Маргарита Михайлівна тихо увійшла до кімнати дочки.
-Дочко, нам потрібно поговорити.
-Так, мамо, я тебе слухаю. Щось сталося? Ти занедужала? Чи тато?
-Ні, нічого поганого не сталося. Але я просто хотіла тебе попередити. Тебе першу. Я хочу подати на розлучення.
-Мамо, я сподіваюся, ти жартуєш? Ви посварилися? Але це ж нісенітниця. Усі люди сваряться. Ви з татом майже тридцять років разом, ви завжди були ідеальною родиною. Я пам’ятаю з дитинства, що ви майже ніколи не сварилися. З чого раптом зараз ти заговорила про розлучення.
-Оля, я говорю з тобою першою про це. Ще ніхто не знає. Але я думаю, що як жінка ти мене зрозумієш. Тим більше ти сама нещодавно розлучилася.
-Мамо, я розлучилася, але в мене була зовсім інша історія. Я розлучилася з людиною, яка мені постійно зраджувала і навіть не соромилася цього. Він навіть перестав приховувати свої зради, вважав, що я все одно нікуди не подінусь, раз так довго закриваю на все очі. Я більше не могла та пішла. Мені було дуже важко. Я довго переживала, та я й досі переживаю. Я переживаю, що моя дочка мене не зрозуміє, адже вона дуже любить батька. І хоча вона бачила, як мені важко у шлюбі, але все ж таки, я впевнена, що в глибині душі вона мене засуджує.
-Оля, я знаю, що у тебе було важке розлучення. Але я більше не можу так жити.
-Мамо, та поясни ти, що сталося. Ви посварилися? Це щось серйозне? У тата інша жінка? Я зрозумію, якщо ти мені все поясниш.
– Я нічого не знаю про іншу жінку у тата. Можливо, у нього є хтось, але тоді він це ретельно приховує. Я взагалі не про це. Я просто втомилася бути одруженою. Я більше не хочу залежати від когось. Я хочу свободи.
-Мамо, та що на тебе найшло. Якщо тато не зраджує, якщо він не гульбанить, не свариться, то чому раптом ти вирішила так круто змінити життя? Це просто ненормально. За ці тридцять років, що ви прожили разом, стали вже родичами, близькими людьми.
-Дочко, я хочу, щоб ти зрозуміла мене як жінка. Так ми так довго разом, наша любов колись пішла на спад, а потім і зовсім зникла. Ми вже років десять живемо один з одним просто за звичкою. Ми так і не стали друзями, просто сусіди. Причому сусіди, які набридли один одному.
-Мамо, ти перебільшуєш. Звісно, ти втомилася. Ти так багато робиш по дому. Та ще я звалилася вам на голову разом зі Світланкою, тобі доводиться і за нами доглядати, але це зовсім не означає, що треба розлучитися. Хочеш, я поговорю з татом, і ми тобі купимо путівку кудись у будинок відпочинку? Ти відпочинеш, розвієшся і повернешся зовсім з іншим настроєм?
-Ні, Оля, я хочу іншого, я не зміню свого рішення. Я втомилася жити без кохання, я хочу свободи.
І Маргарита Михайлівна так само тихо вийшла з кімнати, а її дочка ще довго не могла заснути і все поверталася в ліжку і думала:
-Як же так? Чому її мама, така спокійна і витримана, вирішила раптом піти від батька, такої позитивної людини?
На другий день Маргарита Михайлівна вирішила піти провідати свою маму, яка, хоч і була вже дуже похилого віку, але жила сама і на здоров’я особливо не скаржилася. Ірина Володимирівна дуже зраділа відвідуванню доньки.
-Ой, Риточко, добре, що ти прийшла. А я думаю, що ти прийдеш тільки в п’ятницю. Або в суботу Оля прибіжить, адже вона завжди зі Світланкою приходить, мені прибирання робити. Такі добрі дівчатка! А ти, Риточко, щось сумна? Ти випадково не занедужала?
-Ні, мамо, я абсолютно здорова, але я хочу з тобою порадитись по дуже важливій справі.
