Максим прокинувся і зайшов на кухню, щоб зробити собі каву. Раптом почувся звук ключа у дверному замку.
Максим стрепенувся й прислухався до обережного шарудіння в коридорі.
Кроки на кілька секунд застигли біля кімнати, а потім почали наближатися до кухні.
В дверях стояла його дружина Яна.
– Максим? Ти не спиш? – запитала вона, здивовано і розгублено.
– Де ти була? – одразу запитав Максим.
Дружина відповіла не одразу. Якби одразу, не замислюючись, він, можливо, й повірив би їй.
Але Яна кілька секунд обмірковувала відповідь.
– У кафе ходили з Ніною… – сказала Яна. – Потім були у неї вдома.
– У неї вдома кажеш… – пробурмотів Максим.
Тепер він точно все розумів.
– Вибач, ми трохи погульбанили, я зовсім забула про час. Заснула в неї, – брехала дружина.
– Чому не подзвонила?
– Так гуляла, сказала ж. Не хотіла будити тебе, – спокійнішим голосом відповіла дружина.
– Ти сподівалася, я спатиму і не помічу твоєї відсутності, – Максим говорив, не дивлячись на дружину.
– Та що трапилося? Ну погуляли, побалакали. Не можна відпочити раз у житті?
– Раз у житті?! – Максим обернувся до неї.
Яна відвела погляд.
– Я спати хочу, давай потім поговоримо, – втомлено сказала жінка і зібралася піти, але Максим зупинив її.
– Ти з ним була? Скажи! – запитав Максим.
– Так! – вигукнула Яна. – Ну що, стало легше? Як ти мені набрид…
– Іди, – сказав Максим уже спокійно.
– Максиме, дай хоч…
– Йди! До нього, куди хочеш! По речі потім прийдеш…
Він прикрив очі, не бажаючи дивитися на дружину.
– Ну й піду! – Яна вийшла. – Ти ще жалкуватимеш. Піду, щоб не бачити тебе!
– Та йди вже…
Гримнули вхідні двері. Максим розвернувся до столу і поклав голову на складені руки…
Так він сидів довго, потім підвівся і вийшов з кухні. Він прийняв душ, поголився, потім таки заварив і випив чашку кави.
Було ще надто рано, тому Максим пішов на роботу пішки, щоб провітритися і скинути сонливість, залишивши машину під вікнами будинку.
Весь день він чекав дзвінка від Яни.
Сподівався, що вона зателефонує, скаже, що він сам змусив її зізнатися у тому, чого не було, що вона справді була у подруги, і все залишиться як і раніше.
Так, він любив її і готовий був пробачити. Але вона не зателефонувала…
Коли Максим вийшов з роботи, то пожалкував, що він без машини.
Небо затягнуло хмарами, в повітрі була мряка. Він ішов додому, сподіваючись, що Яна повернулася, чекає на нього.
Але квартира зустріла порожньою тишею.
Максим пішов у кімнату, ліг на диван і заснув…
…Вони одружилися три роки тому. Яскрава та весела Яна закохала його в себе своєю безпосередністю та жвавістю.
Вона не була вродливою, але в ній було щось, що подобалося чоловікам. І спершу все було добре.
Максиму було легко з нею. Весь світ починав крутитися навколо Яни, варто було їй з’явитися в компанії.
Готувати вона не любила. Його й це влаштовувало у ній. Зварити вранці каву та зробити пару бутербродів на сніданок – не потрібно особливого таланту.
Обідав він у кафе біля роботи. Вечорами до них часто приходили друзі, приносили їжу з собою, чи замовляли піцу.
У вихідні до обіду вони лежали в ліжку, а потім ішли у кафе, чи до друзів, де обід плавно переходив у вечерю.
Максима таке життя до певного часу влаштовувало. Але потім друзі стали залишати компанію, народжувати дітей.
Максим теж намагався говорити з Яною про дитину. Яка ж сім’я без дітей?
Яна відмахувалася, все переводила на жарт, мовляв, рано, встигнуть «насолодитися» підгузками, горщиками та галасом.
– Що ти так дивишся на мене? Так, я не хочу дітей. Буває. Хіба нам погано вдвох? – запитала Яна чоловіка.
Яну дратували розмови про дітей. Вона сердилась і йшла з дому на кілька годин.
Максим не знаходив собі місця, йшов шукати її. Після однієї такої сварки він зайшов у кафе випити чашку кави і раптом побачив за столиком дружину з молодим чоловіком. Підійшов. Усього на секунду Яна розгубилася, але потім взяла себе в руки і посміхнулася. Але Максим все помітив.
– Познайомся, це мій колишній однокласник. Зайшла в кафе погрітися, випадково зустрілися. А це мій чоловік, – представила вона чоловіків один одному.
Однокласник подав руку. Максим трохи забарився, але руку потиснув.
Він підсів до них за столик, але розмова не клеїлася. Однокласник послався на невідкладні справи й пішов.
