Михайло повернувся з відпустки, і відразу засукавши рукави, взявся за роботу. Свою роботу він любив не лише за те, що приносив людям радість, а й за те, що завжди пізнавав багато нового.
Але те, що він дізнався цього разу, перевернуло його життя на до і після.
– Михайле, я бачу ти у чудовій формі!
– Доброго ранку, шеф! Так, я готовий до праці!
– Похвально! Ось замовлення, меблів багато. Потрібно простежити, щоб все доставили акуратно, та й ти не схибив, меблі дорогі… Не дай Боже якийсь скол або подряпина, вичитуватиму з твоєї зарплати.
– Я все зрозумів, шефе. Який обсяг роботи?
– Потрібно зібрати меблі для кабінету, хазяїв поки що немає, вони у відпустці. Тебе зустріне їхня помічниця, якщо що, звертатимешся до неї. Все вже оплачено, тож… Хоча, якщо дасть на чай, можеш не відмовлятися. І дивися, часу на все про все в тебе не більше двох днів.
Михайло посміхнувся, він знав, що з таким обсягом роботи він упорається і за день, але суперечити начальнику не став, а поспішив виконати чергове замовлення.
Михайлу подобалася його робота, він міг годинами сидіти та збирати меблі. Якби раніше йому хтось сказав, що він отримуватиме гроші тільки за те, що збиратиме конструктор, Михайло б розсміявся. Але це так і сталося!
Робота Михайла складалася з доставки замовлення та збирання меблів по кресленнях, і хоча платили тут не так багато, як йому хотілося, задоволені клієнти ніколи не відпускали його, не давши щедрих чайових.
Один дивак навіть дозволив йому взяти старий спальний гарнітур, бо купив новий, а через тиждень передзвонив ще раз і запропонував йому забрати купу побутової техніки, яку він теж вирішив замінити.
Ось так за лічені дні у Михайла з’явилася і цілком пристойна побутова техніка і нова спальня, залишалося що-небудь з вітальнею придумати, ну та гаразд…
Михайло вже пів години стояв біля великого будинку, і чекав, коли йому відкриють.
Цікаво, адреса вірна, його, звичайно, попереджали, що господарі тимчасово відсутні, але його начебто мала зустріти їхня помічниця.
Мимоволі він уявив, як молода дівчина, користуючись відсутністю господарів, влаштовує у величезному будинку вечірку… А може вона там із коханцем?!
Але все виявилося набагато простіше, аніж він думав. Повненька жіночка років п’ятдесяти вилізла з таксі, і блиснувши білою усмішкою, сказала йому:
– Зачекався, любчику?!
Від однієї цієї фрази Михайлу стало соромно і смішно одночасно. Вантажники розреготалися, і весь час поки тягали картонні ящики з деталями меблів не інакше, як любчиком Михайла не називали…
Вже в приміщенні Михайло зняв окуляри і мокру від спеки кепку і запитливо глянув на помічницю.
– Бог ти мій! Як таке могло статися? Господи! Привидиться ж таке!
– Жіночко, що з вами? Вам недобре?
– Ой, недобре! Ой!
– Може, я швидку виклику?
– Не треба швидку! Краще ти мені розкажи, звідки ти такий узявся і як тебе звуть.
– Михайло я, працюю збирачем меблів… До речі, я повинен нові меблі для кабінету зібрати мені на все про все два дні дали, так що…
– Два дні?
– Так, два дні.
– Два дні, два дні… Треба щось робити…
– Може, ви покажете мені кабінет?
– Так, так, звичайно, йдіть за мною. Вибачте, я не представилася – Ірина Дмитрівна.
Через деякий час Михайло стояв посеред величезної кімнати, в якій, мабуть, нещодавно було зроблено ремонт. Як же Михайло любив запах усього нового, мабуть, тому й любив свою працю. Він швидко розпакував коробки і взявся до роботи.
– Любчику, я тут чай заварила і пиріг у мене вже готовий.
– Ви мені вибачте, але мені треба поспішати.
– Часу ще у вас багато, а пиріг смачний, вам напевно сподобається.
– Добре, якщо тільки один шматочок. У вас холодне молоко є?
– Молоко?
– Так, молоко, я люблю запивати холодним молоком.
– Ой, Господи! Любий ти мій! Молочка захотів? Зараз тобі буде молочко! Зараз, зараз, золотце, ти моє.
Михайло не розумів сміятися йому, чи бігти геть із цього будинку, тому що поведінка цієї жінки здавалася йому дуже дивною, і навіть чимось лякаючою.
Закінчивши з чаюванням. Михайло знову взявся за роботу, мріючи якнайшвидше закінчити зі збіркою, щоб нарешті залишити цей будинок.
Він ще ніколи не бачив таких дивних людей, ця жінка весь час його розпитувала, хто його батьки, де він жив, що любить їсти, а що ні, чи він одружений, чи є наречена.
Яке їй взагалі до всього цього діло? Або може? Хоча ні…
Михайло провозився допізна, але так і не зміг закінчити складання. Він уже збирався йти, як перед ним знову постала Ірина Дмитрівна.
– Куди це ти на ніч? Переночуєш тут, а завтра продовжиш. Вечеря на столі, твоя кімната на другому поверсі друга справа.
Михайло хотів заперечити, але все це було сказано таким тоном, що він мовчки кивнув головою, і сів вечеряти…
Михайло зайшов у кімнату й оторопів від побаченого. Там на нього чекав сюрприз, всюди були його фотографії, а на комоді стояв величезний портрет з чорною стрічкою.
