Ліда прокинулася рано, приготувала сніданок і провела чоловіка на роботу. – Сьогодні потрібно піти в перукарню, – подумала Ліда. Жінка одягнулася і пішла в салон. Ліда сиділа у крісль, як раптом на сусіднє місце сіла жінка. – Я маю вам дещо сказати, – несподівано сказала незнайомка. – А ми, взагалі, з вами знайомі? – здивувалася Ліда. – Так…тобто Ні. Я працюю з вашим чоловіком. І я від нього вагітна 

Ліда прокинулася рано, приготувала сніданок і провела чоловіка на роботу. – Сьогодні потрібно піти в перукарню, – подумала Ліда. Жінка одягнулася і пішла в салон. Ліда сиділа у крісль, як раптом на сусіднє місце сіла жінка. – Я маю вам дещо сказати, – несподівано сказала незнайомка. – А ми, взагалі, з вами знайомі? – здивувалася Ліда. – Так…тобто Ні. Я працюю з вашим чоловіком. І я від нього вагітна 

Ліда провела чоловіка на роботу, налила собі в чашку чаю, насипала чайну ложку цукру, додала часточку лимона, сіла за стіл і з насолодою відпила, прицмокнувши від насолоди. Одна, ніхто не бачить, можна не соромитись. Іноді вона дозволяла собі деякі вільності.

Коли чоловік став професором, довелося навчитися манерам. Їх запрошували у гості, на урочисті прийоми. У будинок приходили різні важливі люди, зокрема іноземці, учні, колеги. Ліда навіть вудома ніколи не ходила в халаті. Тільки в сукнях, з красиво покладеним волоссям. Потрібно тримати марку дружини професора. І вона тримала.

Вони познайомилися одного літнього вечора у парку. Симпатична Лідочка відразу підкорила серце серйозного студента, який подає великі надії. Вона працювала медсестрою у лікарні. Він, будучи студентом п’ятого курсу університету, викладав молодші курси. Гроші водилися, тому вони швидко одружилися. І незабаром народився син Іван.

Чоловік просувався швидко службовими сходами, а Лідочка так і не вийшла на роботу після декрету. Спочатку сиділа з дитиною, а потім створювала умови для комфортного життя вченого, що подає великі надії.

Нині Борису Вікторовичу йшов п’ятдесят шостий рік, а Ліда була на рік старша. Голову професора прикрашало густе сиве волосся. А останніми роками він відростив борідку, що надавала йому вишуканого інтелігентного шарму. Ліда стежила за зовнішнім виглядом Бориса, вчасно записувала його до перукаря.

Борис Вікторович любив приходити додому, де на кухні чекав гарно накритий стіл. За вечерею він розповідав дружині, як вдало обійшов у суперечці колегу, як його нову книгу прийняли у наукових колах. Ліда слухала та раділа успіхам чоловіка. Певною мірою, у цьому була її заслуга.

Вона звикла на людях називати чоловіка на ім’я-по батькові. І навіть удома наодинці у неї проскакувало повне ім’я чоловіка. Він сприймав це як належне.

Куди подівся розумний скромний студент із глибинки? Для професора Бориса Вікторовича Ліда давно стала нянькою, доглядальницею, домробітницею, матір’ю, сестрою… Можна продовжити довгий список. Ось тільки місце коханої жінки у ньому давно посідали інші.

Ні, він робив усе тихо. Пару разів йшов з дівчиною, що сподобалася, в ресторан. Кожен такий вечір закінчувався ліжком. І захоплення проходило, задоволений собою професор повертався в лоно подружнього будинку, де чекала незамінна Лідочка. Вона здогадувалася про його походеньки. Кілька разів про інтрижки чоловіка повідомляли по телефону доброзичливі подруги і розповідали, де бачили Бориса Вікторовича і з ким. Лідія спочатку переживала, влаштовувала скандали, а потім заспокоїлася. Адже Борис все одно залишався завжди із нею.

За спогадами Ліда непомітно допила чай. Зітхнула. Вимила чашку з тонкої китайської порцеляни, насухо, до скрипу, витерла її і поставила на полицю до решти сервізу. Вона не скаржилася. Стільки років разом, стільки всього пережито. Та й останнім часом Борис заспокоївся. Комфорт він тепер ставив вище за пристрасті. Старіє.

Ліда визирнула у вікно. Лютий радував весняною відлигою, сонцем. «А чи не піти магазинами? Незабаром весна, треба щось нове з одягу купити».

Ліда стала перед дзеркалом. Сиве волосся вона не підфарбовувала. Воно надавало їй благородного вигляду професорської дружини. Каблуки вона давно не носила. Вважала за краще м’яке зручне взуття. Ліда взулась і випросталася. Фігура у неї була хороша, жодних зайвих складок.

