Був теплий літній день. Легкий вітерець лагідно й грайливо торкався обличчя. З найближчого лісу долинала дзвінка трель пташиних голосів.
Нещодавно пройшов дощ. Ще не встигли повністю розвіятись грозові хмари, і в краплях дощу, що залишилися на листі дерев і кущів, а також траві, відображалася веселка.
Надія вийшла з автобуса й, занурена у свої думки, не поспішаючи, йшла вологою дорогою, прямуючи до села. Вона виїхала ще вранці в райцентр і тепер, впоравшись зі своїми справами, поверталася додому.
Не встигла вона пройти кілька сотень метрів центральною сільською вулицею, як почула дзвінкий голос:
– Мамо!
Назустріч мчав її чотирирічний син.
– Андрійку! Ну навіщо ти прийшов у таку далечінь? Як ти дізнався про час приїзду автобуса?
Надія майже бігцем кинулась назустріч синові. Коли він добіг до неї, вона присіла і обійняла свого рідного синочка.
– Мені дідусь дозволив, матусю. Він і час мені сказав. Як пройшов дощ, я погуляв на вулиці, а потім спитав у дядька Петра час і побіг до зупинки.
– Синку, тут не можна одному ходити, бо ж по дорозі машини великі їздять. А ти ще малий.
– Баба Галя не хотіла, щоб я йшов зустрічати тебе, але дід сказав, що я маю вчитися бути самостійним і не триматися за жіночу спідницю…
Надія ласкаво потріпала кучеряве волосся сина:
– Я дуже скучила за тобою.
– І я теж сумував. Мамо, давай поможу!
Взявши з рук матері невелику тканинну торбу, хлопчик стримав у собі бажання заглянути всередину і дізнатися, що там знаходиться, але про це сказали його виблискуючі очі.
Дорогою Андрійко захоплено розповідав матері про те, чим він займався за її відсутності, а також, якими справами були зайняті дід Михайло й баба Галя.
На лавці перед сусідським будинком, бовтаючи босими ногами, сиділи двоє хлопчиків. З появою свого друга вони скочили й зупинилися неподалік, чекаючи, поглядаючи на сумку в його руках.
Надія дістала трохи цукерок і дала синові, щоб він почастував своїх друзів.
Відчинивши хвіртку, вона зайшла у невеликий акуратний дворик з квітучими біля парканчика трояндами і побачила під навісом матір, що розставляла на столі чашки і вази з варенням та печивом. Біля столу на дерев’яній лавці стояла чиясь дорожня сумка.
– Мамо, у нас що гості? – здивовано запитала вона у матері, ставлячи на лавку свою важку торбу.
Відповісти їй мати не встигла. На доріжці, що йшла із саду, з’явився батько.
Він щось говорив комусь, все повертаючись назад. За ним ішов молодий чоловік з ранньою сивиною у темному волоссі.
Побачивши хто це такий, Надія так і стала на місці. Вона не вірила своїм очам…
– Василь!
Серце стрепенулося. Мимоволі зробивши кілька нерішучих кроків, Надія зупинилася, щоб спробувати зробити ще крок. Вона не відводила очей від чоловіка, любов до якого ще теплилася в її серці, що скучило за ласкавими словами.
Декілька секунд вони дивилися один на одного.
– Здрастуй, Надійко, – тихо промовив чоловік.
Цієї ж миті на подвірʼя влетів схвильований Андрійко.
– Мамо, а можна мені взяти ще цукерок? Грицьку й Степану не вистачило.
Помітивши незнайомого чоловіка, що стояв поряд з його матір’ю, хлопчик зупинився і, оглянувши незнайомця з ніг до голови, обережно запитав:
– Мамо, а хто цей дядько?
Бабуся похитала головою і, приклавши долоню до щоки, ахнула:
– Господи! Як схожий! Прямо один в один!
Чоловік здивовано дивився на маленького хлопчика, що прибіг на подвір’я, який не мав нічого спільного з жодним з дорослих, які були поруч.
Кучері темного волосся і темні, як вугілля, очі. Цей хлопчик був схожий на нього. Цього не може бути! Як?! Стільки років він був у незнанні, що в нього росте син?
Василь підійшов до хлопчика, який дивився на нього знизу вгору, і запитливо глянув на Надію. Та побачила в його очах прохання й промовила:
– Андрійку… Синочку… Це твій тато…
У широко відкритих очах хлопчика, якими він дивився на незнайомого чоловіка, почали збиратися сльози. Він не промовив жодного слова і, зробивши кілька кроків до незнайомця, притулився до його ніг, тихо плачучи…
Картина була настільки зворушлива, що навіть дід відвернувся убік, витираючи скупі чоловічі сльози.
Увечері вони втрьох вирішили вирушити у сільський магазин. Надія, бентежачись, віталася із зустрічними і опускала очі, помітивши, як уважно ті розглядають Василя, поряд з яким гордо крокував Андрійко, тримаючи його за руку. Подібність між батьком і сином була просто вражаючою.
