Ліза була не тільки гарною, а й достатньо багатою – у неї квартира в центрі міста, двокімнатна.
– Ну, а маленький син до всього – нічого, це всього лиш дитина, у нього є мати, вона про нього й подбає, – роздумував Микола.
І посміхався своїм думкам.
О, ось і вона… Микола зачекався на неї, сидячи за столиком у кафе. Чесно кажучи, злякався навіть, що “відведуть”. Бо – красуня, бо з квартирою! Молода, весела, може навіть по дорозі на побачення з ним, з якимось пройдисвітом познайомитися.
Он скільки їх, альфонсів, націлених на житло, тиняється містом, розглядаючи перехожих.
– Лі-і-і-іза, – розтягнув він в усмішці солодко вуста, і витягнув перед собою букет квітів.
Троянди, звісно, темно-червоні, виглядають дорого, тому що дорогій жінці – і квіти, відповідні.
– Привіт Миколо, – усміхнулася дівчина.
Микола пробігся очима по фігурці коханої. Як же ж йому пощастило, по ній і не скажеш, що вже народжувала жінка, на неї ніяк не вплинули пологи.
Цукерково-букетний період добіг кінця, це він зрозумів з того, що Ліза почала підбивати всі теми розмови, до знайомства з батьками – батьками колишнього чоловіка.
Ліза була молодою вдовою.
Микола хмикнув і запитливо глянув на пасію:
– Чому не зі своїми батьками, Лізо? Я щиро не розумію, до чого тут твої колишні свекри. І навіщо мені з ними знайомитись.
Ліза різко підняла носик:
– Вони не колишні мені, Миколо! Вони – моя сім’я! Розумієш, вони замінили мені матір і батька, і вони дідусь із бабусею мого сина… І все роблять для мене, на все готові. Ти мені дуже подобаєшся, але… На жаль, я не зможу вийти за тебе заміж, поки вони не схвалять тебе…
Микола не очікував такої бурхливої реакції на своє висловлювання. Він задумливо скуйовдив своє волосся і подивився на Лізу.
– Ну гаразд, я зрозумів тебе. Коли… Їдемо знайомитись?
Дівчина гордовито поводила обличчям і зволила глянути на нього:
– У ці вихідні, любий. І ти маєш постаратися їм сподобатися!
…Кому і що має, Микола сам знав. Злився на дівчинку, бо посміла йому вказувати.
Так, дівчинка, бо він старший!
У свої тридцять два – все ще холостяк, чекав на неї, ту саму, єдину, яка красуня і без житлових проблем. Зачекався навіть…
Він оглянув себе в дзеркало.
Так вигляд трішки “помʼятий”, як сказала Настя, попередня його коханка.
Та ну їх до, цих колишніх, жодна з них мізинця не варта Лізи!
Але як то кажуть, хто багатший, той і керує.
Ось він, Микола, живе з мамою в невеликій квартирці.
З мамою, бо втомився орендувати, віддавати все зароблене на оренду чужим власникам чужого житла. Так уже хотілося жити у власній квартирі…
– Чого вирядився, – пройшла повз нього матір. – Пройдисвіт. Все бігаєш за заміжніми тітками. Вже до сорокаріччя наближаєшся, а досі не прибився до когось. Он Вірка-сусідка, нещодавно розлучилася, красива між іншим жінка ще, ну і нічого що старша. А то через тебе, Олег не хоче зі мною у ЗАГС іти.
Микола закотив очі, змірявши поглядом матір.
Цій жінці вже б онуків бавити, а вона все думає у ЗАГС іти. Знайшла собі когось на базарі і виставляє тепер його, рідного сина, зі свого гніздечка…
“Мати року” прямо.
– На день матері вітань від мене не чекай, – образився той вголос. – І взагалі, я скоро переїду від тебе.
Мати встала перед ним, вперши руки в боки і нахабно посміхнулася:
– Куди? Знову на орендовану, на пів року, що, нікуди своїх дівок водити? А я тобі забороняю, якщо побачу тут, обох у під’їзд виставлю, її і тебе, з речами. Дивися мені тут!
Микола поправив на собі краватку-метелика, поправив піджак. І сказав:
– Я скоро одружуся. Але тебе не знайомитиму з нею. Вона хороша, порядна дівчинка.
– Дівчинка? Та ти що? – ахнула мати. – Хіба на тебе подивляться такі? Ти ж все життя в коханцях бігаєш, у заміжніх.
– А ти сумніваєшся, – поплескав себе по щоках руками, збризкані одеколоном, чоловік. – Вона має власну двокімнатну квартиру.
Мати з подивом подивилася на сина, тепер уже іншим поглядом. І сказала:
– Взагалі-то… Ти ж у мене симпатичний, сину. Навіть красень, весь у татуся свого, хоч той і гульвіса був…
З глибоким жалем вона подивилася раптом на сина і зітхнувши, сіла на низеньку лавку, пристосовану в коридорі, щоб сидячи чоботи зручніше було їй одягати.
– Ти молодець… Може в люди виберешся, якщо в мене не вийшло, а хто вона?
…Микола віз свою красуню і її сина, Андрійка в село. На своїй старенькій машині.
Він трохи переживав, що автомобіль як завжди зламається.
Цей “брухт” на колесах завжди його підводив.
Але на його подив, машина бадьоренько привезла його за сто кілометрів якраз у село і навіть не стала жодного разу.
Змовчав Микола, не поліз із розпитуваннями до нареченої, мовляв чому в селі живуть її “родичі”. Якщо сільські, чого з ними церемонитися?
Але добре вже, якщо Ліза поки що керує, виконує він її примхи на старті їхнього сімейного життя. А там, далі, звісно, все буде як він скаже.
…Будинок як будинок, звичайний. Видно, що не старий.