– Що це таке, – ахнув він?! Звідки у цьому незнайомому будинку мої фотографії?! І чому на моєму портреті чорна стрічок?
– Ірино Дмитрівно! – гукнув він.
Жінка ніби здогадувалася, що в Михайла з’являться до неї запитання, тож одразу ж з’явилася перед ним немов із-під землі.
– Слухаю вас!
– Що це?! Це чийсь жарт?! Звідки у вас мої фотографії?!
– Це фотографії Бориса, сина господарів. Його не стало пів року тому. А ви так на нього схожі, прямо як дві краплі води… Вибачте за таке недоречне запитання, ваші батьки, хто вони?
– Моєї мами не стало давно, про батька я нічого не знаю.
– Я зателефонувала господарям, вони приїдуть рано-вранці. Вони просто повинні вас побачити.
Михайло знизав плечима, ця історія нагадувала йому якийсь серіал, який він нещодавно дивився, або розповідь, яку він десь прочитав.
Цікаво, а якщо він і справді виявиться їхнім загубленим сином, хоча навряд чи. Ця сім’я надто багата, щоб його вигадка виявилася правдою, і навіть якби в них таке сталося, то такі впливові люди напевно вдвох змогли б відшукати свого сина. Швидше за все, вони з Борисом просто дуже схожі, так часто буває.
Михайло посміхнувся, уявивши очі Анжели, яка його відшила, лише тому, що він не має достатньо грошей. Вона так йому й сказала:
– Вибач, ти симпатичний і таке інше, але в тебе, ні машини, ні грошей, я з таким не хочу.
От би вона здивувалася, дізнавшись, що він син таких впливових людей. Напевно б сама почала бігати за ним і дзвонити щохвилини.
З цими дивними думками він заснув, а вранці прокинувся від аромату свіжої випічки, що йшов по всьому будинку.
– Ірино Дмитрівно, доброго ранку!
– Прокинувся, любчику? Сідай снідати, я ось твої улюблені ватрушки спекла. Ой, вибач, Борисика…
– Нічого страшного, я ватрушки дуже люблю, мама їх часто пекла, тільки замість кориці ванілін додавала.
Михайло вже збирався йти, щоб продовжити свою роботу, як у дворі почувся звук машини.
– Хазяї приїхали!
Михайлу було цікаво поглянути на тих, для кого він збирав меблі, але найбільше його зацікавила історія хлопця, на якого він був схожий, мов дві краплі води.
Побачивши Михайла подружжя ніби застигло, чоловік мовчки опустився в крісло, а жінка підійшла до нього, і ставши перед ним на коліна, розплакалася.
– Вибачте, мені треба закінчити роботу…
– Яка робота? Синочку мій! Невже ти знайшовся? Слава тобі, Господи! Бог почув мої молитви!
Як виявилося, ця подружня пара не завжди була багата, як зараз. Людмила та Максим були з дитбудинку і дружили зі шкільної парти.
Коли Максим пішов служити, Людмила обіцяла його чекати, ну, а як же ж інакше, вона ж чекала від нього дитину.
На якийсь час Максим зник і не відповідав на її листи, і молода дівчина не знала, як справлятиметься, адже вона носила під серцем двійню.
– У той день у пологовому будинку народжувала ще одна жінка, але її дитини не стало, і вона, побоюючись гніву свого багатого чоловіка, впросила Людмилу віддати їй немовля… За великі гроші…
– Я тоді недолуга була, думала, що не потягну двох, від Максима досі не було жодних звісток. Я віддала їй одного хлопчика, і отримавши від неї велику суму грошей, повернулася до квартири, яку мені виділила держава. Тих грошей мені вистачило, щоб безбідно прожити доти, доки не з’явився Максим. Я, звичайно, промовчала, про одного із синів, щоб другий жив ні в чому не потребуючи.
Потім ми розписалися, разом працювали не покладаючи рук, досягли всього чого хотіли… А нещодавно ось Борисика не стало, і наш щасливий світ був зруйнований. Я вже тисячу разів пошкодувала, що так вчинила, я навіть не сподівалася, що зустріну тебе колись. Пробач мені, синку!
– Зачекайте, який я син? Ми навіть тест не зробили, може, я просто схожий на Бориса. Ви сказали, що та жінка була багата, але моя мати була бідною жінкою, я вам можу навіть фотографію показати.
– Добре, синку зробимо і тест, і фотографії тож подивимося, ти тільки скажи, ти пробачиш мені?
Михайло стояв посеред вітальні і не міг повірити, що все це відбувається з ним. Як взагалі можна віддати свою власну дитину? І що йому тепер робити в ситуації, що склалася? Він не знав цих людей, і прикидатися люблячим сином заради наживи він теж не міг…
…Тест поставив крапку у цій справі, він справді виявився сином цієї подружньої пари. Залишалося тільки дізнатися, чому його виховувала інша жінка, і куди зникла та багачка, але і це його батьки обіцяли з’ясувати.
Максим Леонідович пробачив дружину, а ось Михайло так і не зміг назвати Людмилу матір’ю, тим більше, що він стільки років вважав матір’ю іншу жінку.
Як могло скластися їхнє життя одному Богові відомо, головне батьки знайшли сина, а син батьків.
Їм доведеться дуже постаратися, щоб зрозуміти і прийняти один одного, але це було того варте…
Заради благополуччя сім’ї можна пробачити і зрозуміти, адже тільки в цьому випадку всі знову знайдуть те щастя і спокій, якого так потребували…