер хлопцеві ротик рушником. – Ну, добре, Андрійку, ми з тобою поїли, тепер можна піти та погуляти. А тітка Настя посуд за нами помиє.

Батько взяв хлопчика на руки і поніс його до дверей. Двері відкрилися, і Настя чомусь здригнулася.

Хвилин за п’ять на порозі з’явилася Ольга.

– Настя приїхала! Доню! – радісно вигукнула вона, розгорнула обійми і одразу тривожно запитала: – Ти чого плачеш, доню? Сталася що?

– Мамо! – Настя кинулася в материнські обійми, і тут її прорвало. Вона не просто заплакала, вона заридала. – Мені тато зараз такого наговорив. Такого наговорив. Невже це правда?

– Ти про Андрійка, чи що? – Усміхнулася мама. – Гарний хлопчик, так? Так ми його з батьком полюбили!

– І ти теж туди ж? – Настя заплакала ще сильніше. – Хлопчик добрий, а я погана, так? Ну чому у вас так?! Чому ви чужу дитину любите більше, ніж рідну дочку?

– Ну, що ти за дурниці кажеш? – Ольга ще міцніше притиснула доньку до грудей. – Просто він маленький, дитино моя.

– Але ж він чужий! Мамочко, він же вам не рідний!

– А де нам не чужого взяти? Та й чужі, вони ж часом люблять сильніше, ніж рідні.

– Мамо, що ти кажеш? – Донька ніяк не могла заспокоїтися. – Я вас дуже люблю!

– Так це я не про тебе, Настя, Це я взагалі про життя.

– Мамо, – дочка раптом відійшла від матері, – а якщо я вам сама хлопчика народжу? Чи дівчинку?

– Тоді ми станемо найщасливішими людьми на світі.

– А цього хлопця – куди ви його подінете?

– Ти спочатку народи, – усміхнулася Ольга. – А нашого кохання не тільки на двох, його на десятьох діточок вистачить…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.