Катя розставила на столі гарні тарілки, ложки, вилки.
Потім зайшла на кухню і перевірила готовность вечері. Салат зроблений, закуски готові, м’ясо стоїть у духовці, гарнір готовий.
Ну от і все.
Вона зайшла в спальню і одягла гарну вечірню сукню, розпустила своє волосся, зробила легкий макіяж і одягла туфлі на підборах.
Катя прискіпливо оглянула себе в дзеркалі, посміхнулася сама собі й підморгнула.
А потім знову зайшла на кухню.
Через 15 хвилин має прийти Дмитро і тоді вона вимкне світло, запалить свічки і влаштує йому святкову вечерю.
Сьогодні Дмитру виповнилося сорок років і хоча чоловіки цю дату не відзначають, їй все одно захотілося зробити для нього щось приємне.
Годинник показував сьому вечора, а Дмитра все ще не було.
-Напевно затримується на роботі, – подумала Катя і ще раз пройшлася по дому.
Ближче до восьмої вечора Катя захвилювалася – так довго Діма ніколи не затримувався і завжди їй дзвонив.
Цього разу вона зателефонувала сама і почула сердитий голос чоловіка:
-Та тут пробка велика!
-Ну і яка там пробка? – здивувалася Катя.
О девʼятій вечора від Дмитра надійшло повідомлення:
-Не чекай мене.
Оце новина! Катя не знала, що й думати. А головне не знала, кому подзвонити.
Вона прибрала недавно розставлені з любов’ю на столі тарілки, просиділа на дивані до одинадцятої години, а потім пішла спати.
Заснути вона до ранку так толком і не змогла. На роботу Катя пішла зовсім не виспавшись.
Наступного дня Дмитро теж не прийшов додому ночувати. Катя дзвонила чоловікові, чи не кожної хвилини, але його телефон був вимкнений.
Катя знову провела безсонну ніч.
Вранці вона сиділа на кухні і розуміла, що на роботу вона не піде.
І тут у будинок раптом зайшов Дмитро.
-Привіт! – буркнув він.
Катя сиділа, дивилася на нього і мовчала. Вона думала, що почне кричати і з’ясовувати стосунки, але сил на все це не мала.
-Ти де був? – просто запитала вона.
-Катя… Розумієш… Я зрозумів, чого мені не вистачає для повного щастя.
-І чого ж?
-Дитини!
Катя дивилася не Дмитра нерозуміючим поглядом.
-Дитина? Він ніколи не хотів дітей! Він і їй одразу сказав, що любить її, але до дітей не готовий. Але вона так сильно любила його, що прийняла цю умову, – подумала вона.
-Ти хочеш, щоб у нас була дитина? – запитала жінка.
Насправді Катя завжди мріяла про дітей і ось… Може зараз у неї з’явиться шанс…
-Катрусю, розумієш, тобі скоро буде сорок. Ну яка дитина у нас може бути? Ти прекрасна жінка, ми прожили з тобою 15 чудових років, але на дитину від мене чекає інша…
Катя застигла. Вона не вірила своїм вухам.
-Дмитре, і в сорок років народжують…
Але він зупинив її.
-Катя, не треба. Почуй мене… У мене інша молода жінка, яка чекає від мене дитину. Ти вже стара. Будь ласка, просто збери свої речі та йди.
-Як іди? Це не тільки твій будинок, а й мій теж. Ми будували його разом.
-Помиляєшся. Цей будинок оформлено на мене. Ти мені не дружина. Значить це мій дім і ти ні на що претендувати не можеш.
Як хотілося Каті одягнутися, взяти сумку та піти з гордо піднятою головою! Та вона б і пішла. Зупинило те, що йти було нікуди і винаймати квартиру не було на що. А якщо так піти, то доведеться ще й гардероб наново оновлювати…
Катя встала, зайшла в спальню, дістала валізу і стала складати одяг. Потім настав час постільного.
-Е, а чому ти постільне забираєш? – запитав Дмитро, який спостерігав за зборами.
-Бо я його купувала, – сказала вона. – У мене навіть чеки є.
-А чому мою куртку береш? Я її не одягнув ще жодного разу. Ти мені її подарувала нещодавно.
Катя посміхнулася:
-Купувала я. Чек є у мене. Щось я не пам’ятаю, щоб я її тобі дарувала.
Дмитро нервував. Але Катя спокійно пакувала речі, купівлю яких вона оплачувала. Навіщо? Та просто, бо вона не була готова до такого повороту подій.
Зайві гроші вона переводила Дмитру на картку: він давно сказав, що Катя заощаджувати не вміє і з тих пір на всі великі покупки він збирав. А що ж тепер? Тепер він скаже: це моя карта і мені хто хочеш на неї гроші перераховував? А їй як бути? Так хоч щось продасть з речей…
Речей у Каті набралося чимало. Їй довелося навіть викликати машину, щоби вивезти все.
