-Ліза, приїжджай до мене прямо зараз. У мене новина, – схвильовано вигукував в трубку батько. Ліза, знаючи, що поїхати доведеться, приречено запитала: – Хороша чи погана? Він запевнив: – Прекрасна. Відкривши двері своїм ключем, вона відразу помітила модні туфельки в коридорі. З кімнати лунали голоси

-Ліза, приїжджай до мене прямо зараз, – схвильовано вигукував в трубку батько.

-Ну, тату, ти ж знаєш, мені на роботу треба, – намагалася відмовитися вона. Батько останнім часом став дуже примхливим і вимагав до себе підвищеної уваги. 

-Почекає твоя робота. У мене новина – наполіг він. 

Ліза, знаючи, що поїхати доведеться, приречено запитала: – Хороша чи погана? 

Він запевнив: – Прекрасна. Давай швидше.

Ліза їхала в автобусі і думала, що на цей раз. Минулого разу він покликав її тільки для того, щоб помити маленьке кошеня, якого знайшов на смітнику. Здачу в аптеці неправильно віддали, Лізі потрібно терміново розібратися. Та й багато іншого. Розбалувала його мама, Царство їй небесне. Вона всі побутові справи на себе взяла. А тато жив, як у раю. Вона його тільки що з ложки не годувала. Її не стало два роки тому і всі її обов’язки лягли на плечі дочки. Від неї через це і хлопець пішов, тому що тато міг подзвонити в будь-який час і просити, щоб вона приїхала.

Відкривши двері своїм ключем, вона відразу помітила модні туфельки в коридорі. З кімнати лунали голоси. Голос батька, судячи з інтонації щасливий і жіночий дзвінкий. Ліза перевзулася в свої тапки і пройшла на голоси. На журнальному столику стояли келихи з чимось червоним, лежали фрукти і шоколад. А потім вона помітила симпатичну дівчину, яка вальяжно сиділа в кріслі.

Тато встав і урочисто сказав: – Познайомся, Ліза, це твоя сестра Люба. 

Та знялась з крісла і обняла дівчину: – Ой, як я рада. Все життя про сестру старшу мріяла. Але мама моя сказала, якщо не від коханого, то ніколи, – і повернулася до батька, – Павло Борисович, вона вас все життя любила. 

Батько розплакався: – Яка вірна, хоча я їй ніколи нічого не обіцяв.

Тут вже Ліза не витримала, закричала: – Та врешті-решт, хтось пояснить, що тут відбувається? Яка сестра? Звідки вона взялася?

Тато посадив її на диван і сунув келих їй в руки: – Випий, дочка, заспокойся 

Вона зі стуком поставила його назад і вже спокійніше запитала: – Поясніть нарешті, чому вона моя сестра? І де її батьки?

Люба заторохтіла: – Та все просто. Мама перед тим, як її не стало, мені все розповіла. Що чоловік, якого я називала татом, він мені нерідний. А Павло Борисович рідний. Любов між ними була в санаторії. Завдяки цьому, я і з’явилася на світ. Адресу я знайшла в довідковій. Але поки те, се, не виходило відразу приїхати. А потім я дядькові Сашку так і сказала, вибач, але я до рідного батька поїду – закінчила вона свою розповідь.

Лізі все одно було не зрозуміло: – У тебе докази є? І взагалі ти звідки?  

Люба дістала дві фотографії: – Ось дивись. Мої тато і мама разом. Бачиш, як вони один на одного дивляться? Відразу видно, що між ними любов. А приїхала я з села «Вишневе”

Ліза покрутила фотографії в руках: – Це не докази – і звертаючись до батька, докірливо сказала, – А ти так просто повірив? Раптом вона aфepиcткa? Жени її в шию.

Батько розсердився і похлопав себе в груди: – Я ним відчуваю. Тим більше був у мене роман на стороні, хоч і недовго. Ти подивися, як вона на мене схожа? Ніс, як у мене, навіть вуха такі ж. А тобі якщо не подобається, йди. Топай на свою роботу і не заважай.

Ліза образилася і грюкнула дверима.

Через два дні знову дзвінок, батько: – Ліза, ти мою картку принеси. А то нам з Любою гроші потрібні

Вона зітхнула: – Навіщо? Я купую тобі все сама. І продукти і ліки. 

