Микола з Мариною вечеряли на кухні.
-Тихо, – раптом приклав пальця до губ Микола. – Схоже, що прийшла. Зараз знову щось буде брати, – прошепотів він дружині. – Допивай чай і йдемо в залу.
-Чому ти дитину вчиш? – обурилася жінка.
-Ой, та припини ти вже, – заперечив він. – Згадай себе в дитинстві, – сказав Микола.
-До чого тут я? Що ти мені таке говориш? – не вгамовувалась дружина.
-Та перестань ти. Кажу ж, не галасуй. Годі сваритися, потім тістечко своє доїси, вставай… Ходімо, ходімо…
І вони тихенько вийшли з кухні.
Оленка акуратно зазирнула на кухню.
-Нікого немає, пощастило мені, – тихо сказала вона вголос.
Дівчинка зачинила двері і беззвучно підійшла до холодильника.
Вона відкрила його, швидко окинула досвідченим поглядом полички, на яких були різноманітні продукти, витягла каструлю і почала швидко перекладати в пакет мамині котлети. Оленка взяла цілих чотири штуки.
Потім вона закрила кришку, поставила каструлю на місце, поклала в пакет ще пачку сосисок і так само тихенько вибігла в коридор, щоб не почули батьки.
Звичним рухом вона накинула курточку, одягла чобітки й вибігла надвір.
Микола з Мариною швидко вийшли з зали і підійшли до вікна, що виходило надвір.
-Он вона, дивись, дивись! – радісно вигукнув чоловік, показуючи рукою у вікно.
-Та бачу я, бачу, – спробувала заспокоїти чоловіка Марина.
Задоволена дівчинка вискочила з під’їзду, присіла навпочіпки і почала викладати на землю щойно здобуту їжу.
Навколо неї миттєво зібралися кілька кішок, які жалібно нявкали, і маленький рудий песик, який пирхав і мляво мотав хвостом, намагаючись протиснутися крізь котячу зграйку.
-А все-таки хороша у нас донька росте, – сказав Микола і обійняв дружину.
-Вся в тата пішла, теж готова віддати останній шматочок, аби іншим допомогти, – притулилася до нього Марина.
-Ой, можна подумати! Забула, як сама в дитинстві носила додому всіх кішок з вулиці, – не відступав Микола.
-Було діло, – мило усміхнулася Марина.
-Милуйся, поки є можливість, а то озирнутися не встигнеш, як виросте, вискочить заміж, поїде в інше місто і дзвонитиме раз на місяць, – сказав чоловік.
-Точно, – сумно зітхнула жінка і протерла рукою очі.
-Гаразд, нехай бігає, не будемо її турбувати. Ходімо.
Вони відійшли від вікна і розбрелися по своїх справах.
-Мамо, тату! Йдіть сюди! – закричала з порога Оленка, яка щойно повернулася додому.
Батьки вибігли до доньки.
-Мамо, тату, давайте візьмемо кошеня! – дівчинка зніяковіло плескала довгими віями і запитливо дивилася на дорослих. – Маленьке воно зовсім. Ще саме не їсть, – жалібно додала вона і простягла мамі котика.
Жінка зітхнула і розгублено подивилася на Миколу.
-Ну, що ти на мене так дивишся? – обурився він. – Ніби я колись був проти. Бери вже. Ідіть на кухню. Годуйте свого котика. Чи ж я не знаю, як ти колись вигодовувала всіх кошенят у дворі, – сказав він дружині.
Чоловік глянув услід дружині, яка несла крихітне кошеня, і щасливій доньці, яка радісно стрибала слідом за нею, зачинив вхідні двері, посміхнувся й подумав:
-Ех, пощастило мені з сім’єю…