Галина мила посуд, коли у двері раптом подзвонили. Вона швидко пішла відкривати. Так і є! На порозі стояв Павло – друг сина. – Тітка Галя, мені б Михайла. – Нема його! – відповіла Галина. – Поїхав до бабусі. – Це як? Ми ж гуляти зібралися! – обурився хлопець. – Ну, вибач Павло. Все, давай. До побачення. Павло розвернувся і пішов. Галина замкнула двері і… Перехрестилася

Вже був вечір. Галина домивала посуд після вечері. Старший син, Михайло, у своїй кімнаті допомагав молодшому братові розібратися з математикою.

Чоловік, як завжди, пішов на роботу в нічну зміну.

Працював він на складі комплектувальником, а за нічні зміни більше платили. Можна було лягти раніше, відпочити.

Дзвінок у двері задзвонив протяжно та вимогливо.

Галя поспішила у коридор. Проходячи повз кімнату хлопчиків, щільно прикрила відчинені двері. Глянула у вічко.

Так і є – Павло, Друг Михайла. Відчинивши двері, Галина одразу вийшла на сходову клітку. Прикривши їх і відсунувши Павла подалі, шикнула до нього.

-Тихше, ти. Батько спить.

Пашка, що вже відкрив рота, замовк і напівголосно зашепотів.

-Тітка Галю, мені б Михайла.

-Немає його, Павло, – не моргнувши оком відповіла Галина. – Поїхав сьогодні до бабусі, а приїде лише післязавтра вранці.

-Це як? Ми ж гуляти зібралися! – голосно обурився хлопець.

-Ну, вибач Павле, бабуся зателефонувала, просила допомогти, ось він і поїхав.

-А чого, телефон удома забув? А то я йому додзвонитися не можу.

-Та не ловить там зв’язок тільки в селі, а дорогою не ловить.

Та він тобі сам зателефонує, як приїде. Я скажу йому, що ти приходив. Все, Павло, я уроки з Степаном роблю. Давай, давай. Бувай.

Павло розвернувся, і неквапливо почав спускатися сходами, а Галина повернулася додому, замкнула двері і… Перехрестилася.

-Мамо, хто там? – Михайло вийшов у коридор, а слідом, з-під його руки, виглядав Степан.

-Сусідка приходила. Запитувала скільки солі в огірки кладу.

-А-а, – протягнув Михайло.

-Щось Павла немає, обіцяв зайти.

-Та ходить, мабуть, десь. Уроки зробили? Ти ж знаєш, – важко зітхнула Галина. – Я в математиці не сильна.

-Майже, – заспокоїв матір Михайло, – одне завдання залишилося.

-Ти Степану краще поясни, як вирішувати треба, бо він знову двійку за контрольну має.

Галина повернулася на кухню. Знову зітхнула, озирнулася, дістала з шафки телефон Михайла, покрутила в руках, натиснула кнопку, почекала, поки телефон відключиться від мережі, і поклала його на підвіконня, прикривши зверху газетою.

Вранці Михайло бігав по квартирі у пошуках телефону, кілька разів дзвонив собі з телефону брата, але нічого, крім «абонент не в мережі», отримати у відповідь не зміг.

Зрештою він полишив пошуки і пішов на тренування.ʼ

Мишко займався плаванням, а сьогодні передостаннє тренування перед обласними змаганнями.

Увечері телефон знайшовся у купі газет на підвіконні, але Михайло, нікому дзвонити не став, а, поставивши його на зарядку там же на кухні, пішов спати.

Післязавтра змагання треба бути у формі.

А вранці, коли телефон задзвонив, наполегливо і вимогливо, Степан, що проходив повз, підскочив, взяв слухавку брата, і, поставивши її на беззвучний, поклав назад на кухонний стіл.

Зі змагань Михайло повернувся гордий і задоволений собою.

Перше місце по області, це не тільки відмінний результат, це ще й вагомий бал у скарбничку для вступу до інституту.

Михайло вже запланував, що після закінчення коледжу він вступатиме до університету. Жаль, що середню школу йому не вдалося закінчити.

А вийшло так.

Після дев’ятого класу Михайло пішов навчатись в училище на автослюсаря.

Ні, в школі вчився він непогано, можна навіть сказати добре, але ось поведінка…

І хоча ініціатором завжди був його друг Павло, за все завжди відповідав Михайло. Та й як могло бути інакше?

Галина не раз сиділа в кабінеті директора, доводячи, що її Михайлик найдобріший хлопець на світі, це все його друг, Пашка цей.

І ось одного разу…

Чекати на виклик до школи Галина не стала. Пішла сама. А директорка школи, Ольга Олександрівна, наче чекала її. Закрила кабінет, налила чаю, поставила цукерки та завела розмову.

-Галино Петрівно, Ви, напевно, не знаєте, але я переїхала сюди років десять тому.

У в тому місті і посада була вища, і квартира, і машина…

Ось тільки мій син… Це зараз він університет закінчив, фірму відкрив, а тоді…

Компанія у них була. Хлопчаки підібралися різні – хто з бідних, хто багатший.