-Ну Давай, дитинко, чаю поп’ємо і поговоримо з тобою, як дві жінки. Про що ти так хотіла порадитись?
Маргарита Михайлівна допомогла матері накрити на стіл, розлила запашний чай по чашках і нерішуче почала.
-Мамо, як ти дивишся на те, що я розлучуся з Анатолієм?
-Рито, – вигукнула мати. – Що сталося? Він завів іншу жінку? Він тобі зраджує? Ти це точно знаєш? Можливо, це все плітки? Адже люди такі погані! Вони можуть заздрити твоєму щастю. Анатолій-прекрасна людина, він тебе любить і мене так поважає, а як він обожнює дітей. Він чудовий батько. Чому ти вирішила так відразу розлучитися? І якщо навіть він тобі зрадив, цілком можливо, це випадковість, він вибачиться, і ми всі забудемо про цей сумний інцидент.
-Ні, мамо, Толік мені не зраджував. Тобто, я про це нічого не знаю. Але я просто хочу розлучитися з ним. Я втомилася жити у шлюбі без кохання. Я втомилася від його вічних вимог, мене все в ньому дратує. Я більше не хочу бути чимось йому зобов’язаним. Я хочу свободи.
-Риточка, та що ти. Можливо, ти трохи втомилася. Хіба можна розлучитися з порядним і люблячим чоловіком, від якого трохи втомилася? Я з твоїм батьком прожила майже сорок років. Ти думаєш, у нас завжди все було гладко та солодко? У нас теж були і сварки, я теж кілька разів мріяла піти від нього. Але потім ми мирилися, я розуміла, що це мій Михайло, моя рідна людина, яку я колись вибрала і покохала. У всіх бувають сварки, у сімейних відносинах бувають кризи, а потім всі миряться і продовжують жити разом.
-Мамо, я тебе прошу-зрозумій мене. Я не хочу, я втомилася жити без кохання. Напевно, я ніколи особливо не любила Анатолія. Ми одружилися молодими.
-Рито, я хочу тобі нагадати, що не такими вже молодими ви і одружилися. Тобі було майже двадцять п’ять років. Це вже не молодість. Ти цілком могла думати своєю головою. І наречених у тебе інших не було, як я пам’ятаю. Ти зробила правильне рішення, ти вийшла заміж за надійну людину. І ви прожили майже тридцять років, нажили двох дітей, у вас уже онуки є, а ти, як дівчисько, вирішила тепер починати життя з чистого аркуша.
-Мамо, я твердо вирішила.
-А на що ти житимеш, дозволь тебе запитати? У тебе зарплата – копійки. Вас усіх утримує Анатолій. Він – ділова людина, у нього свій бізнес, нехай невеликий, але він приносить стабільний дохід. Він мені допомагає, і дітям допомагає. Лише завдяки Анатолію ви змогли купити їм квартири. Так, зараз Оля розлучилася і живе з вами, але вона розміняє квартиру, причому саме їй належить більша частина житла, купить собі щось пристойне і з’їде. А ти куди ти підеш? Квартира, в якій ви мешкаєте, належить Толіку. Ти прийдеш до мене? Ми будемо з тобою тулитися в цій крихітній квартирці?
-Мамо, колись ми жили в цій квартирці з тобою і татом, і Сергієм. Нам учотирьох вистачало, чому ж нам із тобою двом тепер не вистачить місця? Чому ти не хочеш мені щастя?
– Доню, ти що, я дуже хочу тобі щастя! Але раптом ти робиш непоправну помилку? Раптом ти розлучишся, а потім зрозумієш, що поспішила, а Толік на той час уже знайде собі когось? Зверни увагу, що вільні чоловіки, тим більше, такі як твій чоловік, довго наодинці не залишаються. Завжди знайдеться якась дамочка, яка його пошкодує і пригріє. А ти потім жалітимеш. Будь ласка, мила, не поспішай, подумай гарненько. Якщо Толік в чомусь і винен перед тобою, то вибач. Усі ми люди, всі грішні.
-Мамо, ти завжди була така різка, рішуча…
-Рито, до старості люди повинні ставати мудрішими. І ти теж маєш стати більш терпимою.
