Микола Іванович оглядав своє придбання: будиночок з двором, великим садом і стареньким сарайчиком стояв на краю невеликого села.
Квітневе сонце сліпило очі, а синє небо і дзвін невгамовних птахів піднімали настрій і старий будинок не здавався таким похмурим, хоча фарба на дерев’яній обшивці місцями облізла, а дах на сараї весь просів і прогнувся.
-Нічого, – заспокоював себе Микола Іванович. – Попереду весна та літо. Справ, звичайно, безліч. Але готуватимуся до зимівлі. І якщо встигну, то зимую тут, а ні – то в місті.
Донька з зятем носили в хату речі, а маленький онук крутився біля порожньої будки, цікавлячись: чи там немає кого?
Рішення переїхати до села прийшло до Миколи після того, як не стало його дружини.
Він буквально не знаходив собі місця у квартирі, і поживши отак рік, так і не заспокоївся.
Потім він випадково побачив у газеті оголошення про продаж будинку в близькому до міста селі – і начебто прояснилося його подальше життя.
Він одразу зателефонував дочці та порадився з нею.
Рита не заперечувала та обіцяла допомагати з городом. Що ще треба?
І ось, коли тепер Микола Іванович стояв біля порога вже його будинку, то хвилювання поступово вщухало і якийсь спокій, і заспокоєння почало сповнювати душу.
-Тату, ну ти що? Заходь. Я вечерю накрила, – покликала донька.
Рита з чоловіком взяли вихідні і кілька днів збиралися пожити з батьком, щоб допомогти йому влаштуватися та хоч трохи звикнути.
Продавці будинку залишили все: і меблі, і навіть посуд.
Тому багато речей Микола Іванович із собою не брав. Рита мила будинок, зять Сергій топив піч, а Микола Іванович усе блукав по дому, вдивляючись у стіни, кути, заліз на горище, а потім у підвал і залишився задоволений.
До будинку підійшли сусіди. Вони привітали нових сусідів і привіталися.
-Нас тут місцевих небагато, – відзвітувала жінка років сорока. – Ми з чоловіком – фермери, діточок у нас троє.
-На тому кінці села, – жінка махнула рукою до лісу, Ігорівна з дідом, старенькі вони та поруч з ними Тетяна Миколаївна, пенсіонерка, але ще молода. І ще троє бабусь, от і все. Але влітку народу буде втричі більше. Зараз приїдуть дачники із дітьми, веселіше стане.
Сусідів покликали до чаю. Кухня заповнилася запахом пирогів та млинців, які привезла із собою Рита. Люди посміхалися, бажали господарю добра і здоров’я, і через годину розійшлися, щоб не заважати влаштовуватися.
Щодня Микола Іванович топив піч, щоб висушити будинок.
А Рита з чоловіком перемивали посуд і перемили все, що можна було. Від клопоту Микола Іванович навіть втомився, і коли сім’я доньки поїхала, він нарешті вперше добре виспався.
Погода була сонячна. До будинку Миколи раз у раз підходили сусіди запитати, чи не треба чого, але Микола ввічливо відмовлявся від допомоги і дякував.
На вихідні знову приїхав зять і вони зайнялися ремонтом даху сараю.
Застукали молотки на все село. Підходили старенькі, з цікавістю дивлячись на оновлення господарства. Вони хвалили Миколу Івановича і наперед просили допомоги в лагодженні їхніх огорож і ґанків.
-Гаразд, гаразд, – обіцяв Микола Іванович, почекайте поки що, дайте мені найголовніше поправити, а потім і вам допоможу…
-Ми вже віддячимо, Івановичу, і молоком, і яйцями, і варенням, і овочами, і закрутками. І гроші дамо.
Так і вийшло. Всю весну та половину літа Микола Іванович із зятем працювали у себе у дворі. А потім і двом сусідкам пенсіонеркам полагодили огорожі, як ті просили.
Грошей від сусідів Іванович не брав, а частування приймав з подякою.
-Один на всіх ти у нас, Миколо Івановичу. Фермеру Сашку ніколи, вони з дружиною крутяться як білки в колесі цілодобово. З хазяйством багато роботи, потім на базар їдуть торгувати, по корм на базу… – говорила одна сусідка.
-Правильно. Чоловіків тепер один-два на все село і все. Як же нам пощастило? Одружити б тебе, ще не старий, он який спритний і майстерний, – вторила їй інша.
-Куди мені вже тепер, – усміхався Микола Іванович, – який я наречений… Мені й так з вами не скучиш. Он скільки турбот.
У середині літа донька та зять привезли батькові цуценя.
