Микити не було у місті кілька днів. Він їздив у справах. Тому з Ілоною спілкувався тільки увечері й по телефону.
А за цей час у її житті відбулися значні зміни. Але розкривати подробиці по телефону Ілона не хотіла.
– Я скучила! – сказала вона в слухавку. – А окрім того, на тебе чекає сюрприз!
– Сюрприз? – ахнув Микита.
Він подумав про те, що для нього було небажане – що Ілона чекає дитину.
– Що за сюрприз? – обережно запитав він.
– Не бійся, я не вагітна. Справа в іншому. Ой тут таке сталося! Коли повернешся, дізнаєшся. Тому що це не телефонна розмова.
– Ну, слава Богу, – полегшено зітхнувши, подумав Микита. – Бо мені тільки дитини зараз не вистачало. Третьої! Але що за сюрприз вона приготувала?
Микита знову розхвилювався.
– Ох, я не люблю ці сюрпризи дев’ятнадцятирічних дівчат, – думав він. – Для неї це, мабуть, і радість буде. Але для мене ці сюрпризи нічого хорошого не обіцяють. А я вже не в тому віці, щоб гратися в ці молодіжні ігри. Пора з Ілоною закінчувати. Пора! Поки не пізно. Я ж одружена людина. І маю двох дітей! Про що я взагалі думав, коли зв’язувався з нею?
І повернувшись до міста, Микита хотів одразу сказати Ілоні, що це їхня остання зустріч.
– Послухай, Ілоно, – почав Микита першим. – Я думаю, що нам з тобою краще…
Він не встиг договорити.
– Це ти мене спершу послухай! – радісно закричала Ілона.
І вона розповіла таке, від чого у Микити почастішало дихання і одразу ж змінилися плани щодо майбутніх стосунків з Ілоною.
– Он як! – подумав він. – А я мало було сам, власноруч, всю справу не зіпсував…
Трохи заспокоївшись і перевівши подих, Микита продовжив розмову.
– Кажеш, що спадщину отримала? – спитав він.
– Величезну спадщину, – радісно кричала у відповідь Ілона. – Казкову. Ще недавно я була бідною студенткою, а тепер! Я одна з найбагатших наречених нашого міста. Уявляєш?!
– І що тепер? – швидко думав Микита. – Треба ж щось робити. Але що?
– Уявляю, – Микита намагався говорити якомога спокійніше, щоб не видати сильного хвилювання, яке відчував у цей момент.
– Ну, за що мені таке щастя? – здивовано вигукнула Ілона. – Я ж цю свою тітку навіть в очі жодного разу не бачила. А вона, виявляється, всі свої нечувані гроші мені заповіла. Я єдина її родичка. Хто б міг подумати?
– Так, – зітхнувши, погодився Микита.
– Оце точно, хто б міг подумати, – міркував він. – Ще вчора я збирався з тобою розлучитися, а вже зараз я мрію про те, щоб бути з тобою поряд все життя.
– А чому ти такий сумний? – запитала Ілона. – Може, ти не радий моєму щастю?
– Я не сумний, кохана, – відповів Микита. – Я задумливий. І дуже за тебе радий.
– Треба сьогодні ж поговорити з дружиною про розлучення, – думав Микита. – Запропонувати їй хороші умови. Думаю, вона погодиться. Вона, мабуть, втомилася від моїх пригод. Втомилася прощати, втомилася на все заплющувати очі.
Рік тому вона сама просила мене про розлучення. Навіщо відмовився? Жадібність. Пожалів половину спільно нажитого. А вже зараз був би вільною людиною…
Микита був здатний одночасно швидко думати про одне і не поспішаючи при цьому говорити про інше.
– А мені здається, ти не радий, – розчаровано сказала Ілона.
– Ні, чому ж, – відповів Микита. – Я, звісно ж радий.
– Ти тільки уяви! – захоплено продовжувала Ілона. – Тобі більше не треба буде винаймати мені квартиру. У мене тепер є кілька квартир. І ще особняк неподалік міста. А ще машини. Хіба це не диво! А ще рахунок у банку.
Ілона назвала суму і Микита оторопів.
– Правда, чудово?! – кричала Ілона і щаслива стрибала по квартирі, яку ось уже пів року знімав їй Микита.
– Так, – спокійно погодився він. – Це дуже добре.
