Ліда готувала на кухні плов, як раптом задзвонив телефон. Вона витерла руки, глянула на екран мобільника і зітхнула – знову дзвонив її брат. Жінка взяла слухавку. – Коли ти приїдеш в село? Треба щось із будинком вирішувати. – Зараз буду їхати, Миколо, – сумно сказала Ліда. Вона зітхнула і почала збиратися. Ліда ніяк не могла вирішити, що сказати братові

Ліда готувала на кухні плов, як раптом задзвонив телефон.

Вона витерла руки, глянула на екран телефона і зітхнула – знову дзвонив її брат.

Жінка взяла слухавку.

-Коли приїдеш? Треба щось із будинком матері вирішувати. Або сама там будеш господарювати, або продавати треба хоч комусь. Один я другий будинок не потягну. Та й воно мені не треба зовсім.

-Добре, Миколо. Зараз буду їхати, – сумно сказала Ліда.

Ліда зітхнула і зібралася в дорогу. Вона ніяк не могла вирішити, що скаже братові.

Їхати треба було недовго. Всього за півгодини їзди від міста на автобусі.

Але після того, як не стало мами, вона ніяк не могла зважитися відвідати село.

-Приїду, а там мами немає, – сумно думала вона і відкладала поїздку…

Але в ці вихідні світило весняне сонечко і хотілося глибоко дихати, насолоджуючись свіжим повітрям.

-Як же у нас добре, – обняла вона брата і його дружину Юлію. – Добре, що ми нарешті тут зібралися. Бо все ніколи… Хоч і на пенсії, а все якісь справи… То ремонт, то до дочки треба було з’їздити, там онучок скоро буде. Народить до осені…

-Дивись, Лідо, сама. Вирішуй! У хаті жити треба. І пічку гріти, і на городі поратися. А то заросте лободою, а потім що? Я хотів би, щоб ти переїхала… Подумай.

Ліда, випивши чаю, взяла ключі й пішла до батьківського будинку.

У місті вона жила давно. Можна сказати, змолоду. Як поїхала на навчання і вийшла там заміж.

Там виросла дочка, там Ліда встигла й розлучитися з чоловіком.

Дивно, але як тільки Оля виросла, немов холодок пробіг між подружжям. І те, що їх поєднувало всі ці роки – а саме донька, раптом випарувалося разом з тим, коли Оля вийшла заміж і поїхала за чоловіком до іншої області.

Ліда відчинила двері й зайшла в будинок. Пахнуло теплом – брат подбав: нагрів обидві печі. Ліда ночуватиме тут. Вона підійшла до шафи та дістала свій спортивний костюм. Вона перевдягнулась і пішла оглядати будинок. Речі мами стояли на колишньому місці, ніби хазяйка щойно вийшла ненадовго.

Ліда подивилася на фото матері та батька, що висіла в рамках над диваном. Погляд матері здався їй лагідним і очікуючим. Ліза відвернулася. Вона відчинила комод, сама не знаючи навіщо. Серед щільно покладених рушників лежали листи Ліди. Ціла пачка. А ще вітальні листівки – окремо, перев’язані атласною стрічкою.

-Стрічки мої, з дитинства. Так, мамо… – прошепотіла Ліда, ніби розмовляючи з матір’ю.

Вона зняла стрічку і сівши на диван, почала переглядати листівки. Перевернувши одну, вона стала читати:

-Мамусю, зі святом, люба моя! Здоров’я та радості тобі. Не турбуйся, бережи себе. Я скоро приїду. І ми разом сходимо в ліс. По суниці, літо не за горами. Адже ти так любиш ходити до лісу…

Ліда згадала цю листівку. Весняне послання, одне з останніх. Так, вони збиралися сходити до лісу, але не встигли. Мати заслабла і злягла. І потім уже Ліда приїжджала, щоб доглядати її. Мамі було вісімдесят.

Тепер, сидячи на затишному маминому дивані, де вони стільки часу проводили разом за розмовами, раптом Ліда зрозуміла, що все колишнє її життя було суцільним поспіхом, постійними працями, гонитвою за добробутом, і так мало часу вона приділяла спілкуванню з матір’ю… І з братом теж…

Ліда витерла сльозу, поклала листівки назад у комод і знову глянула на фото батьків.

-Повертаюся я, мої рідні. Усе! Крапка.

Вона пройшла через двір і заглянула на город.

А потім взяла відро, налила води і пішла мити підлогу в хаті. За півгодини підійшов брат. Він глянув на Ліду, яка наводила порядок у домі. На плиті стояв чайник, Ліда знімала фіранки, щоб попрати. Підлога блищала.

-Миколо, мені дрова будуть на зиму потрібні. Навіщо вони зараз? Ціна така сама?

-Тобі буде така сама. Я домовлюсь, – радісно відповів брат. – Але я правильно зрозумів, Лідо? Ти залишаєшся? Так?

-Так. Правильно ти зрозумів…

-Ех! – Микола обійняв сестру і закружляв по кухні.

-Ну годі тобі, – засміялася Ліда. – Все такий же, як у дитинстві. – Іди, розкажи про все Юлі. А я займуся вечерею. Смакоти ж привезла. І як ти любиш – хліба свіжого. Щоб до семи були в мене…

-Вже біжу – засміявся Микола.

Вечір пролетів непомітно. Згадували юність, матір та батька, який пішов на десять років раніше за матір, шкільні роки, вчителів.

А через тиждень Ліда вже перевозила свої речі до села. Разом з коробками у будинок внесли й кота Василя.

-Ну що, міський інтелігент, – сміявся Микола. – Дивись, за ворота не виходь.

Ліда усміхнулася. Вона була щаслива…

Тепер вона вдома. А тут так добре! Повітря, природа, воля…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.