— Що ти робиш, Марія! — сказала мама до доньки. — І як тобі не соромно?! Що тобі ще треба?
— Соромно, — тихо відповіла Марія, — Але такого точно не треба. Я подумала та зрозуміла, що… не можу. Я цього не винесу. Хіба я не варта кращого?
— Відчепись від неї, — сказав батько Марії, — це її життя. Зрештою нічого страшного не сталося.
– Ах, не сталося?! Та я навіть не уявляю, як тепер людям у вічі дивитися!
…Мапія зателефонувала Віктору п’ятницю ввечері:
— Пробач… Я не можу, — тихо промовила дівчина.
– Я чекав від тебе чогось подібного, – повільно промовив Віктор і повісив слухавку.
Марія слухала короткі гудки і ні крапельки не шкодувала про своє рішення.
З Віктором вони були знайомі з дитинства. Дружили класу з п’ятого, сиділи за однією партою. Саме дружили. Разом лазили будовами, разом каталися на велосипедах, ходили купатися на річку. Дуже багато розмовляли, про все на світі. Марія була хорошим слухачем, а Віктор любив поговорити. Вдома його мама навіть втомлювалася від нього. Він починав розповідь завжди, з самого початку і довго діставався суті. Іноді можна було сто разів втратити нитку розповіді, перш ніж Віктор розповість, заради чого почав розмову.
А Марія вміла слухати та не зупиняла. Так і потоваришували. Довго разом ходили, а потім, правда, їх дороги ненадовго розійшлися. Віктора перевели до іншої школи. Там і доучувався. Звичайно, живучи в одному дворі, вони все ж таки бачилися, але не так часто, як раніше. “Привіт! Бувай. Як справи?” — тільки було розмов. Коли перейшли до старших класів, почали знову більше спілкуватися і розповідати один одному плани на майбутнє: хто, куди вступати збирається…
Віктор подобався батькам Марії: серйозний, розумний, цілеспрямований і вони охоче відпускали Марію з ним на побачення. А сама дівчина ніколи не розглядала його як кандидата у чоловіки, навіть не замислювалася про це. Вони просто дружили.
Так дружба й продовжувалася. Закінчили інститути, влаштувалися працювати. Ні Марія, ні Віктор на той час сім’єю так і не здобули. І раптом Віктор зробив пропозицію Марії. Просто раптом, ні з того, ні з сього. Дівчина навіть розсміялася, по-доброму, — думала жарт. Але Віктор не жартував.
— Ми з тобою давно знаємо один одного, чому б і ні? – Усміхнувся хлопець, – Ти мені дуже підходиш.
Марія засміялася і тоді ще не надала значення цим словам. А потім тільки замислилась. Їй здалося, що якось неправильно Віктор робить: хіба так роблять пропозицію руки та серця?
– А як тобі треба? – Здивувалася мама, коли Марія з нею поділилася сумнівами. – Щоб на одне коліно встав, щоб серенади під вікном, так? Розплющ очі, дівчинко! Ті часи давно минули. Що хочеш? Хлопець видний, добрий.
— Мамо, а кохання? Десь тут має бути кохання. Хіба ні?
– Буде. Одружуйтеся, і буде кохання. Раніше як заміж виходили? Іноді й не бачили своїх чоловіків до самого весілля! І нічого. А Вітя чудовий хлопець. Ти ж знаєш його, з дитинства! Я дивуюся, як він досі не одружився.
— У тому і справа, що я його знаю… — зітхнула Марія.
Мама якось дивно подивилася на неї, але нічого не сказала.
Віктор мав чіткі уявлення про те, яка має бути ідеальна дівчина, яка може стати його дружиною. Якось вони про це розмовляли з Марією. Якось молоді люди вирушили до кафе і хлопець заявив, що вважає, що платити за себе в кафе та ресторанах завжди повинна дівчина. І на таксі якщо їхати, то теж вона має за себе платити. А чому ні? Все порівну. Якщо тільки грошей у неї немає, то тоді він може і позичити.
А ще, дівчина, яка стане його дружиною, повинна бути йому під стать: красива, розумна, з вищою освітою, яка працює на хорошій високооплачуваній роботі, сама себе забезпечує. І ще. Дружина має бути опорою чоловіка. Якщо йому раптом стане погано, вона повинна легко його замінити, взяти на себе всі справи, щоб він не переживав.
Марії тоді здалися кумедними ці «правила». Вона навіть засміялася і подумала про те, де він шукатиме подібний екземпляр, а головне, як перевірятиме?
