Останнім часом Надія відчувала себе погано. Суглоби давали про себе знати, причому не всі відразу, а по черзі. Ляже спати, а заснути не може, крутиться, у голову різні думки лізуть. Вставала вранці вимотана і втомлена, наче й не спала.
Йшов останній місяць зими, зі снігом та відлигами. Тиск щодня скакав.
«Не дівчинка, вже сьомий десяток іде. Чого ж я хочу? Живу потихеньку, та й то добре», – думала вона.
Якось уночі знову ніяк не могла заснути. Зазвичай допомагало читання у ліжку. Бачила вже погано, тому швидко втомлювалися очі, і вона відкладала книгу і засинала. Але сьогоднішньої ночі навіть читання не допомогло, лише роздратування викликало. Надія втомилася крутитися, сіла на ліжку, звісила ноги. Погляд упав на просту маленьку іконку на полиці книжкової шафи навпроти.
«Невже мій термін підходить? – майнула несподівана думка. – Що ж, довгожителів у нашій родині не було. Усі йшли, не дочекавшись сімдесяти. А сестра прилягла подрімати по обіді, та й не прокинулася. Пішла тихо, уві сні, серед білого дня. А молодша за мене на три роки. Будь-що може статися».
І спало їй на думку, що син не знає, де гроші в неї лежать на похорон. Знайде колись, коли речі буде перебирати. Краще відразу написати записку, та на видне місце покласти, щоб не витрачав свої гроші, не шкодував і поховав її гідно.
Надія зітхнула, підвелася з ліжка, накинула халат і підійшла до шафи. Сунула руку між постільною білизною і намацала дрібненький вузлик. Сіла з ним на ліжко та розв’язала. На носовій хустці лежав великий перстень із червоним каменем. Золото потемніло від часу. Бабуся віддала їй його, коли вісімнадцять виповнилося. Але куди такий одягнути? Та й великий їй перстень. Тільки іноді ось так само розглядала, будуючи здогади, звідки в глухому селі у бідної бабусі таке багатство взялося. Все хотіла запитати, та щось відволікало, а потім не стало в кого запитувати.
Сережки золоті у вигляді крапель. Це батько подарував, коли закінчила школу. А маленьке кільце чоловік подарував, коли сина йому народила. Ось і все багатство Надії. На безіменному пальці правої руки тільки обручку носила. Набрала з віком, зняти не змогла. Не надягала Надія давно прикрас, але іноді розглядала, згадувала.
Коли чоловіка не стало, перстень віднесла ювеліру. Той довго дивився в лупу, щось капав на нього, зважував, але повертати не поспішав.
– Можу зараз дати за нього п’ять тисяч. Як брухт візьму, – сказав ювелір.
Надія не продала йому перстень, хоч гроші були потрібні. З невісткою вони одне одного недолюблювали. Тому не стала їй перстень передавати. Бачились вони з нею вкрай їдко. Останній раз – на її шістдесятилітті. Надія знову зітхнула. «Мабуть, любить її син, якщо стільки років разом живуть». Зав’язала коштовності в хустку і засунула між постільною білизною глибше.
У книзі «Червоне та чорне» лежали тридцять тисяч на похорон. Відкладала з кожної пенсії.
Надія сіла до столу. Вирвала із блокнота, куди записувала номери телефонів, листок. Написала, що якщо її не стане, то гроші на похорон лежать у книзі, а золото у вузлику між постільною білизною на середній полиці шафи. Перечитала, склала листок і поставила на полицю поруч із іконою. Вже хотіла в ліжко повернутися, як подумала, що негоже ось так на увазі таку інформацію тримати. Поклала листок за іконку, але щоб кінчик було видно. “Ось так краще. В очі не кидається, але увагу куточок, що стирчить, привертає, якщо придивитися. Все в твоїй владі, Господи. Але не дай піти уві сні, не попрощавшись із сином та онуком». Перехрестилася Надія і лягла в ліжко. І несподівано швидко заснула.
І наснилося їй, що легко ходить по своїй квартирі. Навіть не ходить, а літає повітрям, але ніхто її не бачить. Син сидить на табуретці, на кухні, журиться. Онук Славко на підлозі грає, а невістка дістає з шафи її сукні, прикладає до себе перед дзеркалом. Хотіла сказати Надія, що не йдуть їй її сукні, рота відкрила, а слова сказати не може. Тут і прокинулась.
Повернула голову набік, глянула на ікону і зіщулилася від суворого, але сумного погляду Христа.
“Дивний сон. Чи не в руку? Добре, що написала записку, де гроші бережу. Не приведи, Господи! Складеними пальцями перехрестила себе.
А через два дні стало не добре Наді. Злякалася, викликала «швидку», двері залишила відчинені. Лежить, поворухнутися боїться. Зраділа, коли почула тупіт ніг у коридорі.
– Сюди. Я тут! – Покликала вона слабким голосом.
Увійшов молодий фельдшер, оглянув.
– Не подобається мені серце ваше. Ви одна живете?
Надія кивнула.
– До лікарні краще лягти. Поїдете? Щоб не трапилося чогось серйознішого.
– Поїду, – погодилася Надія.