На цьому розмова була закінчена. Дорогою додому Маргарита Михайлівна думала, що ніхто з близьких людей її не зрозуміє. Вони просто не уявляють, як їй набрид нелюбий чоловік, як вона втомилася постійно бути за ним, його обслуговувати, слухати його причіпки, виконувати примхи, і день за днем відчувати, як минає життя.
Кілька днів дочка дивно поглядала на матір, але розмову про розлучення не заводила. А в п’ятницю ввечері, прийшовши з роботи, Маргарита Михайлівна побачила матір і свого сина, які сиділи в залі, і який давно жив зі своєю родиною за п’ятдесят кілометрів від міста.
-О, які у нас гості, – трохи розгублено простягла жінка, – вона чудово розуміла, що зараз має бути неприємна розмова, раз Ірина Володимирівна прийшла сама і навіть наважилася викликати її сина, а позицію доньки вона й так знала.
-Мамо, я не повірив своїм вухам, – почав Віктор, – коли мені подзвонила Оля. Вона сказала, що ти вирішила розлучатися з батьком. Я подумав, що вона як завжди перебільшує, все багато разів перебільшує, а ви з татом просто посварилися. Але коли мені зателефонувала бабуся і теж сказала, що ти налаштована рішуче і хочеш розлучитися, я вже не міг не відреагувати. Я терміново приїхав, щоб розібратися в тому, що відбувається у нашій родині.
-Послухай, синку, чому ви розвели такий ажіотаж? Тисячі людей розлучаються і ніхто з цього не робить проблеми. Так, я справді хочу розійтися з вашим батьком. Я втомилася жити у шлюбі і завжди бути комусь зобов’язаною.
-Мамо, подумай, скільки тобі років? – вступила в розмову дочка, – Тобі вже за п’ятдесят, ви з батьком майже тридцять років у шлюбі. Як ти можеш так його образити? А чи ти впевнена, що він погодиться з твоїм рішенням?
-Я вчора сказала йому, що хочу розлучення, що хочу стати вільною та незалежною.
-І що він відповів? – Тепер уже нетерпляче поцікавилася Ірина Володимирівна.
-Він нічого не відповів, просто якось дивно на мене подивився. А потім пішов і мовчки ліг спати.
-Ось бачиш, він подумав, що ти нісенітницю говориш.
-З чого б це він так подумав?
-Так тому що ніхто не розлучається в такому віці.
-А мені здається, що і в цьому віці можна розлучатися та шукати своє щастя?
– Яке таке щастя ти хочеш знайти на шостому десятку, – знову вступила в розмову бабуся. – Ти точно не розумієш, що робиш, якщо ти так втомилася, їдь, відпочинь, розважся і все стане по-іншому. Ти обов’язково подивишся на ситуацію іншими очима. Послухай мене, життя я майже прожила.
-А я не хочу прожити своє життя у втомі і без кохання. Ви не розумієте, що я втомилася! – Маргарита Михайлівна майже сварилася. – Припиніть думати за мене! Я хотіла з вами поговорити, як з найріднішими та близькими людьми, а ви виставляєте мене в ненайкращим у світлі! Я нормальна, тому що я хочу нового життя. Я хочу стати вільною. Я втомилася від Анатолія, від його буркотіння, від того, як він їсть, не звертаючи на мене жодної уваги, як він розкидує по будинку шкарпетки і сорочки, як зневажливо ставиться до мене. Він вважає, якщо він головний здобувач, майже годувальник, то я маю забути про свою гідність і не просити поваги. Досить, я не залізна! Я хочу свободи, і я розлучуся будь-що-будь!
Маргарита Михайлівна швидко вийшла з кімнати, схопила плащ і гримнула дверима. Вона не знала ще, куди піде, але залишатися в будинку з тими, хто її не розуміє, вона не хотіла.
Оля та Віктор переглянулись і майже в один голос сказали:
-Мама не розуміє, що робить.
А Ірина Володимирівна тільки сумно похитала головою і тихо сказала:
-А може, вона, навпаки, все зрозуміла…