– І тепер не ти, а я даруватиму тобі дорогі подарунки. Що ти хочеш на день народження?
– Як швидко все раптом змінилося, – думав Микита. – Ще вчора вона була просто бідною студенткою, яка мріяла стати моєю дружиною. І це було все, про що вона могла мріяти ще вчора. А сьогодні? Сьогодні ми, можна сказати, помінялися місцями. І тепер не вона, а я, я мрію одружитися з нею. Тим більше, що охочих до її казкового багатства буде чимало.
– Про що ти думаєш? – спитала Ілона.
– Я запитую себе, – міркував Микита. – А спадщина ця її випадково не вигадана? Може, насправді немає ніякої тітки і ніякої казкової спадщини? А все це вона придумала?
– Я думаю, – сказав він уже вголос. – Що таке буває лише у казках.
– Ти знаєш, Микито, – серйозно сказала Ілона. – Я коли тільки дізналася, теж подумала, що це чийсь розіграш.
– А це не розіграш? – спитав він. – Ти впевнена?
– У тому й річ, що ні, – відповіла Ілона. – Поки тебе не було, я зустрічалася з дуже серйозними людьми. Вони переконали мене в тому, що я по-справжньому стала багатою. І вже переказали мені купу грошей. Дивись.
Ілона показала в телефоні грошову суму на рахунку. На нього Микита іноді переказував їй гроші.
– Вони сказали, що це дрібні витрати. Поки я повністю не вступлю у спадок.
– Гроші на рахунку ще ні про що не говорять, – думав він. – Але, скажімо, так воно й є, і спадок реально існує. Допустимо. Але у будь-якому разі я все перевірю. Через Івана Петровича це зробити неважко. Сьогодні ж йому зателефоную. Але що мені сказати Євгенії? Як переконати її розлучитися зі мною якнайшвидше?
– Я думаю, що ти заслужила на це щастя, – сказав Микита Ілоні. – Ти сирота. У тебе немає ні мами, ні тата. Ти майже все дитинство прожила у дитячому будинку. Але ти самостійно, без чиєїсь допомоги, змогла приїхати сюди і вступити в інститут.
– І зустріла тебе! – радісно сказала Ілона. – І ти був такий добрий до мене.
– Ти, мабуть, тепер мене розлюбиш? – спитав Микита.
– Розлюблю тебе? – здивувалася Ілона. – Що ти таке кажеш? Чому я тебе маю розлюбити?
– Тому що я набагато старший за тебе, – відповів Микита. – Я одружений. І маю двох дітей. А ти молода, багата. Перед тобою весь світ!
– За кого ти мене маєш? – образилася Ілона. – Я ніколи не розлюблю тебе. Навпаки. Тепер ти можеш спокійно розлучатися з дружиною. Моїх грошей нам вистачить на двох до кінця життя.
– Дуже добре,– подумав Микита.– Отже, ти любила мене не за моє багатство. Тим краще. І поки твої почуття не охололи, треба діяти. Бо іншого такого шансу – одружитися з молодою та багатою, яка безкорисливо любить мене – більше може й не бути. Хоча… У житті чогось тільки не трапляється. Сьогодні в мене закохалася Ілона. А завтра, коли я з її допомогою піднімуся на наступний щабель матеріального благополуччя, на мене зверне увагу інша? Чому ні?
– А знаєш, про що я думаю? – спитала Ілона. – Я ось думаю, цікаво, а чому моя тітка раніше мене не знайшла? Втім, чи це так важливо знати? Тим паче зараз. Вона вирішила проявити до мене свою доброту таким чином. От і дякую їй за це.
– Мила жінка ця її тітка, – думав Микита. – Як вчасно вона пішла в інший світ. Але вона зробила це не для того, щоб ощасливити Ілону. Ні! Вона вчасно пішла, щоб мене ощасливити. Вона про мене нічого не знала. Думала, що робить краще для своєї племінниці. А в результаті я одружуся з Ілоною, зроблю її мамою своєї дитини і скажу сидіти вдома. А все її багатство дам в обіг. Стану ще багатшими. І років через двадцять… Ні, не двадцять. Двадцять – це багато. Років через десять. Мені тоді буде рівно пʼятдесят. Я знайду собі іншу Ілону…
Вже через три дні юрист Іван Петрович Тимчук за дуже солідну винагороду підтвердив Микиті інформацію про спадщину.