Батько сказав потвердіше: – А тобі мої гроші рахувати і ділити навіщо. Люба, геть зовсім без речей. Приїхала б, допомогла по магазинах походити. Вона все ж таки сестра твоя.

Близько татового під’їзду тупцювала сімейна пара. 

– Дівчина, не допоможете увійти? – запитала жінка, смутно нагадуючи когось.

-Будь ласка – відповіла Ліза і набрала код. 

Разом зайшли в ліфт.

– Вам який поверх? – ввічливо запитала Ліза. 

– Шостий відповів похмурий чоловік. 

Ліза ще здивувалася, до кого вони. Вона начебто всіх знає. Але промовчала. Але коли вони одночасно підійшли до татової квартирі, вона не витримала: 

– А ви до кого? 

Жінка схлипнула: – У нас дочка зникла. Думаємо вона тут 

Ліза запитала: – А її, бува, не Люба звуть? 

Вони закивали і з надією запитали: – А ви її бачили? 

Ліза посміхнулася: – Ще й як – і відкрила двері – Ну проходьте, зараз розбиратися будемо.

Люба, як побачила батьків, позадкувала. А потім взяла себе в руки. Підійшла до батька Лізи і зашепотіла: – Таточку, ти їм тільки не вір. Це вітчим зі своєю співмешканкою приїхав. Їм моя квартира потрібна. Захисти мене – і сховалася за його спину. 

Жінка вигукнула: – Люба! Донечка моя, що ж ти робиш? Поїхала невідомо до кого і записку залишила, їду до батька. Який батько? Ось твій тато, йому погано стало, коли він цю дурню твою прочитав. Збирайся і поїхали додому.Не винось людям мозок і нерви. 

Але Люба похмуро дивилася на жінку.

Батько Лізи нарешті взяв себе в руки, до цього він довго придивлявся до жінки: – Рая, це ти? Але Люба сказала, що тебе немає.  

Рая сплеснула руками: – Дочко, ти мене вже на той світ відправила? Так, Павле, це я. А це мій чоловік Саша. І щоб тобі тут наша донечка наговорила, не вір. Напевно я винна в усьому. З подругою альбом дивилися і я тебе згадала. Сказала, що хорошою людиною був, ввічливий. Про роман з ним ляпнула. А ця соплюха почула, ну і зробила свої висновки. Саша то давно про це знав, я йому відразу розповіла, і він пробачив мене. А тут у них конфлікт трапився. Саша їй не дозволив з друзями в турпохід піти. Вона тоді зібралася потихеньку і поїхала. Насилу ми, Павле, твою адресу знайшли. А це твоя дочка? Я її маленьку тоді бачила, коли твоя дружина до тебе приїжджала. Ви вже вибачте нас за це заради Бога. Ми зараз же поїдемо. Люба збирайся. І наступного разу головою думай, а не тим місцем, на якому сидиш.

Коли за ними зачинилися двері, Ліза простягнула батькові картку: – На, ти ж просив? 

Батько важко присів і махнув рукою: – Не треба. Нехай у тебе буде. 

Ліза присіла біля нього: – Тату, тобі мене не вистачає, якщо ти першій самозванці повірив? Або я дочка погана? 

Він погладив її по голові: – Сам не знаю, Ліза. Як затемнення якесь накрило. Ти далеко від мене, приїжджаєш рідко, та й тільки тоді, коли я кличу. Я подумав, ось ще дочка буде. Поруч зі мною буде жити. Адже мені так самотньо, дочка. Один в квартирі з кута в кут ходиш. Телевізор набрид.

Ліза обняла його: – Все добре тато. Я частіше приїжджати буду, чесне слово. А тобі давай ноутбук купимо. Я тебе всьому навчу. У всіх соціальних мережах зареєструю. Може друзів старих знайдеш.

Він подумав і кивнув: – А давай.

Зараз тато дзвонить рідко. У нього стільки справ в інтернеті знайшлося. То він, щось майструє, то просто спілкується в чатах. Друзів, які ще живі, знайшов. А минулого тижня повідомив, що до нього друг дитинства в гості приїжджає і треба б продуктів підкупити.

І у Лізи все налагодилося. Зустріла хлопця. Поки у них просто цукерково-букетний період. Але хто його знає, чим це закінчиться. Може бути і весіллям.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.