До речей додалося дещо з побутової техніки та кілька диванів і навіть шафа.
Випадково у Каті залишилися договори, оформлені на ці покупки на її ім’я.
Коли все вже було запаковано і Дмитро забрав у неї ключі й зачинив двері, Катя попросила водія:
-Будь ласка, дайте мені 15 хвилин. Добре?
Водій кивнув. Катя вибігла за будинок і нарешті дала волю сльозам.
«Коли ж ви одружитесь? Коли ж у вас буде дитина? Я тебе люблю, але навіщо одружуватися? Хіба нам погано разом? Це наш дім! Ні, діти тільки заважають! Доню, а ти впевнена в цьому чоловікові?»
Купа думок одразу зʼявилися в Каті. Тоді, 15 років тому, вона йому вірила. А зараз? Зараз їй майже сорок і їй нема куди йти, і нічого немає за душею.
Минув час.
Катя продала частину речей, що стали не потрібними, зняла собі кімнату, працювала, накопичувала гроші і подумувала про те, щоб купити собі невелику квартирку.
Тільки щоправда, оточуючі її люди, були не дуже тактовні і дуже часто розповідали їй, що її Дмитрик одружився, що його дружина скоро народить.
Катаються вони на машині Каті і живуть у будинку, в який Катя вклала половину суми, і Дмитрик зараз із нової дружини порошинки здуває.
-Ти сама винна, треба було наполягати на дитині.
-Ти сама винна, навіщо жила з людиною без офіційного шлюбу.
-Ти сама у всьому винна… Ти сама…
Кожен день для Каті був як випробування. Звичайно вона знала, що винна сама, що любила свого Дмитрика більше, ніж себе. Але хіба вона не була щаслива з ним? Була! Хоча зараз їй чути все це було неприємно.
-Ну і що ти плануєш робити? – запитала Катю подруга.
-Не знаю… Хотіла купити квартиру.
-Катю! От скажи, навіщо? Навіщо тобі тут квартира? Ну купиш, все-одно про тебе пліткувати за спинами будуть.
-Ну і добре…
-Як же «добре»? Я ж бачу, що ти змінилася вся, постаріла… А була такою красивою, веселою, квітучою жінкою. За тобою скільки чоловіків бігало? А тепер що? Поховалися всі.
-Не розумію. І що ти пропонуєш?
-Виїжджати звідси. Виїжджати і починати все спочатку.
Катя здивовано дивилася на подругу – як можна залишити роботу і поїхати? Та й взагалі куди можна поїхати? Тим більше коли тобі так багато років!
-Ну добре, припустимо не їхати, але тоді поміняти роботу на роботу в іншому місті. Більшому. Де більше чоловіків. Потрібно діяти!
Катя зітхала. Як діяти? Ну, навіщо діяти? Дмитрик такий чудовий, краще за нього вона нікого не зустрічала і напевно і не зустріне. І Катя знову починала плакати.
Минув ще якийсь час.
Дружина Дмитрика народила і він ходив задоволений та щасливий. Про це кожен знайомий не забув сказати Каті. І від усього цього їй ставало все гірше і гірше.
-Напевно, подруга має рацію. Треба їхати. У цьому місті мені не буде спокою. Але куди? І кому я потрібна у свої сорок років?
-Катрусю? – одного разу їй зателефонувала сусідка по будинку, в якому вона жила з Дмитром.
-Так, привіт, Антоніно Павлівно.
-Привіт. Катя, я до тебе у справі. Хочу запитати рецепт торта, ну твого фірмового, пам’ятаєш?
-Так, пам’ятаю. Запишіть?
-Якщо чесно, я хотіла б, щоб ти його сама зробила, а я б за нього заплатила тобі.
-Добре, Антоніно Павлівно. На коли потрібен торт?
Катя не дуже хотіла з’являтися в тих краях, але не могла відмовити старенькій.
-До суботи.
-Здрастуйте дівчино. Ви до кого? – Катя з тортом підійшла до хвіртки Антоніни Павлівни і про це її запитав чоловік, який підійшов з іншого боку.
-Я торт принесла.
-А, торт, то проходьте.
Катя зайшла, а чоловік зайшов за нею.
-Цікаво, хто це? Може син Антоніни Павлівни? – подумала Катя.
Вона знала, що він у неї є, але жодного разу не бачила його, бо Антоніна Павлівна завжди їздила до нього сама.
-Мамо, це до тебе, – почула Катя.
-Ну точно, син, – подумала Катя.
