Марина сиділа біля ліжка, тримаючи матір за руку. Мама була дуже слаба. Раптом Марина помітила, що вона відкрила очі. – Мариночко, доню, ми з батьком так і не змогли тобі сказати. Ми ж знайшли тебе! Так, так, знайшли! Думали, що тебе шукатимуть. Але ні! Вдома у комоді є всілякі папірці… Ти почитай. Пробач нам, доню, – мама втомлено заплющила очі. Марина не вірила своїм вухам

Марина дізналася, що виросла у прийомній сім’ї.
Вона досі важко в це вірила. Але обговорити, що і як, вже не було з ким. Її прийомні батьки пішли майже один за одним. Спочатку тато, а за ним і мама…

Марина тоді сиділа біля маминого ліжка, тримаючи її руку. Мама була дуже слаба. І раптом Марина помітила, що мама розплющила очі:

-Мариночко, доню, ми з татом так і не змогли тобі сказати… Адже ми знайшли тебе. Так, так, знайшли… В лісі… Ти плакала. Чекали, що тебе шукатимуть. Писали заяви. Але тебе так ніхто й не шукав. Може, сталося, щось таке, про що ніхто не знає… Нам дозволили тебе вдочерити…

Вдома у комоді, де мої документи є всілякі папірці… Переписка. Ти почитай. Пробач нам, доню, – мама втомлено заплющила очі.

Марина не вірила своїм вухам.

-Ну що ти, мамо, – не знаючи, що й сказати, Марина притиснула до щоки мамину руку. – Мамо моя, я люблю тебе, і дуже хочу, щоб ти одужала.

Але дива не сталося. І через кілька днів мами не стало.
Краще б вона Марині нічого й не говорила…

Чоловікові й дітям вона тоді нічого не сказала про останні слова бабусі. Та й сама ніби забула про це, відправивши мамине зізнання на задвірки своєї пам’яті.

Діти дуже любили бабусю й дідуся. І Марині зовсім не хотілося цією нікому не потрібною правдою всіх хвилювати.

Але, одного разу, вона все ж таки відкрила ту папку, про яку розповіла мама.

Вирізка із газети, запити, відповіді. Марина почала читати і вже не могла зупинитися. Любі, кохані батьки!

Вони знайшли її, Марину, півторарічну, у лісі. Їм самим було вже за сорок. Дітей не було. І раптом – маленька дівчинка, яка плаче і простягає до них ручки.

Всі розводили руками – ніхто нікуди не звертався із заявою про зникнення.

Вони вдочерили Марину. Але мама продовжувала шукати її рідних.

Схоже, тепер уже не для того, щоб знайти. А для того, щоб переконатися, що на їхню улюблену донечку ніхто не претендуватиме.

Марина закрила папку і засунула її на полицю подалі.

Кому потрібна ця правда?

Через тиждень Марину на роботі раптом викликали у відділ кадрів:

-Ось, Марино Павлівно, вами з колишнього місця роботи цікавляться.
Поряд із кадровичкою сиділа жінка приблизно віку Марини:

-Здрастуйте, мене звати Надія. Мені дуже треба з вами поговорити, – вона озирнулася на кадровичку. – Я з приводу запитів Любові Іванівни. Ви ж її дочка?

-А сказали, що зі старої роботи, – обурилася кадровичка. – Особисті справи треба у вільний час вирішувати!

-Надія, давайте вийдемо поговоримо, – запропонувала Марина.

І вони вийшли з кабінету.

-Ви мені вибачте, історія дивна, але я обіцяла, – хвилюючись, почала розповідати Надія.

-Років зо три тому я зустріла свою першу вчительку. У селі, у початковій школі, я в неї вчилася. Потім вона виїхала. Самотня, старенька зовсім стала. Покликала вона мене до себе чаю попити. І попросила допомогти в одній справі. Нібито, донька в неї багато років тому, як зникла, зовсім маленька. І вона листувалася з вашою мамою.

-Ви вибачте, Надія, мами не стало, а я цим питанням не займаюся, – сухо відповіла Марина, і відвернулася.

-Вибачте, Марино, я все розумію. Просто знаєте, річ у тому, що вона, Віра Василівна, вчителька, дуже заслабла. Кажуть, що небагато залишилося. І вона дуже хоче встигнути знайти свою дочку. Яку шукає все життя. Ось вона навіть мені пасмо волосся дала. Уявляєте? Щоб тест зробити…

Марина вже хотіла закінчити бесіду, але щось її зупинило:

-Ви кажете, вона дуже слаба?

Надія кивнула.

Марина взяла у Надії пакетик із пасмом волосся і домовилася зателефонувати.

Через тиждень вони разом їхали у лікарню до Віри Василівни.

Вони увійшли до неї в палату, і Віра Василівна стала вдивлятися в обличчя тих, що увійшли.

-Ой, Надю, це ти приїхала! Дякую, мила, – вона вдячно, немов соромлячись, усміхнулася, і запитливо подивилася на Марину.

-Віро Василівно, я знайшла її. Це Марина, вона сама захотіла приїхати, і Надя простягла Вірі Василівні конверт.

-Що це? Я і в окулярах навряд чи розберу.

-Це результат тесту, – Надія дістала з конверта листок. – Тут написано, що ваша спорідненість встановлена. Марина ваша дочка.

Обличчя Віри Василівни змінилося, посвітлішало. Вона не змогла стримати мимовільні сльози щастя:

-Діточки мої милі, дякую вам, – і вона простягла руки Марині:

-Рідненько моя, щастя яке. Знайшлася. Жива, вродлива, на мене в молодості схожа. Ріденька моя, дівчинко. Все життя прокидалася я ночами, здавалося, ти плачеш, кличеш мене…

Немає мені прощення…

Жива, жива… Ось тепер я спокійна…

Через якийсь час Надія з Мариною вийшли від Віри Василівни. Вона задрімала.

-Дякую, Марино, дякую вам, ви ж бачите, вона зовсім слаба. Ви зробили її щасливою…

Через кілька днів Віри Василівни не стало.

Марина викинула всі папери з маминої папки. Вона не хотіла, щоб хтось дізнався про цю непотрібну правду.
Та тут і нічого знати. Адже ніякої іншої мами в Марини ніколи не було…

А Віра Василівна? Це просто свята брехня. Чи права вона, що так вчинила? Вона вважає, що це було найкраще рішення.

Втім, кожен сам відповідає перед Господом за все, що він коли-небудь зробив…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.