Максим відчув, що Яна стала іншою. Почала менше сміятися, разом рідше вибиралися кудись.
Кілька разів прийшла додому пізно, сказала, що гуляла з подругами. Але більшість подруг уже мали дітей. І ось сьогодні вона не прийшла ночувати.
Він знав, що вона знову казатиме про подруг, але перевіряти не став, та й номерів їхніх телефонів не знав. До останнього моменту довіряв дружині…
…Максим прокинувся серед ночі. Здалося, що Яна повернулася.
Потягнувся до телефону, хотів подзвонити.
Може, він не правий, вона справді провела ніч із подругою? Ні, він не дзвонитиме першим. Є ж чоловіча гордість. Максим відкинув мобільний.
Потягнулися однакові дні й тижні. Вечорами Максим ходив до друзів. Але їхні дружини тепер насторожено зустрічали його.
Без Яни він ніби згас, жарти виходили плоскими і зовсім не смішними.
Друзі співчували йому, розплющували очі на Яну. Хтось щось бачив, хтось чув…
– Чому ж раніше не говорили? – ображався Максим.
– А ти повірив би? – була одна відповідь.
Він перестав ходити до друзів…
…Максим вийшов у магазин. Перед ним біля каси стояла повненька невисока жінка.
– Ви сьогодні одна? – запитала її касир, пробиваючи продукти.
– Денис заслаб. Залишила одного, а сама бігом у магазин, – жінка розплатилася, склала продукти в пакети і пішла до виходу.
Максим поспішив надвір і побачив перед собою ту саму жінку. Вона йшла повільно. Було видно, що їй тяжко нести пакети.
Максим наздогнав її і запропонував допомогти.
Жінка із задоволенням віддала йому сумки.
– Я тут недалеко живу, – показала вона рукою у бік будинків.
Максим заніс пакети в квартиру і хотів було піти, але тут у дверях кімнати з’явився хлопчик років п’яти. Його великі цікаві очі уважно розглядали Максима.
– Це мій тато? – запитав Денис бабусю.
– Що ти, любий. Дядько просто допоміг мені донести важкі пакети. Ходімо, подивимося, що я тобі купила, – сказала жінка, намагаючись відвести хлопчика на кухню, але той продовжував роздивлятися гостя.
Максим також не рухався з місця. Якби він мріяв про сина, то хотів би, щоб він був саме таким. З великими цікавими очима, ніжним обличчям, зворушливо худенькими ручками та ніжками, у шортиках до колін.
Напевно, він справді доріс до батьківства.
– Може, чаю? – запитала жінка, помітивши задумливість Максима.
Той знизав плечима, погоджуючись. Вони сиділи втрьох на кухні і пили чай із печивом.
– А як вас звуть? – запитав Денис.
– Максим. А ти Денис. Я знаю.
Незабаром Денису набридло сидіти за столом, він побіг у кімнату.
– А батьки його де? – запитав Максим.
Жінка тяжко зітхнула.
– Дочка моя іншому місті працює. А батько… Бачу, ви хороша людина. Скажу. Завагітніла дочка моя давно… Батько зник одразу. Донька дбає про Дениса, іграшки купує, одяг, але зайвий раз не приголубить. Не змогла полюбити. Нагадує він їй того хлопця…
З дому тижнями не виходила. Соромилася. А сусіди що, поговорили та й забули. Денис підріс, я і відправила її у велике місто. Там нікому до неї немає справи. Таня тепер обережна стала. А ми з Денисом тут. Я слаба. Дочка гроші нам надсилає. Живемо потихеньку, – вона знову зітхнула.
Декілька днів розповідь Раїси Дмитрівни та великі очі Дениса не виходили у Максима з голови.
У вихідний він купив фруктів, цукерок, іграшку і пішов до Дениса та його бабусі.
– Вам кого? – запитала жінка, не впізнавши його.
– Я Максим, був у вас три дні тому. Ось візьміть, – він простягнув їй пакет.
Побачив Дениса і привітався з ним за руку.
– Там у пакеті я приніс тобі конструктор. Любиш збирати?
– Люблю, – сказав Денис.
Потім вони разом сиділи на підлозі і збирали машину. Проводячи Максима до дверей, жінка сказала, що з нього вийде хороший батько.
– Чудовий у вас хлопчик. Ось мій номер, знадобиться допомога, не соромтеся, дзвоніть, – він простяг їй свою візитку.
Вона зателефонувала через три тижні, попросила приїхати. Денис знову заслаб, лікар виписав дещо, але в аптеці біля будинку того нема, треба йти в іншу, а вона переживає залишити онука самого.
– Скажіть що, я куплю і принесу! – сказав Максим.
– Ну що ви, я сама, та й без рецепта не дадуть. Краще посидіть із ним. Денис про вас постійно запитує.
Максим одягнувся і пішов до Раїси Дмитрівни.
