– Катрусю, хтось у двері дзвонить, подивися, може Оленка зі школи вже прийшла?! – гукнула Настя з кімнати старшій сестрі.
Настя з дитинства слабенька, поки вона до дверей дійде – ніхто не дочекається. Краще нехай Катя йде.
– Іду-у-у! Та наче ж в Оленки ще додаткові заняття, не має вона так рано прийти, – примовляла, витираючи руки рушником Катя.
Навіть не запитавши: «Хто там?», вона відкрила двері і аж відсахнулася назад від несподіваного видовища.
На порозі стояв незнайомий неголений чоловік і дивився на неї якимсь пильним поглядом.
Він запитав незнайомим голосом:
– А ти Катя, чи Настя? Давно не бачилися, дочко, а я ж татусь ваш, ось, приїхав!
І без запрошення зайшов у коридор.
Катя такі і стояла з відкритим від здивування ротом.
А він зняв сумку, що була в нього через плече, і почав озиратися навкруги.
– Так ось, як ви тут живете?
– Катю, хто там? – гукнула з кімнати Настя, а потім і сама поволі вийшла у коридор.
– Хто? Та я теж дивлюся, і ніяк не зрозумію, що за дід такий до нас зайшов? – Катя отямилася і почала вже подумки заводитися:
– Ну це ж треба, знахабнів, приперся через стільки років! Що йому треба?
– Який я вам дід? – з образою в голосі пробурмотів мужик. – Ви що це, дочки, татуся рідного не впізнали? Катрусю, Настуню, та я ж тато ваш, Володимир Іванович. Мама ваша мене Володька називала. Хочете документи покажу?
Настя здивовано подивилася на мужика, потім на сестру:
– Це ти – тато наш?
– Та він це, впізнала я його по очах. Мені ж дев’ять було, коли він нас залишив, а ти ще зовсім маленька була, – несподівано спокійно сказала Катя. – Це, Настю, татусь наш із тобою з’явився. Тільки ось не зрозумію, і що це цікаво йому раптом тут знадобилося?
– Як що знадобилося? – щиро здивувався Володимир Іванович. – Та я ж батько ваш! Та й у квартирі я в цій прописаний. Пожив я по чужих кутах, по дальній рідні, по будовах поїздив. Годі вже, мабуть. Та й не кидав я вас, – мати ваша сама мене з дому виставила…
Сказала, щоб духу мого тут не було, щоб її очі мене більше не бачили! Ну я й не з’являвся, жив, як міг, вам ось надсилав, то посилки, то грошенята! Ніколи не забував, плакав навіть, як сумував іноді. А як же ж, Катю, Настю, ви ж дочки мої, донечки рідні!
Катя з Настею перезирнулися – очманіти можна! Згадав через стільки років, що має доньок!
– І що ти хочеш, Володьку? – Катя стала руки в боки, ніби показуючи, що не пустить його в дім.
З-за її спини виглядала Настя.
– Ой, а що у нас двері відчинені? – запитала усміхаючись Оленка, яка зайшла в квартиру. – Мамо, а у нас сьогодні додаткові заняття скасували, я на п’ять відповіла на уроці. Мамо, а хто це? – Оленка обернулася і ввічливо привіталася.
– А в тебе є тато? – раптом запитав Оленку Володимир Іванович.
– Нема, а що? – Оленка запитально подивилася на матір.
– А те, що я твій дід! Здалеку я приїхав. Доля так вирішила, що ми з твоєю бабусею Тамарою Павлівною розлучилися.
Та ось довідався я, що її не стало, а дочки мої одні живуть, навіть мужика у них у хаті нема, от і приїхав! – Володимир Іванович строго на всіх подивився, зняв куртку, і буденно запитав:
– А що, ми обідати сьогодні хоч будемо? Внучка зі школи прийшла, голодна, та й дід з дороги. А ви нас біля порога тримаєте.
– Дідусю? – Оленка радісно подивилася на Володимира Івановича. – А мені мама та тітка Настя про тебе нічого не говорили?
– Нічого, розкажуть ще, – і Володимир Іванович погладив Олену по голові. – Ну, давай, показуй свої п’ятірки!
Катя й Настя пішли в кімнату за ними, але Олена озирнулася:
– Мамо, поки я дідусеві щоденник показую ти нагрієш суп і котлетки? Я така голодна!
– Так, так, і я теж, – Володимир Іванович обійняв Олену за плечі і вони пішли до її кімнати.
– Що це було? – дивлячись на те, що відбувається, Настя не знала, як реагувати.
– Та що, що! Мати його виставила, казала бо гульбанив, ревнував і сварився. Вона на хорошій посаді, а він робітник простий. А там уже не знаю, що в них ще було. Що він там надсилав – не знаю, у мами нашої і без нього грошей вистачало, вона ж начальницею була. І, щиро кажучи, я пам’ятаю, що в неї чоловіки були. Але вона не збиралася заміж, їй і так було добре…
А батько наш тут прописаний, мати намагалася його виписати, але не вийшло. Мало того, він ще й на аліменти на нас може подати, тож давай гарячкувати не будемо. Хто його зна, що в нього на думці! – Катя строго подивилася на двері кімнати Оленки.
Звідти було чути веселі голоси,
– А я рада, що ти приїхав, – щебетала Олена. – Чого ти раніше не приїжджав?
– Так бабуся твоя знаєш яка? Вона ж мене не пустила б, а я сваритися не люблю, – голос батька був такий добрий, що Катя обурилася:
– Ні, ну ти подумай! Приперся, весь такий янгол з крилами, виставили його, поневірявся, бачте, а тепер ось він, і жити тут збирається. Взагалі вже! А Оленка наша: – Я не чекала – дідусю! Чого не приїжджав? Та ну його!