А тепер їй стало не смішно. Віктор говорив серйозно, і він кликав її заміж. Вона йому «підходила». «Яке практичне слово, — подумала Марія, — Я справді йому підходжу. Освіта вища, заробляю достатньо, плачу за себе сама. І багато чого сама. А що робитиме він?»
Мама переконувала Марію. Говорила про вік, про те, що якщо вона так перебиратиме, то ризикує залишитися одна. І взагалі від такого не відмовляються.
І Марія «здалася». Подумала, що й справді, раптом одна залишиться? Двадцять сім їй уже. Подруги, одна за одною, заміж вискочили. Дві ще, навчаючись в інституті, сім’єю обзавелися, інша – після закінчення відразу. Вже дітей народили. Сестра двоюрідна на весілля кличе. Навіть молодше за неї, адже…
Ось на весіллі сестри Марія і задумалася всерйоз, і зважилася вийти заміж за Віктора. Прямо захотілося також: сукню, торт, гостей, лімузин, букет нареченої. Чим вона гірша?
Навіть сльози навернулися. Всі кричали «Гірко!», молоді соромилися, а у Марії ком у горлі стояв. А мама дивилася засуджено на неї, що, мовляв, ти сидиш, від такого відмовляєшся? Та й усі родичі ніби косо дивилися на неї.
Звичайно, Марії це вже здавалося, бо багато думала на цю тему. Ніхто не дивився на неї. Усі займалися своїми справами.
Віктор з нею не поїхав:
— Що я там забув, на чужому весіллі? Це твої родичі, не мої…
Приїхали вони з мамою після весілля додому і наступного дня Марія з Віктором пішли подавати заяву.
— Лімузин?.. Ні, надто дорого. Сукня, знаєш, теж думаю, можна не купувати, — міркував Віктор, — Куди її потім? А гроші чималі, між іншим. Хоча… Можна взяти напрокат. Але краще купити світлий костюм якийсь. Будеш на роботу носити потім.
Марія кивнула головою. А що? Цілком логічно. І практично дуже. Правда, грошей шкода на все це! Хоча вона могла собі дозволити. І батьки хотіли взяти участь.
— Ось, дочко, тобі на весілля! — сказав батько Марії і передав їй пачку купюр. — Збирали ми з мамою, а тепер і є привід.
— Дякую, тату, мамо… — Марія обійняла батьків, — Але ми вирішили скромно. Костюм вже знайшла білий, ну такий молочного відтінку, замість сукні, щоб потім носити можна було. І до ресторану не підемо. Так, посидимо в кафе своєю родиною…
– А що? Молодці, — промовив батько, — практичні. Сучасний підхід схвалюю!
Мама Марії непевно знизала плечима. Все-таки по-жіночому вона була не дуже згодна з такими рішеннями, але вирішила не втручатися.
Весілля було призначено наступної суботи. А цієї суботи вони вирушили з друзями на прогулянку. Стас і Соня ще одна пара, яка ось-ось збиралася одружитися, давні знайомі. Відразу було видно, що між ними кохання. Достатньо було одного погляду, щоб зрозуміти це. Марія помічала, які зворушливі погляди кидає на Соню Стас, як він її підтримує під лікоть, коли вони піднімаються сходами або просто крокують проспектом. А букет квітів, який купив Стас ні з того, ні з сього на вулиці?
Бабуся сиділа і продавала садові ромашки, розставивши їх у пластмасові відра. Стас придбав величезний оберемок. Бабуся навіть розплакалася, Соня теж. І Марія. Тому що Віктор невдоволено пирхнув і сказав, що в нього немає готівки, тільки картка. Та й взагалі квіти — це все нісенітниця, і навіщо вони потрібні, марна трата грошей. Але якщо Марія хоче, може купити собі. А він потім гроші їй переведе, це подарунок! Чоловіки ж купують квіти зазвичай!
Момент був зіпсований. Поки Соня та Стас розмовляли на лавочці і тихенько цілувалися, Марія сидячи на сусідній лавці поряд з Віктором, що уткнувся в телефон, боролася зі сльозами. Та вона б усі квіти купила у цієї бабусі, у неї були на це гроші: і готівка, і на карті! Але, Боже мій, хіба це так робиться?!
Віктор відірвався від листування у своєму смартфоні і чарівно посміхнувся:
– Що засумувала, принцеса? Ходімо в боулінг!
Остання фраза призначалася всім.