Зібрала дещо із собою Надія у пакет. Глянула востаннє на ікону. «Добре, що вчасно листа написала». Вимкнула світло і замкнула квартиру. Ключ у сина є запасний. Фельдшер чекав її біля ліфта.
На місці, Надія зателефонувала до сина, сказала, що в лікарні лежить, але їй вже краще. Син приїхав, привіз мандаринів.
За тиждень вона повернулася додому. Тільки коли лягла на ліжко відпочити, глянула на ікону і не відразу зрозуміла, що її насторожило. Листок наполовину стирчить із-за ікони. Підійшла до шафи, сунула руку в схованку, та не намацала вузлика. І гроші з книжки зникли.
Набрала номер сина.
– Вікторе, ти приїжджав до мене додому, поки мене не було? – Запитала, намагаючись не хвилюватися.
– А треба було? Ні мамо, не приїжджав. Навіщо? Та й не було коли. Роботи багато.
– А може, Олена в квартирі була?
– Мамо, а що трапилося?
– Я записку залишила, про всяк випадок, де гроші лежать на похорон. А повернулася, нема грошей. Ключі тільки у вас є запасні.
– Переховала, може, й забула? Не їздила Олена до тебе.
– Я не ховала, навпаки, записку на видне місце поставила, щоб побачив, коли я…
– Мамо, не треба так казати. Живи.
Надя розпереживалася. Не те, щоб грошей було шкода чи золота, але все ж таки. Увечері поїхала до сина. Двері онук відчинив.
– А ти що ж не питаєш, хто прийшов? Відразу відкриваєш? – насварила вона другокласника Славка.
– Я думав, мама з татом повернулися. Вони до магазину поїхали.
– Ну, отже, скоро будуть. Зачекаю їх. – Надія, роздяглася і пройшла в кімнату.
Трохи згодом син з невісткою повернулися з повними пакетами продуктів. Син здивувався, побачивши матір, а невістка почервоніла, погляд метнувся убік. Помітила Надія на ній свої сережки, подаровані батьком.
– Що ж ти, Олено, взяла без дозволу прикраси та гроші? Я написала, де вони лежать на випадок якщо мене раптово не стане. Та поки що я тут.
Невістка замямлила, що не розуміє, про що Надія говорить. Син здивовано дивиться на матір.
– Сережки мої на тобі, значить, і решту взяла ти, – пояснила Надія, намагаючись говорити спокійно.
– Купила я їх недавно, – піднялася невістка, а в самої щоки червоні.
– Ти ж сказала, що премію отримала? – Дійшло, нарешті, до Віктора, про що мова йде.
– Так, я прочитала записку. Ви все одно нам їх залишили б, – Невістка зняла сережки і подала Надії. – Заберіть.
– Ну, коли віддаєш, то все віддай: і перстень і колечко, що чоловік мені на народження Віті подарував.
– Перстень і колечко не підійшли мені. Я їх здала. А гроші… Славіку куртку нову купила і кросівки. Дещо собі, Віті. Продукти ось … – дивлячись хитрими очима, незворушно виправдовувалася невістка.
– Я на похорони збирала. Щоб вам своїх грошей не витрачати. Як найкраще хотіла. – Надія сіла без сил на стілець.
– Мамо, ти тільки не переживай. Гроші повернемо. Зарплату отримаю та поверну. А перстень…
– Не треба. Якщо не стане мене, то вже якось поховаєте. Я все одно вам віддала б все. – Вона засмучено дивилася на сина. – Пізно вже. Піду я.
– Мамо, я відвезу тебе машиною, – Віктор знову пішов одягатися.
У машині Надія поговорила із сином, заспокоїла, щоб не сварив дружину. Сама винна, ввела у спокусу, написавши записку. Але вдома все ж таки дала волю сльозам і образі. «Не вберіг ти, Господи, від спокуси невістку. І мене не зрозумів. Даремно раніше розповіла, де золото і гроші лежать. Тим більше, тепер не можу піти. Потрібно знову гроші накопичити на похорон. Ти вже не підведи, не забирай мене раніше», – молилася Надія, дивлячись на ікону.
Чи то Господь почув її молитву, послухав сльоз, чи справді час її не прийшов, тільки прожила Надія довше за всіх своїх рідних. Встигла і грошей підзбирати собі на похорон. Щоправда, за цей час ціни на послуги дуже зросли.
Пішла вона у свідомості через дванадцять років після описуваних подій, дивлячись у сумні очі Христа на іконі, і просячи милості на останньому суді. І сама не зрозуміла, чи знову сон наснився, тільки стала вона раптом невагомою, молодою легкою. Ходить по квартирі, дивиться на дорогі її серцю речі без жалості та жалю.
Син із дорослим онуком сидять на кухні. Постояла поруч Надія, заспокоїла. Тільки не бачили, не чули вони її. Не те щоб її це засмутило, але якось не по собі стало.
А в кімнаті невістка стояла біля шафи та сукні на вішалках перебирала.
– Не підійдуть вони тобі, – промовила Надія голосно. – Невістка раптом здригнулася, наче почула її. – Мабуть, все ж таки совість є у тебе, – сказала Надія.
Тут все пропало: і син, і невістка, і квартира її. Оточило Надію тепле світло, в якому вона розчинилася і зникла.