-Тату, ось тобі сторож і друг. Веселіше буде.
Микола Іванович зрадів. Тепер він вечорами, сидячи на табуреті в кухні і наливаючи собі чай, розмовляв із цуценям, а те серйозно слухало господаря, нахиливши голову на бік і дивлячись Миколі Івановичу в очі.
Одного вечора зайшла до Миколи і наймолодша пенсіонерка, як її представили у день приїзду, Тетяна Миколаївна. Вона скромно присіла біля печі і теж попросила:
-Миколо Івановичу, вже я чекала своєї черги теж просити. Остання прийшла. Чула, що у вас є бензокосарка. Мені б покосити траву за городом та перед будинком.
Не впораюся ручною косою махати… Грошей дам на паливо і за роботу. А сіно мені для моєї Розки пригодиться – коза у мене. Ви козяче молоко п’єте?
-Так, тільки востаннє давно це було. Швидше за все у дитинстві. Корисне, знаю. Тільки ось грошей і з вас я не візьму, а молочко щодня буду брати потроху. Так і розплатитеся, добре?
Микола Іванович тепер скошував траву у Тетяни Миколаївни на постійній основі, і за це брав молоко. Він в рахунок молока і в сараї для кози відновив загін, і сіно допоміг зібрати, і корм почав для Розки заготовляти.
Подобалося йому в хаті Тетяни Миколаївни. Ідеальна чистота, біла піч, широкі половички по підлозі натягнуті, на столі біла скатертина з вишивкою. Як у казці.
Завжди заходячи до хати по баночку молока, він роззувався на ґанку. І проходячи на кухню, ступав обережно, немов заходив у палац, а не в сільську хату.
-Та ви проходите, Миколо. Сьогодні я вас своїми пирогами пригощу і хлібом, що теж сама печу.
Пригощання Тетяни сподобалися Миколі Івановичу.
-Звідки ви тут така взялися? Як усьому навчилися? Ну дуже смачно. Неймовірно.
-Від своєї бабусі. Це її будинок. А я все життя у місті викладала у школі. Уроки праці вела у дівчат. Тому й багато вмію – це моя професія.
-Хороша професія. І ви гарна. Спасибі, господине… – усміхнувся Микола Іванович і пішов на ґанок.
-Дякую на доброму слові, за допомогу дякую. Як добре, що ви у нас є… Є до кого звернутися, – повторила слова бабусь-сусідок Тетяна Миколаївна.
З того часу Микола Іванович усе частіше став думати про Тетяну. Він нудьгував за нею, якщо не бачив кілька днів. Немов рідна людина, вона його притягувала своєю м’якістю, теплом та ніжністю.
Восени коза Розка вже була у запуску, за молоком Микола Іванович не ходив. І справи поступово припинялися до наступного теплого сезону. Роз’їхалися дачники з галасливими дітлахами, у селі стало тихо.
Микола Іванович, якось прогулюючись зі своїм Дружком, підійшов до будинку Тетяни Миколаївни. І глянувши на її ґанок, раптом побачив, що там стоїть чоловік. Микола Іванович обімлів, а потім швидко пішов геть.
-Вона не одна, хто ж це? Гість, – промайнуло в голові. І неприємний осад від побаченого вмить зіпсував настрій. – Ще подумає, що я слідкую… Але хто це?
Тільки-но прийшовши додому, Микола, не роздягаючись, сів на табурет біля вікна і замислився. Він по-справжньому засмутився. Давно не було з ним такого. Але тут у двері постукали.
На порозі стояла Тетяна. Вона привіталася і посміхнулася:
-Миколо Івановичу, я до вас. Ходімо вечеряти. Мій брат із заробітків приїхав. Відпочиватиме тиждень. Я вас хочу познайомити.
-Брат? – вихопилося у Миколи. – Ах, то це ваш брат! Я бачив. Добре. Пішли, я якраз і не роздягся ще.
Він підвівся і підійшов до Тетяни. Усмішка не сходила в нього з обличчя. Наблизившись до Тетяни, він побачив, що вона якось особливо дивиться на нього – щасливими очима. Він обійняв її.
З того часу вони не розлучалися. Після від’їзду брата Микола Іванович переїхав до Тетяни, не здивувавши місцеве нечисленне населення.
За своїм будинком Микола стежив і доглядав, але влітку в хаті тепер господарювала його дочка із сім’єю.
Рита була рада, що батько знайшов своє щастя на селі.
Тепер вона не так хвилювалася за його самопочуття та настрій.
Вона всіляко допомагала батькові та дружила з Тетяною Миколаївною, твердо вирішивши, що на пенсії вони з чоловіком теж переїдуть до села.