«Може зробити модну коротку стрижку? Треба порадитись із Борисом. А може, не казати? Влаштувати сюрприз? Ось після магазинів і зайду до салону», – вирішила вона, роздивляючись у дзеркалі. Вона одягла тепле пальто, берет, обмотала шию непомітним в’язаним шарфиком.

Надворі було тепло для лютого, але слизько. Ліда йшла обережно, обминаючи небезпечні місця.

Вона пройшла провулок і опинилася на центральній вулиці із фірмовими магазинами. Від нічого робити розглядала манекени у великих скляних вітринах. Впіймала своє відображення і зупинилася. Сама собі сподобалася. Висока, статна. Можна цілком дати на десять років менше. «Шкода, що лише у відображенні. У ньому не помітні зморшки. – Ліда зітхнула. – Потрібно зробити стрижку», – нагадала вона собі і, пройшовши магазини одягу, взуття та білизни, увійшла до салону-перукарні.

Раннім ранком відвідувачів було мало. До весни, коли можна ходити без головних уборів, ще далеко. Майстри, нудьгуючи, сиділи в кріслах клієнтів і перемовлялися.

Одна з дівчат впізнала у Ліді свою постійну клієнту, привітно посміхнулася і одразу запросила до крісла.

– Що будемо робити? – Запитала вона, дивлячись на відображення Ліди в дзеркалі.

– Хотілося б змінити зачіску. Знаєте, щось модне, сучасне. Може, пофарбувати волосся? Що скажете? – Запитала Ліда майстра.

Поки вони обговорювали нюанси її перетворень в сусіднє крісло сіла молода жінка. Майстри обох клієнток пішли кудись, і ті знічев’я дивилися на всі боки. Погляди їх зустрілися. Вони посміхнулися. Ліда помітила, що в очах молодої жінки промайнув чи страх впізнавання, чи здивування, чи ще що. Цей погляд їй не сподобався. Яскрава молода жінка відвернулась. «Ми точно не знайомі, – промайнуло в голові Ліди. – Або … »

– Вибачте, ми з вами знайомі? – Звернулася вона до жінки в сусідньому кріслі.

Та надто швидко обернулася до неї і відповіла:

– Так, тобто ні. Мене звуть Олена. Я працюю на кафедрі із вашим чоловіком. Нещодавно. – Вона зніяковіло почервоніла. – Я бачила вас із Борисом Вікторовичем на конференції, – уточнила вона квапливо.

“Ах, ось воно що”, – подумала Ліда, а вголос сказала:

– Дуже приємно. Але я вас не пригадую.

– А нас і не представляли один одному. – Олена помовчала. – Я розумію, що зараз не місце і не час, але… Якщо так сталося, що ми з вами зустрілися…. Загалом ми з вашим чоловіком любимо один одного.

Слова не одразу дійшли до Ліди. А коли вона зрозуміла їхній сенс, зазнала дивних відчутів. «Справді, не час і місце. Яка настирлива і нахабна. Далеко піде», але вихована Ліда не сказала цього вголос. Скільки їх було? І жодна не змогла забрати його з сім’ї, потіснити Ліду, зайняти її місце. Її роздуми перервав голос Олени, яка подивилася на всі боки і тихо промовила:

– Я вагітна. – І глянула переможно, зухвало.

Ліда не встигла відповісти, бо підійшла майстер.

– Я думаю, спочатку пострижу вас, а потім трохи підфарбую волосся. Просто трохи пожвавлю, вирівняю колір. Зараз сивина в моді, – говорила майстер, а Ліда її не слухала.

– Я передумала. – Вона рішуче встала і скинула з себе накидку. – Вибачте, мені треба терміново йти. – І пішла до виходу із зали.

Ліда вийшла з салону та вдихнула свіже вологе повітря.

«Ті, колишні його захоплення не здогадувалися, що марно вимагати від професора рішучих дій. Він на них не здатний. Але вагітність… Це вже не просто інтрижка, а щось більше. Така Олена може забрати його із сім’ї, тиснутиме вагітністю. Або налаштує його виставити з квартири мене». Ліда згадала настирливий зухвалий погляд.

Їй подобалося, що вони з Борисом жили останнім часом як брат із сестрою. Її таке життя влаштовувало, та й гидувала вона, чесно кажучи, знаючи про короткочасні захоплення чоловіка. А його, мабуть, такий стан речей не влаштовував.

“Вони кохають один одного. Подумати тільки. Виявляється, мені неприємно це чути, прикро і образливо. Залишитися однією на старість років… Стільки йому віддала… Та що там – все життя». Вона здивувалася своєю реакцією. Очі пощипували від сліз, що просилися назовні.

Вдома вона зітхнула спокійніше. Ні. Це квартира моїх батьків. Нехай сам іде до цієї своєї Олени. Борис познайомив мене з багатьма впливовими людьми. Я знайду, хто мені допоможе. Вона вважає, що вагітність – гарантія місця під сонцем. Якщо це правда, звісно. Надто свіжою виглядає. Не схоже. Та й чи він взагалі батько? – думала Ліда.

