– Мамо, ти знайшла золото? – Іра заклопотано порпалася в шафах. З чого ж почати? Стінка була невелика, але всяких шкатулочок і коробочок – як в сувенірній крамниці. Любила Наталка всі ці штучки. – Ні, Іринко, яке золото… Я всю ніч не спала. Як я тепер? Як без неї?..

-Мамо, ти знайшла золото? – Іра заклопотано порпалася в шафах. З чого ж почати? Стінка була невелика, але всяких шкатулочок і коробочок – як в сувенірній крамниці. Любила Наталка всі ці штучки.

Валентина лежала на дивані, закривши очі. Тільки заспокоїлась трохи і тому ще смутно розуміла, звідки в квартирі з’явилася Іра, її старша донька. Адже вона живе в іншому місті…

З Ірою спілкування обмежувалося тим, що Валентина телефонувала їй, й іноді навіть виходила яка не яка розмова. Хоч з декількох фраз, але все ж:

-Ірочко, привіт. Як ви там?

-Мамо, все нормально. Ти щось хотіла?

-Та ні. Я так. Дізнатися. Давно не чула.

-Аа, ну я потім передзвоню. Я зараз зайнята.

Іра ніколи не передзвонювала. Навіщо? Мати жива. Може, трохи здоров’я підводить. Але поруч Наталка, молодша донька. Якщо що, допоможе.

А тепер Ірі довелося так далеко їхати. Плани були порушені. Чому все так невчасно? Наталки не стало. Новина, звичайно, дивна. Несподівана. Тільки ж 44 роки було, це треба ще примудритися. І квитки між іншим недешеві. Ну та нічого.

Так розмірковувала Іра…

-Ні, Іринко, яке золото… Недобре мені. Всю ніч не спала. Як я тепер? Як без неї?

Ірина відкривала всі шафки по черзі і жваво перебирала вміст.

-О! Картка! Ти код не знаєш?

-Ні, Іринко, навіщо він мені? Може записаний де?

-Мамо, ну ти взагалі вже! Де тепер це все шукати?

Іра методично, як детектив оглядала місце події, робила свою справу.

“Таак, що тут у нас? Парфуми. Дорогі. Майже повний флакон. Добре. Якраз хотіла такі, – Іра натиснула на пульверизатор і запах корв*лолу в кімнаті змінився на аромат якоїсь вечірки.

Вона завжди заздpuла Наталі. Красива. Фігуриста. Заробляє добре. Квартиру купила. По закордонах кілька разів на рік моталася. Життя, як феєрверк. Не знаєш, яким кольором заграє, якою мелодією зазвучить. З чоловіком Наталя розлучилася, але не сумувала через це. Пурхала, як метелик. Легка. Дзвінка. Щастя плескала наліво і направо. Завжди вислухає, допоможе. Всі її обожнювали.

А Ірка що? Сидить собі в бухгалтерії. І незрозуміло, чи то набридло їй все, то чи зрослася вона з цим світом і інакше бути не може. Вічні папери. Вічні пересуди. Вічні труднощі.

Чоловіка Іри давно не стало. Одна виховувала доньку. Сіро все. Понуро. Ні просвіту. Ні затемнення. Все одне.

Злилася часом Іра. За що з нею так доля? Дві сестри. Рідні. Тільки одній – все. Інший – нічого. І мати, здається, Наталку більше любить. Звичайно, вона молодша. Так зазвичай і буває.

-Мої трояндочки. Мої красуні, – обіймала і гладила своїх дівчаток Валентина.

Але Іра все одно вважала себе нелюбою.

“Молодша, кохана, а не стало раніше. Що ж поробиш? Така доля. Ось як з матір’ю тепер? Їй 78 вже. От npoблema, – міркувала Іра, погладжуючи ніжне хутро норки.

-Мамо, напевно, потім зі мною поїдеш, в мою квартиру, – як то кажуть, прощупала ґрунт Іра.

-Що ти, дочко, там не дуже повітря мені. Місто промислове… Та й куди мені їхати. Вже тут доживати буду. Та й Наталка тут. Я з нею залишуся…

“Що й потрібно було довести! Любима ж. “Залишуся з нею”. Не стало Наталки, а мати, як ніби не розуміє. Але це мені на руку. Як я з нею жити буду? І тісно. І незвично. Одні клопоти. Буде зітхати ходити. І так нудно”, – думка за думкою мелькали в голові Іри, – Все, що не робиться – все на краще. Цікаво, скільки коштує ця квартира?”

Іра полетіла відразу після nomuнok, прихопивши з собою шубки, золото і мрії про швидкий продаж квартири і машини.

Як Валентина пережила те все, одному Богу відомо. Як човгала слабими ногами до квіткового магазину. Як продавщиця, в черговий раз загортаючи 2 троянди цій мовчазній старенькій, відверталася і, співчуваючи, часто кліпала. Ледве стримуючи сльози, вона намагалася щось сказати, але зрадницький клубок не давав нічого вимовити.

Валя заклеїла білим папером чорну стрічку в кутку фотографії. “Щоб не псувала”.

Свіжі троянди завжди стояли у вазі поруч. І Валя розмовляла з Наталкою, погладжуючи фотографію. Розповідала, як ниють коліна. Як холодно на вулиці цієї зими…

“2 трояндочки. 2 дочки. А тепер одна”, – сумно думала Валентина. І сама вже не розуміла, від якої в її душі сумніше.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.