Люба давно вже жила подвійним життям. На роботі це була усміхнена і привітна жінка.
Вона була не балакучою і не лізла в чужі справи. Але якщо хтось із приятельок скаржився на якусь проблему – вона завжди вислуховувала і намагалася втішити.
На прохання дати слушну пораду відповідала всім однаково:
-Немає однакових рецептів для щасливого життя. Скільки сімей, стільки й шляхів їхнього існування.
-От у тебе все склалося вдало, – говорила подружка Іра, ти завжди в хорошому настрої, нічим не стурбована…
-Так, у мене все гаразд.
-Ось і поділися своїм секретом, – не вгавала Ірина.
-Якщо я поділюся своїм секретом, то навряд чи він тобі знадобиться. А в мене все може розладнатися.
-От ти вже, Любко! – ображалася співрозмовниця.
Але ображатися на Любу довго не виходило, бо від неї йшло якесь умиротворення.
Дехто заздрив цій особливості жінки.
Якби ж вони всі тільки знали…
Вдома на Любу чекало зовсім не солодке життя… У трикімнатній квартирі жили семеро людей: чоловік, дочка, золовка з чоловіком і новонародженою дитиною та свекруха.
Кімнати були малесенькі.
Чоловік Люби і чоловік золовки ніде не працювали.
Золовка сиділа з дитиною. А свекруха лежала слаба вже довгий час.
У квартирі завжди панував безлад, стояв запах.
Приготуванням їжі ніхто не займався. Люба, приходячи з роботи, одразу бралася за прибирання, готувала вечерю, прала.
-Невже не можна провітрити квартиру, вікна відчинити? – запитувала вона.
-У мене дитина. Ще протягу не вистачало! – відповідала сестра чоловіка.
-Зачиняй тоді двері до своєї кімнати, – говорила їй Люба.
Чоловіків зазвичай удома не було. Вони на весь день йшли нібито у пошуках роботи.
За весь день до свекрухи ніхто не підходив. Жінка зранку лежала не обідавши.
Люба її переодягала, міняла постіль, потім годувала.
Чоловіки мабуть все ж таки десь підробляли, бо приходили зазвичай веселі.
Ніяких продуктів ніколи не купували і грошей дружинам не давали.
Після вечері Люба трохи займалася уроками доньки. Добре, що у Наталки хоч не було проблем із навчанням. Вона вже вчилася у п’ятому класі.
Потім починалася сварка у кімнаті золовки. Спочатку все було при зачинених дверях, потім двері відчинялися.
Золовка кричала на всю квартиру, її чоловік теж сварився.
Наталка швидко йшла до себе в кімнату. Свекруха плакала лежачи на ліжку. Чоловік Люби безглуздо посміхався, не втручаючись.
Люба вже давно перестала сваритися з ним з приводу нескінченних гулянок і безробіття. Це було марно.
Вранці він вибачався, божився, що це було останній раз, а ввечері приходив додому такий самий. Через це він і без роботи сидів.
Добре хоч, що він був спокійною людиною. Прийде веселий, поїсть і спати.
Раніше Люба ще сподівалася виправити чоловіка. Золовка тоді навчалася в іншому місті, а свекруха у всьому підтримувала невістку. Ніколи не критикувала, не сварила…
Тепер же життя стало нестерпним. Золовка, не закінчивши навчальний заклад, повернулася додому і привезла дитину і чоловіка.ʼ
Люба все планувала піти від чоловіка. Жодних почуттів між ними давно не було.
Але свекруха заслабла. За безпорадною жінкою ніхто, крім Люби, не доглядав. А вона не могла зрадити жінку, яка стала їй матір’ю. І Люба терпіла…
І цьому всьому не було кінця краю.
А на роботі ніхто й не здогадувався про її безпросвітне життя.
Та незабаром усе змінилося.
Люба повернулася з роботи пізно. Вона зайшла в кімнату свекрухи і одразу все зрозуміла. Бідолашної не стало.
Любі було дуже гірко. Ця жінка стала їй, як рідна матір.
Після поминок Люба з донькою поїхала в крихітну орендовану квартирку.
Вона зібрала свої речі і речі доньки. А потім сказала:
-Будьте здорові. Більше, сподіваюся, ніколи ми з вами не зустрінемося.
-А як же ми? – розгубилася золовка.
-А я? – запитав чоловік.
-А ви – дорослі люди. Будуйте своє життя самі. Ви маєте квартиру. Працюйте, навчайтеся. На розлучення подам сама, – і швидко вийшла з квартири.
Коли Люба з донькою заселилися у квартиру, вона зрозуміла – тепер її життя тільки починається…