Ну і тато! Оце видав, влаштував нам веселе життя!
– І що тепер робити? – запитала Настя.
Вона звикла, що Катя все вирішує, вона старша. Настя і вчилася вдома, й працює з дому.
Гуляє частіше на балконі, але по вихідним Катя з нею в парк ходить, тож Катя – головна!
– Що робити, що робити, залишимо його сьогодні. У коморі йому постели, чи на кухні. У нас всього дві кімнати, в одній ми з донькою, в іншій ти Настю, – сердито відповіла Катя.
Вона й сама не знала, як тепер бути.
Їм з Настею і на думку не спадало, що їх тато – недолугий гульвіса, як мати казала, хоч колись у їхньому житті взагалі з’явиться!
– Мамо, а мені дід старі фото показав, дивись який у нього є маленький альбомчик! – радісна Оленка, яка вискочила зі своєї кімнати. – А можна дід на дивані у нас у кімнаті спатиме, він мені розповість, як ви були маленькі? А ти мамо з Настею будеш у її кімнаті?
– Ну ні, так буде неправильно, ми дідуся окремо поселимо, а ми всі в одній кімнаті, – рішуче сказала Катя.
Ну Оленка й дає, як їй дідусь сподобався.
– Мамо, дивись, ось ти стоїш, а Настя маленька, а це дід! Він не винен, що бабуся його розлюбила й виставила! – Олена гнула свою лінію.
Катя взяла у руки альбомчик, перегорнула. Ось вона з батьком у зоопарку, ось він її на плечах несе, а у Каті кульки в руках.
Ось вони на річці купаються… Як багато фотографій, вона таких не бачила ніколи!
Володимир Іванович дивився на її обличчя, як Катя дивувалася, на нього поглядала, і про себе думав…
Думав, що він ніколи їм не скаже, що Настя – не його дочка.
І не розповідатиме, що Тамара, мати їхня, йому зраджувала, а потім на нього ж і наговорила всякої неправди.
А він був молодий, дуже образився, спочатку гульбанив, потім на заробітки працювати поїхав.
А якось додому повернувся, дружина відкрила – і речі його виставила йому за двері зі словами:
– Забирайся, негіднику!
Так, він негідник, що за діток своїх не став боротися, образа була велика.
А Тамара владна була, не підступитися до неї.
– Я, – каже. – Якщо припрешся, дітям таке про тебе розповім!
Ось Володимир Іванович і вирішив – нехай дівчатка з матір’ю будуть. З ними вона інша, любить їх. Сусідку Ніну в няньки найняла, заробітки в неї хороші. А він платитиме на дітей, хоч вона й репетувала, щоб він копійки свої забрав…
Володимир поїхав за кордон. На дітей гроші надсилав справно, але від Тамари ні слуху ні духу, та він і не чекав.
Турбувати не хотів, адже в неї напевно нова сім’я. З тим самим, що батько Насті, з коханцем…
А нещодавно дізнався від давніх знайомих, що пів року вже, як нема Тамари. Нічого в душі не тьохнуло, давно все пройшло. А до доньки Каті він вирішив поїхати, подивитись хоч одним оком, як їй живеться?
Вранці Володимир Іванович чисто поголився, помився ще увечері, а поголився зранку.
Тепер він виглядав на свої роки – майже сімдесят, а не те, що вчора – дід старезний, та й з дороги немов і недоглянутий.
Катя й Настя його вранці навіть не впізнали!
Він засміявся, з апетитом з ними поїв яєчню, чаю з печивом попив, і сказав:
– Я ж не просто так приїхав, про квартиру і про те, як жити далі будемо хотіти поговорити.
Катя й Настя перезирнулися – ну ось, почалося, а вони вже розслабилися, ночувати його залишили!
Володимир Іванович їхній настрій зрозумів, посміхнувся і продовжив:
– Я ж все життя в роз’їздах, на будовах. Житла свого ніколи не було, хоча ця квартира моїх батьків, а я ніби безхатченко!
Катя не знала, що й відповісти. Настя теж не знала, що очікувати, а Володимир Іванович продовжив,
– Років п’ятнадцять тому я дуже добре заробляти почав, коли я ще виконробом працював.
Та й вирішив відкласти грошенят. Тож хочу я квартирку поруч із вами купити.
На нову, й велику, у мене грошей немає. А таку ж двокімнатну потягну, на тебе її, Катю, одразу й оформимо, а жити поки що я сам у ній буду. І ще – Насті процедури треба, на це у мене теж вистачить, я хоч на старість років допоможу своїм донькам.
Та й ім’я своє добре поверну!
…Настя пройшла два курси процедур. Тепер вона може бути самостійнішою.
Оленка обожнює дідуся, він тепер у сусідньому під’їзді в їхньому ж будинку живе.
А насправді – майже весь час у них проводить.
Оленка перша ж і помітила, що сусідка тітка Ніна, що ще з маленькою мамою і Настею няньчилась, стала до них часто заходити.
То пиріг принесе, то ще з проханням якийсь.
А дід на неї так поглядає, наче тітка Ніна йому теж подобається.
Тому, коли дід та Ніна Михайлівна оголосили всім ніяково, що вирішили скрасити самотність один одного, Олена зовсім не здивувалася.
Тепер Володимир Іванович та Ніна Михайлівна задумали Каті та Насті наречених знайти, адже кожна людина гідна бути щасливою.
Оленка дуже любить діда. З його приїздом їхнє життя повернулося на всі 180 градусів. А щастя й успіх тепер у них у всьому.
І нікому більше не спадає на думку називати Володимира Івановича – Володька!
Усьому свій час, а істина все одно переможе…