Марія ліпила вареники, як раптом на столі задзвонив її мобільник. Номер був незнайомий…
Вона помила руки, витерла їх кухонним рушником і здивовано взяла слухавку.
– Доброго дня, – почула вона незнайомий чоловічий голос. – Ви сестра Марини Павлюк?
– Та-а-к, – несміливо відповіла Марія.
– Краще присядьте, – раптом сказав чоловік. У мене для вас є погані новини…
Марія слухала, що говорив чоловік і не вірила своїм вухам…
Вона дізналася про те, що її сестри Маринки разом із чоловіком Андрієм не стало…
– Я не розумію, як таке могло статися! – крізь сльози казала вона пізніше своєму чоловіку Геннадію. – Як вони могли так їхати на машині? Я просто не вірю в це!
Геннадій, чоловік Марії, як міг заспокоював дружину.
– В одному пощастило! Діти в бабусі були… З ними не їхали… Якщо це, звичайно, можна назвати везінням…
– Та вже ж – пощастило! – Марія розплакалася ще сильніше. – Сирітками залишилися! Як вони будуть у дитячому будинку? Повністю домашні діти…
–А ти не думай про погане, ти – сестра Марини, можеш опіку на дітей оформити! Заберемо собі, буде в нас троє дітей, – сказав дружині Геннадій, все ще продовжуючи обіймати її.
Вона здивовано відсунулася від нього і подивилася чоловіку в очі:
– Ти правда хочеш забрати Данилка й Оленку до нас?
– Звісно! А як же ж інакше?
Марія міцно обійняла чоловіка:
– Який ти в мене чудовий! Як я тебе кохаю!
За кілька днів після поминок, Геннадій та Марія привели малюків додому.
– Ну ось, влаштовуйтесь! Тепер ви житимете тут! Ми з дядьком Геннадієм намагатимемося зробити все, щоб вам у нас було добре, – говорила Марія семирічному Данилку та п’ятирічній Оленці.
Діти плакали і тулилися до тітки Марії і дядька Геннадія, яких знали раніше, адже вони часто приїжджали до них у гості.
І нехай, це не мама з татом, але все ж таки рідні люди…
Здавалося б, усе йшло добре і малюки навіть почали посміхатися, вони радісно кинулися назустріч своїй двоюрідній сестрі Світланці, коли та прийшла зі школи.
Але та, побачивши вдома Данила й Олену, все одразу зрозуміла і повелася дуже некрасиво.
– А мене ви запитали, чи потрібні мені брати та сестри? Навіщо ви їх сюди притягли?
Марія та Геннадій, звичайно, розуміли, що дочкою керують звичайні дитячі ревнощі. Вони спробували поговорити з дівчинкою в іншій кімнаті так, щоб малеча не чула.
– Світлано, але так не можна! Сталося велике горе – у мене не стало сестри. А її діти – це мої діти! – спробувала якось пояснити доньці Марія.
Але Світланка тільки ще більше розлютилася. Вона тупнула ніжкою і голосно заплакала.
– Ви проміняєте мене на цих недолугих! Ви маєте здати їх в дитбудинок! – кричала вона.
– Знаєш, Світлано! – тихим голосом сказала Марія. – Ти мене зараз дуже засмутила! Тобі вже одинадцять років і ти доросла вже для того, щоб зрозуміти, що добре і що погано!
Подумай сама, чи ти хотіла б опинитися на їхньому місці? Ти хотіла б опинитися в дитбудинку?
То чому ти бажаєш цим малюкам такої долі? Я зараз вийду звідси, а ти посидиш на самоті, подумаєш, приведеш себе в порядок і почнеш спілкуватися з Данилком та Оленою, як із братом та сестрою.
Марія вийшла з кімнати дочки з важким серцем. Вона намагалася себе якось заспокоїти, переконати, що Світлана – тільки дитина.
Трохи розбалувана, ревнива, але не жорстка.
– Ось зараз вона вийде, обійме мене і вибачиться, – чекала Марія.
Але Світлана не виходила з кімнати до самого вечора.
Тільки вийшла на вечерю, мовчки, не підводячи ні на кого очей, поїла і знову сховалась, як у шкаралупу до своєї кімнати.
Марія хотіла кинутися за нею, щоб спробувати поговорити з дочкою вкотре, але Геннадій зупинив її.
– Не треба. Нехай ще посидить, подумає. Я з нею перед сном поговорю.
– Тітка Марія, я вмію посуд мити, – тихо зізнався Данило.
–А я завжди витираю, – додала маленька Оленка.
Марія, почувши ці слова, не могла стримати сліз:
– Мої ж ви янголятка, – обняла вона дітей, розуміючи, що вони таким чином намагаються висловити їм із Геннадієм свою подяку.
І треба ж було саме в цей момент зайти на кухню Світланці:
– Ну от! Їх уже обіймають! А мене одну в кімнаті закрили! – заголосила вона.
Геннадій підхопив дочку, обійняв, довго про щось говорив з нею в кімнаті, намагаючись пояснити, що ні він, ні мама Світланку любити менше не стали.
Але, схоже, дівчинці дуже сподобалася така роль. І поступово вона дуже спритно навчилася грати на цьому.
Варто було тільки Марії та Геннадію хоч у чомусь їй відмовити, як тут же сипалися докори:
– Звичайно, якби це потрібно було вашому Данилку, чи Оленці, то ви б навіть не задумалися – купили.
І мати з батьком виконували те, що вимагала дочка.
Вона могла навмисне кинути чашку із сервізу і сказати на когось із дітей.
Але батьки знали, чиїх це рук діло і Данилка з Оленою не сварили, а на Світлану сваритися побоювалися, бо та відразу відповідала:
– Ну, звичайно, це я завжди у всьому винна, а ці просто святі!