По селу поповзла чутка про те, що до фельдшерки приїхав чоловік. І тепер чутка про те, що «дівка нагуляла в місті дитину» виявилася неправдою.
А сталося все насправді як…
Після закінчення школи Надія разом із подругою поїхали вступати на навчання. Не набравши потрібної кількості балів, обидві подруги не здали вступні іспити.
Того ж дня на очі засмученим дівчатам потрапило оголошення про додатковий набір у медучилище. Недовго думаючи, обидві вирішили подати туди документи тільки на різні відділення.
Вчилися дівчата справно. Непомітно добігав кінця перший навчальний рік в училищі. Якось подруги поверталися з танців, коли до них причепилися якісь веселі вже чоловіки.
На допомогу подругам кинулися двоє хлопців, які проходили неподалік. Заступившись за дівчат, вони провели їх до гуртожитку і дали їм пораду надалі не гуляти пізно, щоб не трапилося неприємностей.
Через кілька днів дівчата, які поверталися з магазину, помітили одного зі своїх захисників, який чекав їх біля гуртожитку. Виявилося, що йому сподобалася Надія.
На пропозицію хлопця прогулятися в парку дівчина відповіла відмовою. Вона повністю була зайнята навчанням і в її плани поки не входило знайомство з чоловіками. Але хлопець виявився впертим і відступати не мав наміру. Декілька вечорів поспіль він стояв в очікуванні біля входу до гуртожитку і просив покликати Надію на вулицю.
Але горда дівчина відмовлялася виходити до нього.
Незабаром багато хто в гуртожитку вже знав про настирливого залицяльника і, з цікавістю виглядаючи з розкритих у літній день вікон, чекали закінчення цього негласного поєдинку.
Серце Надії недовго змогло витримати такого любовного натиску, і вона здалася.
Василь виявився простим сільським хлопцем. Він вже працював. Жив із другом у квартирі його дядька, який поїхав на заробітки в Німеччину.
Після року знайомства хлопець зробив Надії пропозицію і разом зі старшим братом, який замінив йому батьків, яких раптом не стало збирався поїхати в село до батьків своєї коханої, щоб отримати їхню згоду. Але цьому не судилося статися – Василь несподівано зник…
Довгий час дівчина була у розпачі і не могла зрозуміти, що могло статися з її коханим. Вона не могла знайти собі місця, не знаючи, до кого їй звертатися. На квартирі, куди вона колись приходила, їй ніхто не відчиняв двері.
Через місяць Надія вирушила на роботу Василя, і колеги її нареченого повідомили, що Василь потрапив у якусь дуже погану історію – він з кимось дуже почубився і того несподівано не стало…
Після почутої сумної звістки у дівчини опустилися руки. Хвилі відчаю змінилися тугою та апатією. Надія зовсім закинула навчання і цілими днями лежала на ліжку у гуртожитку, не бажаючи ні з ким говорити. Незабаром вона дізналася, що в неї буде дитина.
Добігав кінця черговий навчальний рік, і наближався час пологів. Надія не знала, як їй вчинити надалі. Залишатися в місті вона не могла, бо не було коштів для існування, і їхати у село теж не наважувалася, боячись гніву строгого батька.
На щастя для неї, це питання найближчим часом благополучно вирішилося, коли у дверях кімнати в гуртожитку з’явилася її мати. Зустрівши в селі матір подруги своєї дочки, вона дізналася, в якому безвихідному становищі знаходиться Надія, й негайно приїхала забрати дочку додому.
Коли народилася дитина, всі турботи про неї взяли на себе батьки, давши дочці можливість закінчити навчання й отримати диплом.
Після закінчення училища Надія повернулася в село, де почала працювати фельдшеркою.
Син підростав. Побачивши Надію, яка гуляла з малюком, сільські пліткарки починали шепотітися, думаючи, від кого могла вона народити такого хлопчика.
Дізнатися про подальшу долю коханого їй так і не вдалося.
Тепер же з його розповіді вона дізналася, що рішення суду було переглянуто і доведено невинність Василя. Одразу після цього він почав шукати Надію й приїхав у її село.
Зібравши найближчих родичів, вони влаштували маленьке весілля. А через пару днів Василь поїхав у місто, щоб знайти житло до приїзду дружини і сина.
Незабаром сусіди, які зібралися на вулиці, спостерігали картину прощання Андрійка, що полюбився всім, зі своїми друзями.
Поки Надія з Василем готувалися до від’їзду й виносили сумки з одягом, дід сумно допомагав їм, а баба Галя, сидячи на лавці, витирала хусткою заплакані очі…
Коли машина рушила, хлопчик ще довго махав рукою всім, висунувшись з вікна машини.
Він переїжджав у місто разом зі своїми батьками.
Переїжджав назустріч новому життю…