Соня і Стас погодилися, Марія теж кивнула, і вони попрямували вулицею. Віктор поцілував її в кінчик носа і сказав, що він солоний.
Марія мало не сказала: «Звичайно солоний, а ще й мокрий. Від сліз, які я крадькома змахнула, щоб не псувати нікому настрій…»
Віктор всю дорогу міркував про те, як усе дорого стало. І навіть бабусі на узбіччі дороги «деруть» такі гроші за квіти!
У боулінг-клубі Марія платила сама за себе. Ну, це вже звично було — все ж таки порівну. І в кафе теж окремо замовляла собі каву, шматочок тістечка… А Соня сиділа за столиком, чекала, доки Стас все замовив і сплатив. А потім він приніс тацю, повну частування.
Марія колупала виделкою свій торт, а Віктор сидів навпроти неї і пив воду. Він більше нічого не замовив, узяв лише маленьку пляшку води.
Якась дівчина, йдучи до столика, випадково зачепила чужу тацю з залишками їжі на тарілках, яку ще не встигли забрати. З нею був юнак. Він почав обтрушувати і витирати з одягу дівчини краплі кави серветкою, примовляючи, що, мовляв, це дрібниці, зараз все висохне, потім відпере. А дівчина виглядала дуже засмученою.
Віктор з сарказмом помітив, що дівчина через дурниці переживає. Потім нові штани можна купити, якщо що. І хлопець чого навпочіпках повзає? Стла б на стілець і сама витерла все. Що? Важко?
— Може, вони дорогі? Знаєш, скільки деякі люди на одяг витрачають? – раптом сказала Марія.
– Знаю, – похмуро відповів Віктор, а потім усміхнувся. – Сподіваюся, ти не з таких. Тому я і радив тобі купити замість весільного плаття практичний костюм. Навіщо гроші на вітер викидати?
Весь вечір Марія була занурена у похмурі роздуми. Ніч майже не спала. Думала.
Того дня Соня та Стас вирушили потім у кіно, а вони з Віктором поїхали додому. Таксі – навпіл, як завжди.
Весілля – за тиждень. І весь тиждень Марія ходила похмура. А потім зателефонувала Віктору, вибачилася і сказала, що не хоче виходити за нього заміж.
– Мама! Я не можу! Я не можу з ним. Одна річ просто дружити! Адже він мені як брат був, але коли почалося «ось це все»…
– Що все? Що? – Мама не розуміла.
— Я не зможу жити за його правилами і не хочу. Я нормально заробляю, можу купити собі, що потрібно, а він мені каже, що це дорого, не практично… Я ж не в нього прошу, своїми грошима розпоряджаюся! Я хочу, щоби мене любили, захищали, дбали. А виходить, навпаки.Я навіть запереживала, як уявила наше з ним сімейне життя! А він не розуміє, йому здається, що так і має бути. Виходити за нього лише тому, що нікого іншого нема, я не збираюся! Вже краще одна буду! Нехай шукає свою «ідеальну дівчину».
Мама вислухала монолог дочки і подумала про те, що, може, вона й має рацію. Добре, коли вона сама працює зараз, а коли малюк народиться? Рано чи пізно вони захочуть дітей. І вона опиниться в залежності від такого… Мама Марії навіть слово не могла підібрати відповідного. Від такого… дріб’язкового, меркантильного, егоїста! Ось!
Вона не помітила, як це сказала вголос.
— Мамо… — Марія здивовано обернулася до неї, — І чому я не помічала раніше, що він такий?
— Мабуть, він завжди був такий, дочка, — сказала мама і обійняла Марію, — Просто ваші інтереси не перетиналися. А потім він пошукав, пошукав свою ідеальну, не знайшов (мабуть послали його кілька разів) і звернув свій погляд на тебе. Йому спало на думку, що ти «підходиш». Правильно, Марія ти вчинила! Краще пізно ніж ніколи…
Марія подумала, що добре, що не купила весільну сукню! Завдяки Віктору гроші даремно не витратила, це точно… Їй стало смішно. І легко.
А Віктор незабаром одружився з якоюсь мовчазною дівчиною, високою, гарною. З Марією не вітався. І мама його теж, проходила повз неї, підібгавши губи.
А Марія ні про що не шкодувала. Зустріне вона ще свою долю, обов’язково! І сукня у неї буде весільне, і фата, все буде. А головне, щоб людина була хороша і любила її по-справжньому. Тоді ніякі труднощі не страшні будуть, адже вони ділитимуть їх навпіл, а зовсім не рахунок у кафе або оплату таксі.