– Вірна спадщина, – сказав він. – Не сумнівайся.
І Микита зробив офіційну пропозицію Ілоні.
– Але я ще не розлучений, – нагадав Микита. – І якщо ти згодна, то я одразу почну процес розлучення.
Ілона погодилася стати дружиною Микити. І вже ввечері він розмовляв із своєю дружиною Євгенією про розлучення.
– Що за фокуси, Євгеніє? – дивувався Микита. – Чому ні? Ще недавно ти сама просила мене про розлучення. Казала, що втомилася від мене. А зараз?
– А тепер я дивлюся на це інакше, – спокійно відповіла Євгенія. – Я стала мудрішою. Я зрозуміла, що ми вже не в тому віці, коли можна починати жити спочатку.
Чому Євгенія так відповідала, якщо ще недавно сама просила про розлучення? Тому що знала, що її чоловік збирається одружитися з молодою студенткою, яка стала власницею величезного спадку.
Про це їй повідомив секретно і за невелику винагороду її знайомий юрист Іван Петрович. І тепер Євгенія хотіла отримати з Микити сповна за всі ті переживання, які він їй завдав.
– Чому ти гадаєш, що ми не в тому віці? – сварився Микита. – На мою думку, так дуже навіть у тому!
– Кажу тобі, що не в тому, значить, не в тому, – байдуже відповіла Євгенія. – Тим більше ти.
– Я?!
– Ти звісно. Хто ж іще?
– Я з тобою категорично не згоден, я думаю, що…
– Ну, ось ти знову за своє,– сказала Євгенія. – Ні, щоб погодитися, так сперечатися починаєш.
– Навіщо ти так кажеш? – образився Микита. – Ти робиш мені неприємно.
– Розлучення я тобі не дам. Не надійся.
– Розведуть нас з тобою у будь-якому разі, – думав Микита. – Але зараз для мене дуже важливий час. Тому що Ілона довго чекати на мене не буде. Навколо неї скоро крутитимуться такі ж, як і я, тільки молодші. І де гарантія, що вона зможе перед кимось із них встояти? Такої гарантії немає! Отже, мені тільки й залишається, що вмовити Євгенію розлучитися зі мною якнайшвидше…
– Я віддам тобі половину всього, що маю, – сказав Микита.
– Мені не потрібні гроші. Я хочу, щоб наші діти виховувалися у повній родині. І нехай ми не любимо один одного, але ми можемо ставитись один до одного з повагою.
– А в мене були інші жінки, Євгеніє, – сказав Микита. – І їх багато.
– Я знаю, – сумно зітхнувши, сказала та. – Ти, мабуть, забув. Я ж хотіла з тобою розлучитися через це. Але ти категорично відмовився. Не хотів, щоб половина спільно нажитого майна відійшла до мене. Казав, що дітей у мене забереш.
– А тепер я хочу! – радісно закричав Микита. – Тепер я інший. Я змінився. Я по-іншому дивлюсь на світ. Я став кращим. Ну, давай розлучимося швидко, Євгеніє. Ну будь ласка. І діти твої мені не потрібні. Забирай.
– Ні. І ще раз ні! І закінчимо на цьому розмову.
– Але чому? – Хоча б тому, що я чекаю дитину, – це Євгенія придумала тільки зараз.
– Бреше? – замислився Микита. – Чи правда? Як перевірити?
– Ось, значить, як? – задумливо промовив Микита.
– У мене буде третя дитина?
– Буде! – впевнено відповіла Євгенія.
Микита ненадовго замислився.
– Добре! – сказав він. – Вважатимемо, що ти мене переконала. Назви свої вимоги.
– Вимоги?
– Я готовий погодитися на будь-які твої умови, Євгеніє, якщо розлучення буде швидким.
Євгенія трохи подумала і назвала умови.
– Ти хочеш забрати все? – серйозно спитав Микита.
– Інакше я тягтиму з розлученням, – відповіла Євгенія. – До того ж, не забувай, скоро я стану матір’ю вже трьох дітей. Це потребує значних витрат.
– Я згоден, – відповів Микита.
Відразу після цього Микита переїхав до Ілоні. А за якийсь час Микиту з Євгенією розлучили.
А через місяць мало відбутися весілля Ілони й Микити. Але воно не відбулася!