«А ти знаєш, він хропе. Цінує свій особистий комфорт вище пристрасті та захоплень. Навряд чи тобі захочеться стати доглядальницею для нього. Все йде до цього. Вік. Він у молодості не міг упокоритися, коли син не давав спати ночами. А вже зараз навряд чи стерпить капризи. Вдома нічого не робить. Не знає, де що лежить. Він велика дитина, а тобі потрібний коханець, – розмовляла вона про себе з коханкою чоловіка. – Ти ще не знаєш, що чоловік на побаченні в ресторані один, а у звичайному житті зовсім інший. Тебе чекає розчарування».

Поки Ліда вела розмову з незримою коханкою, заспокоїлася. Вона зібрала і акуратно поклала речі Бориса у валізу, яку поставила в центрі кімнати. Ледве дочекалася, коли в замку залізних дверей заскрегоче ключ.

– Лідочка, я прийшов! – пролунав задоволений голос чоловіка з коридору.

Вона спеціально вимкнула всюди світло, залишивши його лише на кухні. Туди, на світло, чоловік одразу й попрямував за звичкою. Не знайшовши там Ліди і накриу вечерю на столі, він здивований увійшов до кімнати.

– Що трапилося? Ти занедужала? – захвилювався він, увімкнувши світло.

– Ні. Зі мною все гаразд. Ходила магазинами, втомилася. Вечерю я не готувала.

– Ти зібралася кудись? – Борис Вікторович нарешті звернув увагу на валізу в центрі кімнати.

– Не я, а ти. – Вона зробила театральну паузу, створюючи інтригу. – Оксана сказала, що ви любите одне одного, що вона вагітна. – Ліда дивилася на нього співчутливо та спокійно. – Синові я не повідомлятиму про це. Бувай. Я зібрала тобі речі. Якщо затримаєшся там, прийдеш за рештою.

Борис стояв повалений і розгублений. Він часто моргав, дивлячись то на валізу, то на Ліду.

– Я не збирався… З чого це Олена взяла? Вона нічого не сказала мені про вагітність. Вона що приходила сюди? Боже мій, яка нетактовність. Я готував доповідь, забув зателефонувати… – Він приречено опустив голову.

– Так подзвони їй і порадуй, – підказала Ліда. – Якщо комусь із нас і йти звідси, то тобі. Це квартира моїх батьків. А ти приїхав до Києва з далекої провінції. А краще не дзвони, їдь одразу до неї, зроби сюрприз. Вона, думаю, зрадіє та оцінить.

– Лідо. Я не думав… Я заплутався. Вона закрутила мені голову. З нею я відчув себе молодим. Боже, яку нісенітницю я зробив. Прости мене. Не відштовхуй. Не виганяй, – Борис ще казав, а обличчя його стало білим, чоло вкрилося потом. Він ліг на диван і схопився за бік.

– Ліда… Я… – ледь видавив він і застогнав.

Ліда схопила телефон, що лежав поруч, і викликала «швидку». Потім вона їхала з ним у машині. Професор усе вибачався, коли міг, коли ставало краще. Він брав за руку Ліду, як за рятівний круг. У лікарні його забрали. Ліда викликала собі таксі.

Вдома вона розібрала валізу. Вона винила себе навіть більше, ніж зухвалу коханку, що у Бориса стався напад. «Дарма влаштувала театр. Нікуди він не пішов би».

Вона переодяглася в халат і розтоптані капці. Тепер можна ходити по дому ось так, запросто, у зручному одязі. Вночі довго не могла заснути. Згадувала жахливий день, Олену, її зухвалий погляд. Знову щось казала їй. Жаліла свого Бориса, сумувала за ним.

Як він там, один, без мене? Ні, не буде ця Олена сидіти біля його ліжка, готувати бульйони. Це все дістанеться їй, Ліді. Ось поправиться Борис, здивую його перетворенням. Пострижусь все ж таки. Рано, Борисе, на мені хрест ставити та здавати в брухт».

Наступного дня вона зателефонувала до лікарні, запитала про здоров’я професора, запитала, чи можна відвідати його.

– Взагалі, не можна поки що. Але він дуже чекає на вас. Як виняток можете прийти, – відповів лікар.

“Ще б. Я потрібна йому як повітря. Як, зрештою, і він мені». Вона одяглася та поїхала.

З віком почуття людей стають схожими на лютневу погоду. За зимою має прийти весна. І нестаріюча душа чекає, просить новизни, тепла та натхнення. Але трохи зміниться вітер, сховається сонце за хмарами, і розумієш, що це не справжня весна, а лише відлига. І зіщулившись мерзлякувато від вогкості та холоду, не поспішають люди відмовлятися від затишного старого зимового пальта, випробуваного негодою. Нестаріюча душа ще просить любові, а тіло, що старіє, не пускає її в політ.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.