Данилко з Оленою росли дуже добрими, слухняними дітьми. Вони дуже швидко стали називати Марію та Геннадія «мама» й «тато», завжди намагалися допомогти по дому і всіляко намагалися уникнути сварок із двоюрідною сестрою і якось подружитися з нею.
Але не все залежало від них. З боку Світлани було чути тільки закиди, звинувачення та якісь незрозумілі образи:
– Підлизи, підлабузники…
Данилко з Оленкою ніяк не могли зрозуміти, за що старша сестра на них так образилася.
Адже вони старалися: і по дому допомагали, і в магазин ходили, і сміття виносили, але це ніяк не зближувало їх зі Світланою. Вона їх просто не витримувала.
Не виправдалися надії Геннадія та Марії на те, що Світланка підросте і все зрозуміє.
Ні, з роками краще не стало. Світлана, закінчивши школу, вступила в інститут.
Щоправда, безкоштовно не вийшло і Марія з Геннадієм змушені були викладати досить кругленьку суму за навчання, за орендовану квартиру, за перездачу, але подяки від дочки не заслужили ані краплі.
Вона все сприймала як належне, як «їх спокута за той гріх, який вони скоїли, прийнявши до сім’ї двох маленьких дітей».
І вона щиро вірила у свою правоту, не соромлячись скаржитися своїм подругам на те, що батьки її не люблять.
– Ох, – говорила вона своїм подружкам, сидячи за столиком у нічному клубі. – Мої батьки заслужили тільки мою зневагу. Вони завжди більше любили прийомних дітей, аніж мене.
– Та досить брехати! – не витримала одного разу одна з подруг. – Вчишся платно, живеш в окремій квартирі, по нічних клубах шастаєш! А на які гроші?
–А ти на які? – обурилася Світланка.
– А я підробляю диспетчером ночами. Важка праця, між іншим! Раз на тиждень можу собі дозволити сходити кудись! А ти ніде не працюєш, щодня гуляєш, та ще й батьків своїх казна–як називаєш! Навіть слухати гидко.
Більше з тією подругою Світланка не спілкувалася. Натомість вона зустріла багатого нареченого і швиденько вискочила заміж.
Незабаром і Данилко закінчив школу, вступив в інститут на безкоштовне відділення. Сказав:
– Я вважаю, що це нечесно з батьків гроші тягнути.
А Оленка закінчила дев’ять класів і вступила в коледж на кондитера.
– Хочу швидше стати на ноги і допомогти мамі з татом! – пояснила вона своє рішення не йти в десятий клас. – Зрештою, в інститут можна і після коледжу вступити.
Минув ще деякий час, усі діти створили свої сім’ї. Данило з Оленою часто приїжджали, спочатку просто тому, що скучали дуже за батьками, а потім ще й тому, що батько дуже заслаб, потребувати догляду та дорогих процедур.
Світлана до батьків навіть носа не показувала і сама ніколи не дзвонила.
Марія ж, не дорікала доньці, тільки дзвонила іноді, просила:
– Ти б, доню, приїхала, ми з батьком сумуємо за тобою. Він дуже слабий…
–А примаки ваші нащо?! Нехай відкупляються за вашу доброту! За те, скільки ви зробили для них, вони вам з батьком дякувати мають. А я вам нічого не винна! Ви мене не любили!
Марія після таких розмов ховалася у ванній і тихо плакала, щоб Геннадій не бачив. А потім виходила звідти з вдаваною посмішкою. А той дивився на неї і з надією і запитував:
– Ну що, як Світланка? Вона приїде? Онука привезе?
– У Світлани все добре! – у неї зараз багато роботи, але вона обіцяла до Різдва приїхати й онука з собою привезти. Адже три роки вже нашому Євгенчику, з ми його ще не бачили.
До Різдва Геннадій не дожив… Данилко й Олена примчали одразу, з сім’ями, кинувши всі справи.
Марія набрала номер Світлани.
– Слухаю, мамо?
– Світлано, нашого тата не стало… Приїжджай…
– Мамо, у мене сім’я, я не можу! Нехай тобі ці невдячні допоможуть!
– А «невдячні» вже давно тут! – сказала Марія і поклала слухавку.
Після поминок, Марія посадила перед собою Данилка й Олену.
– Любі мої діти, дякую, що ви завжди зі мною: в горі і в радості! Ми з батьком багато про вас говорили. І ви знаєте, ви справді для нас завжди були нашими рідними дітьми.
Вони довго сиділи разом, згадували батька. А вранці Марія злягла…
Світлана на дзвінок Данила відповіла по–хамськи:
– Мій дім – не пансіонат для старих і слабих. У мене маленька дитина! Ви з Оленкою матері винні, от і доглядайте!
Олена з Данилом переглянулися, склалися грошима, найняли доглядальницю, та й самі по черзі приїжджали щодня: то Олена, то Данило. А на вихідні з сім’ями приїжджали – все ж мамі веселіше.
Марія після того, як не стало чоловіка прожила ще три роки.
Незадовго до того, як її не стало, вона, мабуть, відчувши, що їй залишилося зовсім трохи, попросила дітей запросити додому нотаріуса й оформила договір дарування на квартиру та дачу на Олену й Данила у рівних частках.
Коли Марії не стало, Світлана примчала – не на поминки, а через півроку – спадок ділити!
Тільки ділити, як виявилося, не було чого…
Ох, вона і репетувала… Оленка навіть відкликала брата вбік і сказала:
– Данило, давай віддамо їй все! Нехай вже заспокоїться!
– Ні Олено! Це пам’ять про маму й тата! Вони так хотіли! Давай, поважатимемо їхню волю… – просто сказав брат.