Михайло приходив з роботи, а вдома їсти не приготовано, холодильник порожній. Він довго не казав нічого дружині. Аж якось Ганна не прийшла додому ночувати. Вона подзвонила, і сказала, що залишилася в доньки. Вранці він подзвонив доньці: – Настя, мама ще в тебе? – Тату, ти що! Мами у нас не було, – здивувалась дочка. Михайло застиг із телефоном в руках

Люба з Михайлом жили по-сусідству з дитинства. От скільки вони себе пам’ятають, стільки і були сусідами. Будинки їхніх батьків були поряд і вони дружили сімʼями.

Михайло був старший за Любу на два роки.

Михайло дивився на неї, як на молодшу сестричку, оберігав її.

Любочка дивилася на Михайлика, як на старшого брата, поважала його, бігла скаржилася йому, якщо раптом щось станеться.

Любочка поступово ставала красунею – довга коса, розумний і серйозний погляд.

Їй уже подобався Михайло, вона навіть уявляла його у своїх дівочих мріях своїм хлопцем, а потім можливо і чоловіком…

А Михайлу ніхто не подобався, він мріяв після закінчення школи піти вчитися в інститут і не на кого-небудь, а саме на льотчика.

Як не дивно, але так і сталося – він успішно вступив, навчався і закінчивши інститут став пілотом у цивільній авіації.

Люба закінчила школу на два роки пізніше за Михайла. Вивчилася і повернулась до себе додому, працювати в школі вчителькою.

Коли Михайло навчався в інституті, то приїжджав на канікули, такий весь гарний, у формі…

З Любою у них канікули були майже в той самий час. Вони спілкувалися, бачилися.

Люба, біля нього, дуже ніяковіла, так сильно він їй подобався.

А він бачив перед собою просто сусідку Любочку, за яку заступався в дитинстві і в школі, але не більше.

Хоч на неї і багато хлопців задивлялися, але вона всім відмовляла. Вона мріяла, що Михайло зробить їй пропозицію, і вони поїдуть жити до нього.

Він у небі літатиме на своїх літаках, а вона на землі навчатиме дітей.

Коли вони зустрічалися, виходячи кожен зі свого будинку на канікулах, Михайло казав:

-Ну ти й красуня, Любочко, не заздрю я ​​твоєму майбутньому чоловікові. Напевно, буде йому неспокійно жити з такою красунею, постійно ревнуватиме.

Люба ніяковіла:

-Михайло, та годі тобі, я така ж, як і всі!

А їй самій насправді подобалося, коли він називав її красунею, але полюбити він її чомусь не міг, друзі і все.
А Люба любила, переживала, що її кохання нерозділене:

-Ну що ще потрібно цьому Михайлові? Каже, що я красуня, а дивиться на мене зовсім без інтересу, просто по-дружньому…

Батьки їх завжди мріяли одружити, але не виходило – Михайло дивився кудись в інший бік.

Михайло дивився на Ганнусю, стюардесу, з якою літав.

Вона йому дуже подобалася, ніжна, весела, і на нього дивилася із захопленням. Вони закохалися, зустрічалися, а через рік одружилися.

Це була дуже гарна пара. Михайло з Ганнусею приїхали у відпустку до його батьків в село.

Він показував їй річку, школу і всі місця, де вони в дитинстві та юності збиралися своєю великою компанією.

Коли Люба побачила Михайла з дружиною, їй стало ніяково.

Так, Ганнуся гарна, ніжна, білява, але Люба яскравіша, у неї карі очі, чорне волосся, принаймні, вона так вважала.

І завжди уявляла себе поруч із Михайлом чорнооким, чорнявим… Вона навіть думала, які красиві у них могли б бути діти…

Час минав. У Михайло народилося двоє дітей, він літав, Ганнуся сиділа з дітьми, але потім вийшла на роботу.

Любе було вже тридцять два роки і вона нарешті для себе ніби як зрозуміла, що Михайло ніколи не повернеться сюди, і вийшла заміж за Андрія, місцевого хорошого хлопця.

Він любив її давно. А вона ставилася до нього з прохолодою. Просто час уже виходити заміж…

Люба народила доньку, жили добре, дружно. Андрій, не міг натішитися на своїх дівчат.

Коли доньці було вісім років, Андрія раптово не стало…

Люба переживала, важко було змиритися з цим всім.

Андрій був хорошим чоловіком і батьком. Люба жила з ним, як за кам’яною стіною. Він оберігав їх із донькою, захищав від усіх неприємностей, а ось сам не вберігся…

Минув час. У Михайла з Ганнусею діти вже дорослі, розлетілися хто-куди. Донька вийшла заміж, син в інше місто за кращим життям подався, а в них у сім’ї стали напружені стосунки.

Ганнуся з роками стала ще красивіша, шикарна, струнка сорокавосьмирічна жінка. Вона мала свій невеликий бізнес – квітковий магазин.

Михайло ще літав, але вже подумував про пенсію.

Вони якось віддалилися один від одного. Ганнуся весь час присвячує своєму бізнесу, подругам та друзям.

Часто вечорами вона з подругами сиділа в кафе, іноді в ресторані, а там чоловіки поглядають у бік гарної жінки.

А Ганнусі це подобалося. І поступово ігристе, подруги, чоловіки міцно увійшли в її життя.

Михайло відчував, що Ганнуся гуляє, особливо коли він відлітав у рейс на дві доби, то вона зустрічала його холодно, майже без слів:

-Привіт, коли наступний рейс? Все гаразд? – поцілує в щоку і все.