Тому що Ілона закохалася в іншого.
– Пробач мені, Микито, – сказала Ілона за день до весілля. – Але я покохала іншого. Не сердься.
Микита на якийсь час оторопів. Він щось прошипів у відповідь. Ілона знизала плечима, бо не розуміла, що він хоче цим сказати.
– Як покохала іншого? – тихо перепитав Микита.
– Ну от… Так сталося, – винувато відповіла Ілона.
– Але ж ти обіцяла любити мене вічно! – сказав він.
– Серцю не накажеш.
– Ти розумієш, що я заради тебе відмовився від усього. Я став бідним.
– Я – погана жінка. Я мусила давно тобі про це сказати. Тягнула до останнього. Переживала за тебе. Я недостойна тебе, Микито. Ти знайдеш собі іншу. Вона буде кращою за мене.
– Іншу? Де ж я її знайду? Не підкажеш? І що мені тепер робити? Мені ж навіть жити ніде!
– Я можу винаймати тобі квартиру, – сказала Ілона. – Ту саму, яку колись винаймав мені ти.
– Квартиру винаймати? Ілоно, ти у своєму розумі?
– Але я його люблю, – сказала Ілона. – І нічого не можу з собою вдіяти. Він такий милий. Якби ти тільки бачив його. Його неможливо не любити. Через місяць наше весілля. А одразу після весілля ми їдемо з ним у весільну подорож.
– Хто він? – тихо спитав Микита.
– Ти його не знаєш. Він студент. Він такий чарівний. Його звуть Олег. А батько в нього юрист, Іван Петрович. Тимчук у них прізвище…
У Микити попливли кола перед очима.
– Хто, ти сказала, його батько? – тихо перепитав він.
Ілона повторила ім’я свого коханого.
– Це син Івана Петровича Тимчука? – спитав Микита. – Мого знайомого юриста?
– Ну так, – здивовано відповіла Ілона. – А хіба ви знайомі?
Микита все зрозумів. Далі говорити не було про що. Проти Івана Петровича у Микити методів не було.
Одразу, коли Микита зрозумів, що з Ілоною в нього нічого не вмйде, він вирішив повернутися до Євгенії.
Але було пізно. Вона вже зустрічалася з іншим.
Микиті нічого не залишалося, як піти до Івана Петровича і благати його про допомогу.
– Як не як, саме завдяки мені його син став чоловіком Ілони, – думав Микита. – Мусить він мене зрозуміти.
Той вислухав Микиту і сказав, що має один варіант.
– Золото, а не варіант. Нещодавно одна жіночка отримала спадок. Величезний! Але…
– Що? – нервово перепитав Микита.
– У віці вона…
– Скільки?
Іван Петрович назвав вік спадкоємиці, глибоко зітхнув, підвів очі вгору і розвів руками.
– Ох, – тихо сказав Микита.
– Не хочеш, не треба, – сухо відповів Іван Петрович. – Не наполягаю. Було б запропоновано. А ні, так… Знайдуться й інші охочі. Цей товар точно не залежиться. Я просто хотів допомогти. За старою дружбою, так би мовити. Бачу, переживаєш, ну я й пішов назустріч. А якщо не хочеш, то я й не вмовляю.
– Та що ви, Іване Петровичу, – вигукнув Микита. – Ви мене не так зрозуміли. Я згоден. Згоден на все. Це я від радості обімлів!
– А, ну, коли від радості, тоді…
– Від радості, звісно. А ви що подумали?
– У такому випадку, Микито, з тебе третина від розміру посагу.
Почувши про таке, Микита став серйозним.
– Десята частина, – сухо сказав він. – І ні відсотка більше.
– Двадцять, – спокійно відповів Іван Петрович. – Товар не залежиться.
– Пʼятнадцять, – сказав Микита. – І це моє останнє слово.
Торгувалися довго. Таки домовились. Через місяць було весілля, на яке серед інших були запрошені й Ілона зі своїм Олегом.
Вони кричали нареченим гірко і раділи разом з усіма їхньому щастю.
– Я ж казала, що ти зустрінеш гідну тебе жінку, Микито, – сказала Ілона, коли їй випала така нагода. – Я так за тебе щаслива. Гірко!
– Гірко! – підхопили гості.
Весілля святкували три дні. Було весело…