Чоловік Олени довго був слабий. Андрій взявся допомагати родині друга. Возив Олега на процедури, підвозив його дітей у школу, купував продукти.
Потім, коли Олега не стало, Андрій допоміг з поминками, допомагав його дружині Олені по дому.
Тож коли Андрій затримувався допізна, то завжди пояснював своїй дружині Світлані:
-У Оленки був, вона просила допомогти.
І Світлана розуміла – подрузі треба допомогати. Ні сварок, ні докорів до чоловіка в неї не було.
А якось Андрій прийшов і заявив:
-Олена вагітна. Від мене. Я йду від тебе, Світлано!
Світлана ахнула. Вона не могла зрозуміти, коли ж це сталося!
Андрій нічим не видавав свого ставлення до подруги – ні лагідного погляду, ні похвали.
Все, як завжди, мовляв, Олег був другом і я йому обіцяв сім’ї допомагати…
І Олена поводилася, як завжди, не фліртувала. А виявилось, що вони давно були близькими… Настільки близькими, що в них скоро буде спільна дитина…
Світлана залишилася одна з двома синами. Діти, як і раніше, чекали тата з роботи, а він тепер приходив все рідше і рідше. Залишався ненадовго, і весь той час, коли він був у них, щохвилини дзвонила Олена.
Їй терміново треба було щось полагодити, привезти або забрати. Андрій, швидко попрощавшись, повертався до своєї вагітної нової дружини.
А через півроку Андрій перестав приходити зовсім. Надія на повернення чоловіка зникла. Діти хоч і вважали його зрадником, але перестати зустрічатися з ним не могли. Гроші таки переважили незрілі юнацькі почуття.
Як чесна людина Андрій одразу сказав Світлані подати на аліменти. Але все одно рівень доходів знизився.
Світлана хоч і працювала, але її мізерної зарплати ледь вистачало на продукти. Аліменти йшли на потреби хлопчиків.
Колись Світлана закінчила інститут, але за професією не працювала. Заміжжя, двійнята і турбота про будинок не давали часу на розвиток. Вона влаштувалась на роботу у групу продовженого дня, отримувала мінімальну зарплату.
Світлана була єдиною дитиною в сім’ї. Її батьки пенсіонери і жили у селі в іншій області. Про те, що чоловік пішов від неї Світлана навіть їм не сказала.
Та й чим вони допоможуть, а от переживань за доньку можуть і не витримати. Старенькі вже…
Подруг тепер теж не було. Олена була єдиною подругою, з нею вони навчалися в інституті, заміж вийшли за двох друзів.
І навіть весілля в один день святкували, в одному ресторані. За столом сиділо двоє наречених і дві наречені. Усі казали, що так весілля відзначати не можна. Що одна пара розпадеться. Але Світлана не була забобонною. А виявилося, що після того, як не стало Олега вона виявилася зайвою…
Зовні Олена вигравала у всьому – доглянута, успішна, вміла говорити, дзвінко сміялася з жартів.
А Світлана від багаторічних сімейних турбот, вже так не стежила за одягом, зачіскою, фігурою. Андрій завжди казав:
-Я тебе і таку люблю.
Виходить, брехав…
Роботу швидко не знайдеш. Світлана розіслала резюме у всі можливі організації і стала чекати.
А коли їй раптом зателефонували і запропонували роботу директором нового магазину побутової хімії, вона не змогла відмовити.
Вони тільки-но почали нормально жити, забули про зраду, як раптом навідався Андрій!
Та ще й так, ніби й не йшов нікуди!
Світлана прийшла з роботи, відкрила двері своїм ключем і ахнула.
Андрій, як наче й не було нічого, лагодив собі розетку на кухні.
Наступного дня він прийшов з набором інструментів, змастив двері, що скрипіли, полагодив кран у ванній і пішов.
Ходити він став майже щодня.
Світлана почала помічати, що приходить він саме під кінець її робочого дня і тепер уже не робить вигляд, що хоче допомогти, а просто ляже собі на улюблений диван біля телевізора і лежить. Аж поки Світлана не почне натякати, мовляв, до дитини пора б йому їхати…
Відносини між ними почали налагоджуватися. Андрій прагнув догодити. Діти спочатку насторожено дивилися на батька, а потім звикли.
Світлана вирішила з ним поговорити:
-Ти не приходив би так часто. Нам твій відхід дуже дорого дався. Ми звикали, вчилися без тебе жити. Тільки налагодилося все.
-Я сумую, за дітьми. І за тобою, – Андрій підійшов до Світлани з тією знайомою усмішкою, що колись підкорила її.
Світлана відсторонилася.
-Чого ти відходиш? – запитав він. – Не чужі ж люди.
-А ти що думав, що можеш просто піти в іншої, а потім приходити, як ні в чому не бувало? Прокинься, Андрію, у тебе інша сім’я і дитина!
-Ну, помилився я, а дитина може і не моя зовсім!
-Дитина не твоя?! А чия?! Я бачила фото, копія тебе. Навіть якби я не знала, то все одно б здогадалася, чий це син. Спочатку ти нас зрадив, а тепер Оленці зраджуєш?
-Та не хочу я з нею жити, дістала. Вона вже на роботу вийшла, няньку найняла. То дитина, то робота, а мені немає місця. Один завжди. Якщо я тиждень додому не прийду, то ніхто й не помітить. Може, спробуємо ще раз? Ми ж добре жили. Світлано, я додому хочу!
Світлана не вірила своїм вухам. Не те, щоб вона цього не очікувала. Якщо він весь час із ними проводить, то логічно, що хоче залишитися. Але з якою ж легкістю він це робить! Навіть пробачення не попросив.
Сини підтримали Світлану.
-Ні, тату, коли ти пішов, ми дуже сумували. А зараз ми звикли. Мама хорошу роботу знайшла. У тебе дитина маленька. Ти до нас приходь, коли захочеш. Але ж сім’я в тебе інша.
-Я ж після розлучення все залишив вам, ділити не став. А тепер що мені у “примаках” все життя жити? – запитав Андрій.
-Якщо так, то давай ділити. Твоя тут четверта частина. Хочеш, то виплатимо грошима, а ні – тоді через юристів, – сказали сини.
Світлана з дітьми потім довго розмовляли, обговорювали все, планували. Вони вирішили, що якщо вже батько заговорив про квартиру, то рано чи пізно він подасть на поділ майна.
Тож готуватись потрібно заздалегідь. Розділити і віддати йому частку, що йому належала. А собі квартиру меншу купити.
Не думала Світлана, що її діти вже такі дорослі, з такими синами не пропадеш.
А от від чоловіка, який одного разу вже зрадив, чекати можна все що завгодно…