Денис лежав у ліжку.
– Привіт. Коли я в дитинстві був слабий, мама напувала мене гарячим молоком із медом і читала книжки, – сказав Максим. – Ну що, почитати книжку?
Денис кивнув.
Максим вибрав на полиці книжку з дитячими віршами і почав читати.
Невдовзі Денис заснув. Максим дивився на нього, і ніжність огорнула його серце.
– Якби Яна народила… – думав він.
Дивлячись на сплячого Дениса, Максим згадав, як приходила Яна по речі. Виглядала сумна, сумна і винна. Мабуть, не солодко їй з однокласником. Але кликати її назад Максим не став. Сказав, що подав на розлучення, хоч навіть і не думав про це.
– Добре. Ми з подругою… – сказала Яна і замовкла, помітивши його скептичну усмішку. – Правда, з подругою вирішили поїхати в Італію працювати няньками.
Брови Максима здивованою дугою злетіли вгору:
– Ти ж не любиш дітей.
– Я не сказала, що не люблю, я не хочу їх мати поки що, – відповіла Яна.
Вона довго поралася в коридорі, мабуть, сподівалася, що Максим поверне її.
Але він навіть не вийшов провести її. Все правильно. Він не зможе пробачити, при будь-якій нагоді буде дорікати її за зраду.
Він почав звикати жити один. Спокійне життя йому сподобалося.
Максим і сам задрімав, сидячи на дивані в ногах у Дениса.
Він прокинувся, відчувши пильний погляд. Перед ним стояла молоденька тендітна дівчина з такими ж великими очима, як у Дениса.
– Вибачте, заснув, – сказав Максим, підводячись з дивана.
Він одразу здогадався, що це мама Дениса. Вона виявилася набагато нижчою за нього, і їй довелося піднімати голову, розмовляючи з ним.
– Ви хто? – запитала вона.
– Максим. Я випадково познайомився з Раїсою Дмитрівною та Денисом. Вона зателефонувала, попросила посидіти з ним, доки ходить в аптеку. Я хотів сам збігати, але вона…
– Ой, Тетянка приїхала! А я вже й не сподівалася. Ось Максима покликала. Ви вже познайомились? Він хороша людина, допомагає нам, я говорила тобі про нього… – у кімнату зайшла Раїса Дмитрівна.
Але мама Дениса була налаштована по-іншому.
– Дякую, звичайно, але не приходьте більше. Не треба привчати Дениса до себе. Ви зникнете, а він чекатиме, – строго сказала Таня, насупивши брови.
Максим ішов додому і думав, що мама Дениса права. У них своє життя, а в нього своє. Більше він не ходив до них, і Раїса Дмитрівна не дзвонила…
…Час тягнувся повільно. За дощовою осінню прийшла зима.
Незадовго до Різдва Максим гуляв торговим центром, шукав подарунки батькам.
Проходячи повз дитячий відділ, він раптом почув знайомий голос і зупинився.
Денис казав мамі, що йому не потрібні іграшки, краще нехай мама не їде більше.
Таня сиділа перед ним навпочіпки і намагалася пояснити синові, чому вона не може залишитися з ним.
Виходило у неї погано. Денис ось-ось заплаче.
Максим підійшов і привітався. Таня підвелася, безпорадно дивлячись на нього.
– Агов, ти чого? – запитав він у Дениса.
– Мама поїде на Різдво… – сказав той.
Дві великі сльозинки покотилися його гладкими щічками.
– Не плач. Ти ж чоловік. Терплячим треба бути. У тебе і так на Різдво буде багато справ.
– Яких справ? – Денис дивився на Максима своїми великими очима.
– А чекати на Миколая з подарунками? А смачні страви їсти?
Максим узяв Дениса за руку і провів Таню із сином до будинку.
Біля під’їзду став прощатися.
– Спасибі вам. Ви вибачте мені, що насварилась на вас тоді.
У світлі вуличних ліхтарів обличчя Тані здавалося зовсім юним і казково гарним.
– Не вибачайтесь. Я розумію, що вам важко знову довіряти чоловікам.
Максим все ще тримав Дениса за руку.
– Завтра в садку свято. Хочете сходити? Мені доведеться поїхати. А Денис дуже переживає… – сказала Таня.
– Звичайно. Як давно я не був на святі в дитячому садку! – замріяно сказав Максим. – А мене пустять?
– Я зателефоную і попереджу. Бо в мами зовсім погано зі здоровʼям.
– Домовилися. Тоді до завтра. Чекатимеш? – звернувся він до Дениса.
– Чекатиму, чекатиму, – задоволено застрибав той.
Максим ішов додому, і вперше життя не здавалося йому таким безпросвітно нудним і самотнім.
Треба придумати, що купити Денису на подарунок, і Тані, і Раїсі Дмитрівні…
А ще купити ялинку, адже незабаром настане новий рік, який принесе кохання і щастя.
Інакше й бути не може…