Часто, приїхавши додому після рейсу, Михайло не знаходив вдома чого б поїсти, холодильник був порожній.

Замість відпочивати, він їхав у магазин, закуповувався, заповнював холодильник продуктами, а потім готував.

Михайло довго терпів, поки одного разу Ганнуся не прийшла додому ночувати. Вона зателефонувала, і повідомила, що залишилася в Насті, їхньої доньки.

Вранці він набрав номер доньки:

-Настуню, мама ще в тебе, чи вже поїхала додому?

-Тату, ти що! Мами у нас не було. А вона що вдома не ночувала? – здивовано запитала дочка.

Михайло застиг із телефоном в руках.

-Та що ти доню, – нарешті відповів він. – Вона просто хотіла до вас зранку заїхати, а мені потрібно дещо запитати у неї. Ну гаразд, я на її телефон передзвоню. Заодно хотів дізнатися, як у вас справи, як мій улюблений внук?

-У нас все добре, дякую, тату, будь здоровий, давно не був у нас, приїдь якось, – весело відповіла донька.

-Ну, дякувати Богу, дочка нічого не зрозуміла. А дружина? Цікаво, де вона була? – думав Михайло.

Йому було неприємно, що Ганнуся його обманює, треба щось вирішувати, поговорити.

Він підійшов до вікна в кухні, і побачив, як Ганнуся під’їхала, вийшла з машини і попрямувала додому.

Вона мабуть не знала, що Михайло ще вдома.

Увійшовши в квартиру, і побачивши незадоволений погляд чоловіка, вона посміхнулася:

-Михайло, а ти ще вдома? Я теж зараз переодягнуся, і поїду до себе в магазин.

Михайло, ледве стримуючи себе, єхидно запитав:

-І де ми були? Тільки не кажи, що у Насті, тебе там не було.

Ганнуся зрозуміла, що її викрито:

-А ми з подругою Іринкою у нас на дачі ночували, трохи ігристого взяли, а як їхати, за кермом? Ось і залишилися ночувати там. Я просто сказала тобі, що в дочки залишилася, щоб ти не хвилювався.

-Зрозуміло. Я думаю, що ти не з подругою там була, – сказав він.

-Та ти що! Що ти про мене таке думаєш? Запитай в Іринки, вона тобі підтвердить.

Михайло зібрався і поїхав в аеропорт, і так уже затримався. Дорогою він все думав:

-Ганнуся поводиться негарно, хоч і обіцяла, що більше не повториться такого. Начебто вже й не молода, п’ятдесят три роки, а вона все себе вважає тридцятирічною. Що буде з сімʼєю?..

Минув ще деякий час. Михайлу вже під шістдесят, він уже не літає, але працює в аеропорту інструктором, не може він без своїх літаків, хоч на землі, але поруч із ними.

Дружина почала все більше гульбанити, щоразу поверталася додому весела.

Михайло подав на розлучення і поїхав жити на дачу, а дружина залишилася в квартирі.

Ганнуся намагалася зберегти сім’ю, дзвонила цілими днями:

-Михайло, може ми не будемо розлучатися, подумай добре, я тобі обіцяю, що все у нас буде нормально.

Але Михайло це чув вже не вперше. Постійно обіцяє, що все буде добре, але знову йде гуляти.

Розлучилися…

У Михайла була відпустка і він вирішив поїхати у батьківський дім.

Там залишилася дуже старенька мати, хоч там сестра за нею і дивиться, але Михайло давно вже не був удома.

Він приїхав до матері, заїхав в магазин по продукти, а виходячи з крамниці, побачив… Любу.

Вона йшла з онучкою і весело щось їй розповідала.

Гарна дівчинка, років шести, чимось схожа на Любу…

Люба побачила Михайла і зупинилася, розгубилася, а він уже підбіг, взяв її за руку:

-Любочко, привіт, яка онучка у тебе красуня, на тебе дуже схожа. А ти майже не змінилася!

Люба захвилювалася.

Михайло на машині, запропонував підвезти, але вона відмовилася.

Михайло жив у матері тиждень, кілька разів зустрічався з Любою, вони згадували дитинство. Він бачив, що Люба все така ж спокійна, впевнена, і така ж безпосередня.

Дивувався, як це вона не втратила своєї безпосередності в житті, хоч і довелося пройти через всяке в житті – у неї не стало чоловіка.

Михайло давно зрозумів, що він зробив велику помилку в житті. Одружуватися треба було з Любочкою. Зараз би у них була міцна сім’я…

Він запросив її в кафе, і подарував величезний букет квітів зі словами:

-Любочко, виходь за мене заміж! Я хочу зараз виправити свою помилку…

Люба дивилася у такі знайомі очі, думала, пауза затяглася:

-Михайло, Михайло… Ти спізнився на сорок з лишком років, ось тоді я б не замислюючись, вийшла за тебе заміж. А зараз, вибач, все пройшло давно… Ти ж знав тоді, що я любила тебе, але одружився з іншою. Я вже це все пережила, і по-іншому на це дивлюся… Вибач, але я вже не хочу заміж. Так і залишимося друзями…

Михайло їхав додому засмучений. Мабуть, Любочка його так і не пробачила…

А він зрадів, думав зараз вона побіжить до нього в обійми… Та не так склалось, як гадалось.

Ось така виявляється непроста і горда ця сусідська дівчинка з дитинства…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.