А тут перехідний вік… Завжди раніше відкритий, Георгій став замкнутим.

Прийде, речі покладе у машинку пральну… І мовчить. А я сама його піднімала. Так, може, з батьком поговорив би, або з дідом, але в нас із родичів – тільки моя мати.

Відчуваю щось не те з моїм хлопцем. А що? Як дізнаєшся?

Почала новини читати.

Виявляється в нехорошу компанію він потрапив. Мусила переїхати.

Сказала синові, що перевели мене. Він дуже обурювався.

-Мамо, у мене тут друзі, а там нікого!

Минув рік. Я йому пообіцяла, якщо закінчить навчальний рік без трійок – відпущу на літо до бабусі в село.

Повернувся він із села за тиждень. Дивився на мене і, наче не бачив, мовчав, а потім розповів. І про Яшу, і про інших хлопців, своїх друзів колишніх. Що вони там таке виробляють… Навіть говорити не хочу…

Але річ не в цьому.

Навіщо я вам це все розповідаю? Галина Петрівна, ваш Мишко – хлопчик хороший. Я сама бачила, як він за братом доглядає.

Ось тільки друг у нього нехороший. Пашка цей.

Він як Яша, про якого я вам розповіла.

Ви, Галино Петрівно, бережіть від таких Пашок вашого хлопчика. Він йому не друг. Зовсім не друг.

Галина йшла додому та думала.

Прийшовши додому, Галина стала потихеньку розпитувати сина про його поведінку. А коли все з’ясувала, зрозуміла, як має рацію Ольга Олександрівна.

Після дев’ятого класу Пашка зібрався вступати до коледжу. Туди ж подався і Мишко.

До останнього Галина намагалася відмовити сина, але той уперся:

-Пашка мені друг, ми разом підемо.

Але, як кажуть, є Бог у світі.

Пашка до коледжу на державне не пройшов, і довелося йому повертатися до школи.

А Мишко, побачивши басейн в училищі, просто закохався в це місце і повертатися назад до школи, навіть із нерозлучним другом, відмовився.

З того часу Галина, як могла, намагалася припиняти Михайлові зустрічі з Пашкою. І не дарма.
Навчався Мишко добре.

В училищі цікаво, та й навантаження набагато вище, ніж у школі.

А тут ще тренування, змагання. Та й матері треба було допомогти по дому – то в погріб сходити, то з Степаном позайматися.

За турботами та навчанням Мишко став рідше зустрічатися з Пашкою. Той зрідка дзвонив, намагався витягти того погуляти. Та у Мишка нові друзі, навчання. І, звісно, ​​тренування, змагання.

А через тиждень після перемоги на обласних змаганнях у квартиру подзвонили.

Був вечір і сім’я зібралася за столом. Степан побіг відчинити двері і провів у квартиру гостю.

-Ой, – вихопилося у Михайла. – Привіт Світлана Андріївна.

-Хто це, Мишко? – здивувалася знайомству Михайла з незнайомкою Галина.

-Мамо, та це Світлана Андріївна, мама Павла.

А жінка, дивлячись на веселі обличчя братів та на накритий стіл, з образою сказала Мишкові.

-Он який ти, Мишко, виявляється. Павлик даремно з тобою дружив. У нього зараз біда, а ти навіть не навідався до друга. Та який ти після цього друг!

І раптом, сіла на табурет, і заплакала.

А потім, крізь сльози, з докором, сказала.

-Увечері Павлик до тебе пішов, погуляти покликати, але ти до бабусі поїхав.

Ось вони й пішли вдвох із Антоном. А у парку до них хлопець прив’язався. Якби ти був із ними, ти б друзям допоміг.

А так Павлик тепер… Забрали його… А це все Антон… А Паша, ж він, добрий, хороший хлопець…

-Це ваш Павло хороший? – це Степан, зайшов у коридор, хоча ще на початку розмови Галина відправила його до кімнати.

-Та він у школі таке виробляє!

Павлова мати підскочила і закричала до Степана, примруживши очі.

-Та як ти смієш! Та Паша у мене найдобріша людина у світі!

І тут Галина не стрималася.

-А якби з ними був Мишко, то що вам було б легше, щоб і його забрали? Знаючи вашого Павла, я не вірю, його розповіді, що він не винен.

Це ваш Павло, мабуть вчепився до того хлопця, і мені вашого сина не шкода, зовсім не шкода. Мені тільки Антона шкода. Йдіть звідси!

А на другий день Галина зайшла до школи з букетом квітів цукерками.

-А директорки немає, – зустріла її секретарка, милуючись букетом.

-Так? Ну добре! Ви просто передайте.

Вона простягла секретарці коробку цукерок, букет та складений аркуш паперу.

А ввечері, повернувшись із наради, директорка із хвилюванням читала ці прості слова подяки:

-Ольга Олександрівно, я дуже вдячна Вам. Я змогла захистити свого сина. Величезне вам спасибі! З повагою, Галина…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.