-Катрусю, привіт. Як давно я тебе не бачила. Андрію, знайомся – це Катя. Катя – а це мій син, Андрій. Дякуємо за торт. Сідай із нами чай пити.
Каті стало ніяково і вона почала відмовлятися.
-Ні, ні. Відмови не приймаються, – сказала Антоніна Павлівна і попрямувала на кухню ставити чайник.
-Та ви не хвилюйтеся, – пролунав голос Андрія. – Мама любить мене знайомити з усіма. Все сподівається, що я одружуся.
-А ви що?
-Та я не проти шлюбу. Тільки поки мені ніхто не подобається настільки, щоб одружитися.
А потім вони пили чай і мило розмовляли. У Антонини Павлівни було затишно та тепло. Катя розслабилася і ніби повернулася років на 10 назад.
-А я не просто так тебе, Катя, запросила.
Катя стрепенулась.
-Просто ти дуже гарна. І те, як обійшовся з тобою Дмитро, мені зовсім не сподобалося.
Ну ось, атмосфера затишку й тепла одразу зникла.
-Я просто вважаю, що тобі треба виїхати звідси. Життя тобі тут ніхто не дасть. Андрію, ти казав, тобі потрібен помічник? Ось, візьми Катю.
-Ну що ви, Антоніна Павлівно. Та навіщо? – Катя була збентежена.
-А що ви вмієте? – запитав Андрій. – Мені ж і справді потрібен помічник.
І Катя розповіла, що вона – бухгалтер і знає всі офісні програми та любить спілкуватися з людьми.
-А давайте спробуємо, – сказав Андрій. – Якщо вам треба виїхати з цього містечка, то я вам допоможу.
І він справді допоміг…
Минуло ще трохи часу.
Катя відчула, що життя повертається до неї. Потроху вона почала більше посміхатися, подобрішала і навіть почала спілкуватися з чоловіками.
-Катя, ось дивлюся на тебе і – ух! – до Андрія якось зайшов його друг, Сергій.
Сергій Катерині подобався і вона частенько помічала за собою, що подумки порівнює його з її Дмитром…
Катя розсміялася:
-Що означає «ух”?
-“Ух” означає, що треба брати і вести до себе в будинок.
-Ти мені тут без серйозних намірів до Каті не чіпляйся, – сказав Андрій.
-А може у мене серйозні наміри, – сказав Сергій. – Катю, вийдеш за мене заміж?
Катя знову розсміялася:
-Вийду, – сказала вона.
-Ну і чудово. Тоді пішли заяву подавати. Тут недалеко.
-От жартівник, – подумала Катя. Але вирішила підтримати жарт.
Вона вдягла плащ, взяла сумку і вони вийшли на вулицю.
На її подив, вони справді пішли і подали заяву до ЗАГСу. Жарт затягнувся…
-Сергію, а ви добре подумали? Ви ж мене зовсім не знаєте.
-Уся справа в тому, Катрусю, що чоловік одразу приймає рішення про весілля, коли бачить жінку. Я вирішив це зробити в той момент, коли перший раз побачив вас. Може перейдемо на «ти»?
Так можна сказати, що випадково Катя вийшла заміж. І таке буває.
Сімейне життя складалося просто чудово.
Через деякий час вона народила дитину.
Іноді Катя дивилася на свою нову сім’ю і не вірила, що це сталося з нею.
-Катя, привіт! – Катя гуляла з донькою, як задзвонив телефон.
Це був Дмитро.
-Привіт!
-Потрібно зустрітися.
-Навіщо?
-Потрібно.
-Добре приїжджай.
Катя сиділа в кафе навпроти Дмитра. Він був такий самий – красивий, підтягнутий, але якийсь чужий.
-Чудово виглядаєш, – сказав він, побачивши Катю. Дмитрик хотів обійняти її, але Катя зупинила його.
-Катя, я був неправий. Я все зрозумів. Повертайся до мене!
-А що сталося? – здивовано запитала Катя.
-Вона мене обманула. Змусила одружитися.
-Прямо змусила? – усміхнулася Катя.
-Через дитину. А виявилось, що дитина не моя. Розлучаємося зараз.
-Ясно.
-Я готовий одружитися з тобою, як тільки розлучуся.
-Дивно, – Катя дивилася на Дмитрика. – Просто дивно. А тебе не бентежить мій вік? Мені звичайно приємно, що ти згадав про мене, але я вже одружена і щаслива.
-Ти вийшла заміж?
-Так.
-А може й діти у тебе є?
-Поки що тільки одна дитина, донька. Вибач, Дмитрику, але мені треба йти.
Катя встала і вийшла з кафе.
Вона зітхнула, посміхнулася теплим, сонячним променям і поспішила додому, до чоловіка та доньки…