На подвір’ї було багато – тут і мотоблок стоїть, і квадроцикл. Будівлі у дворі не старі.
Але найбільше здивував автомобіль, що стояв тут же ж, біля воріт. Гарний такий, дорогий автомобіль, недавнього року випуску.
…Родичі зустрічали їх на ґанку – чоловік років п’ятдесяти, з невдоволеним поглядом, жінка.
І ще якийсь мужик років двадцять на вигляд.
– А це хто? – тихо запитав Микола потім у Лізи. – Ти мені говорила тільки про свекрів.
Ліза якось дивно подивилася на нареченого і махнула рукою.
Микола не розумів, що відбувається.
– Та це, Микольцю, брат мого покійного чоловіка, Сашко. Мого покійного Владика…
– А чого він так дивиться на мене?
– Як?
– Та якось недобре, Лізо!
– Ой, та не вигадуй, це чудові люди! – усміхнулася дівчина.
І попросила тихенько:
– Давай більше не обговорюватимемо їх. Ніколи.
Микола затих, наче образився. Тут, у гостях, він почував себе не в своїй тарілці, та й від міста далеко.
Йому якщо що, й не втекти одразу, на ненадійному драндулеті…
– А машина чия? – поцікавився він у коханої.
Ліза зміряла його осуджуючим поглядом і відійшла на кухню. Микола глянув їй услід, і крізь двері, він побачив, як Ліза почала посміхатися своїй свекрусі, гладити її по плечу, обіймаючи…
…Свекор Лізи влаштував Миколі справжнє опитування – скільки років, де живеш, з ким живеш, ким працюєш, як і де з Лізою познайомилися?
Микола ледве уникав незручних питань.
Він одразу зрозумів, що рідня Лізи його “не прийняла”. І не прийме, звісно, ніколи.
– Та й нічого! – подумки нервував він. – Зрештою, саме Лізі вирішувати, чи продовжувати нам стосунки, а не цим старим!
– Ходімо поговоримо на подвір’я, – поплескав його по плечу “свекор”.
Вони вийшли. Як і очікував Микола, господар будинку “завів пісню”:
– Послухай, Миколо, я колами не ходитиму і скажу прямо. Ліза мені як рідна дочка, а за онука взагалі мовчу. Але це таке.
Квартира, де Ліза з Андрійком живуть – моя. Це я її купив, прописаний тільки внук, Андрійко. Купував квартиру покійному синові, але так вийшло, поки що в ній живе Ліза.
Як бачиш, у мене є другий син, йому двадцять три.
Настав час випускати його в доросле життя, для цього я віддам йому квартиру.
А ви з Лізою плануйте йти на своє житло. Я так зрозумів, що в тебе власної квартири немає. Головне, що мене цікавить зараз – ти візьмеш кредит на житло, щоб привести туди майбутню дружину й Андрійка?
Давай так – щойно покажеш мені ключі від своєї квартири, я дам добро на ваше весілля з Лізою!
Микола одразу ж втратив інтерес до всього.
І до Лізи, і до знайомства, і до планів на спільне з Лізою майбутнє…
– А ось цю машину купив мій син, Владислав, – вказав на автомобіль, що красувався у дворі свекор Лізи. – Я пропонував Лізі, мовляв вчися кермувати, отримуй права. Не хоче.
Навіщо це я говорю? Щоб ти розумів, які доходи мають бути у нового нареченого Лізи. Я ж розумію, що Ліза молода й красива. І як людина, яка замінила їй батька, я видам її заміж тільки в хороші руки.
Микола вислухав усе й пирхнув:
– Вас послухаєш, то прямо ідилія у вас тут! Усі один одного любите. А я значить, людина чужа, зайва!
Господар будинку подивився на нареченого невістки і сказав сердито:
– Я балакучих не люблю. Не хочу зайвих слів, по суті, кажи: що там з приводу кредиту?
Микола махнув рукою:
– Тобто це я маю думати про те, де житиме ваш онук?
Весело! Лізі буде цікаво дізнатися про це.
“Свекор” усміхнувся:
– Ліза дівчинка дуже хороша, здивуєшся напевно, але вона не меркантильна. Її мало турбують питання спадщини. Наприклад, вона легко відмовилася від машини, подарувавши її Сашкові, братові чоловіка…
Відразу сказала, що не претендуватиме на квартиру, яку я дарував синові. Вона — золото, а не дівчина. Таких ще пошукати у світі.
Від почутого Микола занервував. Захотілося кинути все і поїхати.
– Та яке там золото, вона просто недолуга! Відмовлятися від спадщини, зовсім вже! Вона навіть рота мені не дала відкрити в їх бік, це ж як далі жити? Танцювати під їхню дудку? Та я тепер навіть дивитися на вашу Лізу не зможу, про яке весілля може йти мова?! Розбазарила все і зібралася жити на моїх харчах?
Микола зіскочив з ґанку й пішов до воріт.
…Ліза з сумом подивилася у вікно на машину і нареченого в ній.
– Здається, я помилилася в ньому, – похнюпилася вона.
Свекор обійняв її.
– Люба. Та стільки їх у світі, пройдисвітів, які хочуть вигідно одружитися. Можливо, не треба тобі шукати нікого? Ти ж маєш нас. А якщо треба щось, так кажи, Сашко миттю прибіжить.
– А хочеш, так залишайся у нас, – підійшла й свекруха, обійняла невістку Лізу теж. – Треба тобі це місто?
Свекор зі свекрухою задоволено перезирнулися.
І думали вони про те, що нікому не віддадуть свою улюблену невістку. Хіба що, тільки Сашкові, другому синові…
А що свекор наговорив зайвого, небилиць цьому пройдисвіту Миколі, так і нехай.
Все одно для Лізи тільки вони на першому місці.