На місто спустився туманний вечір, накрапав дощ, а шестирічну Катрусю відправили гуляти.
Але на вулицю їй не хотілося йти, там на майданчику нікого не було, всіх дітей забрали додому.
Та й холодно, краще вона тут посидить, у під’їзді.
Будинок у них із тіткою Наталею старий, чотириповерховий.
Всі сусіди повернулися до своїх квартир, з-за дверей чуються їхні голоси та звук телевізорів.
А в Катрусиній квартирі тиша. До тітки Наталі знову прийшла ця стара тітонька в чорному одязі.
Коли вона приходять, Катрусю відправляють гуляти.
Дівчинка взяла з собою свого улюбленого ведмедика. Вона тихенько наспівувала йому пісеньку, як колись це робила мама, коли вкладала її спати…
Катя не розуміла, чому мама пішла чи поїхала кудись і більше не повертається.
Щоправда, Маринка в садку сказала, що мами не стало, але Катруся їй не вірила…
Мама ж була молода і дуже гарна. Але коли її не стало, Катю забрала до себе мамина сестра тітка Наталя та її чоловік дядько Олексій.
Тільки він поїхав потім на якісь заробітки, а тітка Наталя злягла. Чому – Катруся не знала.
Тітка часто плакала і казала, що її скоро спіткає доля сестри…
Цих слів Катруся також не розуміла. Але потім до них почала приходити ця дивна жінка, вся в чорному.
А бабусі на лавці сказали, що то знахарка, яка тітці Наталі допомагає.
Але коли вона приходить, Катю відправляють з квартири. Ось і сидить вона тепер у своєму під’їзді на широкому підвіконні і гладить свого ведмедика.
Так мама їй колись сказала:
– Ти люби його, доню. Він тобі допоможе у скрутну хвилину.
І Катруся любила, дуже любила. Він їй завжди маму нагадував, такий самий теплий, м’який і з добрими очима-намистинками.
Напевно, найдорожче, що вона має. Як і пам’ять про маму…
Дівчинка залізла на підвіконня з ногами, притулилася до холодної стіни і обняла ведмедика.
Так тепліше. Раптом вона відчула холод, напевно хтось відчинив двері в під’їзд. Але дивно, чому не заскрипіла стара дверна пружина?
Холодом знизу тягнуло добряче, і раптом дівчинка побачила, що хтось піднімається сходами.
Якийсь високий і дивний дядько.
На ньому був довгий плащ, каптур. А крокував він сходами зовсім нечутно, ніби плив, не торкаючись їх.
Він підійшов до вікна і став поруч. Обличчя під каптуром було дивне, як застигле. І дивився він прямо їй в очі.
– Ти чого тут сидиш? – запитав він Катрусю.
– Вийшла прогулятися, – здивовано сказала Катя.
Вона розповіла, що чекає вона, коли жінка в чорному вийде від тітки Наталі. Тоді їй можна буде повернутись додому.
– А твоя мама де?
– Немає її. Поїхала далеко. Я з тіткою живу, а вона заслабла.
– Зрозуміло, – сказала дивний дядечко і сів поруч. – А маму часом не Лідою звали?
Катя глянула на дядька й застигла від здивування.
– Так! Ви її знаєте? – зраділа вона.
Чоловік невиразно похитав головою і запитав, як їй живеться без мами з тіткою, з дядьком.
– Добре. Дядько поїхав, а тітка Наталя багато лежить. Їй знахарка допомагає, – згадала вона малозрозуміле їй слово.
Вони посиділи мовчки, і чоловік погладив її по волоссю, а потім сказав:
– А я ось за тіткою твоєю прийшов. Щоб її до сестри Ліди, твоєї мами, провести.
Катруся здивовано глянула на незнайомця й спитала нехитро:
– А я з ким залишусь тоді? Візьміть нас разом до мами.
– Ні, дівчинко, разом не можу. Тобі ще зарано туди. Але якщо ти хочеш, щоб тітка тебе не залишала зараз, я можу почекати. Що ти можеш мені дати натомість?
Катруся розгубилася. Що вона може дати? Погляд її зупинився на ведмедику. Як мама тоді сказала: він допоможе у скрутну хвилину.
В очах її блиснули сльози, але вона все вирішила.
Щоправда спитала спочатку:
– А коли тітка Наталя назад повернеться?
– Ніколи, дитино. Хто зі мною йде, той назад не повертається.
– Тоді ось, візьміть мого ведмедика. У мене більше немає нічого, дядечку. А тітку Наталю не забирайте.
Чоловік встав на весь свій високий зріст. Він був худим і височів над Катрусею. В одній руці він тримав ведмедика, а другою знову погладив її по голові.
– А коли мама повернеться, скажіть їй, щоб принесла його назад, гаразд?
Але потім згадала слова цієї дивної людини, що «звідти» не повертаються, уткнулася в коліна обличчям і гірко заплакала.
…Незабаром відчинилися двері їхньої квартири. Дівчинка підвела голову і побачила, що чоловіка поряд немає, а сходами спускається жінка в чорному.
Вона дивно подивилася на Катю і, ні слова не сказавши, швидко спустилася вниз.
Дівчинка зайшла до квартири, тітка Наталя була на своїх ногах і готувала вечерю на кухні.
– Ти не промокла на вулиці? – запитала вона, глянувши на Катрусю. – А ведмедик твій де?
Але дівчинці не хотілося чомусь розповідати про те, що з нею сталося. Вона знизала плечима і пішла до себе. Тітка покликала її вечеряти, потім викупала, поклала в ліжечко і почитала книжку на ніч, чого давно вже не робила.
Катруся швидко заснула. Уві сні вона бачила маму. Вона стояла вдалині, в якомусь серпанку і посміхалася їй.
Катруся бігла назустріч, але не добігла. І тут вона прокинулася. Вже з’явився світанок, перший промінь сонця пробився крізь фіранку.
А на підвіконні сидів її ведмедик. Він повернувся! Дівчинка схопила його в обійми, міцно притиснула до себе і знову заснула.
Незабаром тітка Наталя почала одужувати. Знахарка більше в їхньому будинку не з’являлася.
Катруся не знала, як пояснити це все. Та вона знала одне: тітка Наталя більше не слаба, а скоро повернеться дядько Олексій.
А ще вона має маму, правда, десь дуже далеко, але вона є і приходить до неї уві сні…
Мама ніколи не йде… Вона просто перестає бути поруч…