Чоловіка Алли Борисівни не стало і донька з зятем вирішили жити в неї. – Мамо, приготуй щось поїсти! Все одно вдома сидиш! І за квартиру заплати, – одразу заявила Марина. – А що ж приготувати? – здивувалась Алла. – Глянь в холодильнику. – Так нічого ж нема, – сказала жінка. – То купи щось! Встигнеш свої серіали подивитися! Алла здивовано дивилась на доньку

Алла Борисівна вже тисячу разів пошкодувала, що погодилася жити з сім’єю доньки.

Та її згоди особливо ніхто й не питав. Напевно, все було вирішено за її спиною без неї…

Її чоловіка не стало раптово і вона залишилася одна у двокімнатній квартирі.

Проживши з чоловіком сорок років, як то кажуть і в радості і в горі, важко їй доводилося миритися з такою втратою.

Але як би важко не було – тут нічого не вдієш і Алла Борисівна потихеньку звикала до самотності.

Минуло три місяці її самотнього життя, як раптом пролунав дзвінок від дочки, який повністю змінив життя вже немолодої жінки…

Донька з чоловіком і дитиною винаймали двокімнатну квартиру.

Алла Борисівна з чоловіком допомагали їм матеріально, сплачуючи половину суми за житло.

Тепер же, коли вона залишившись одна, мати не могла зі своєї пенсії виділити цю суму і дочка зі сльозами звернулася до матері:

-Мамо, ціни на все ростуть, наші з Миколою зарплати не встигають за цінами, Оля підростає, одяг на неї вже по ціні, як для дорослої, а то й дорожче. Хазяйка теж підняла ціну за квартиру.

Мамо, мені нічого не залишається, як просити тебе… Можна ми переїдемо до тебе жити? Разом легше буде, та й тобі не так самотньо буде! Ми з Миколкою платитимемо за комуналку…

Такого Алла Борисівна не очікувала. Їй звичайно було шкода доньку, але…

-Марино, а як же ми будемо вчотирьох поміщатися у двокімнатній квартирі? – розгублено запитала Алла Борисівна.

-Ми з Миколкою, а ти з Олею. Може й тіснувато, зате дружно і затишно буде, – засміялася дочка. – Мамо, ну там же і на мене приватизована частина квартири і татова частина ділиться навпіл на мене і тебе…

Алла Борисівна застигла. Дочка, виходить, дає їй зрозуміти, що її згоди, як би і не потрібно…

-Переїжджайте, – сказала Алла Борисівна, хоча знала, що і без неї вже все вирішено.

З переїздом сім’ї доньки, життя Алли Борисівни дуже змінилося. І вступитися за неї нікому. То завжди її Олексій покійний підтримував.

А тепер Олексія немає…

Алла Борисівна була спокійною, поступливою жінкою і донька із зятем, одразу ж безсоромно почали цим користуватися.

-Мамо, у нас поки що грошей немає, заплати за квартиру, – попросила якось донька. – Я потім віддам тобі гроші.

Ніхто гроші не віддавав… А платежі за комуналку, як були обов’язком Алли Борисівни, так і залишилися, тільки зросли в рази. Тепер же воду й електроенергію ніхто не заощаджував.

-Мамо, ти все одно сидиш вдома, приготуй щось поїсти! – уже ставила перед фактом дочка.

-А що приготувати?

-Щось, з того, що є в холодильнику.

У холодильнику майже нічого не було, і Алла Борисівна сказала про це доньці. Та обурилася:

-Мамо, ну купи що-небудь, я ж працюю! Поки після роботи в магазин зайду, потім поки щось приготую, вже й вечеряти перехочеться, а ти все одно вдома! Встигнеш свої серіали подивитись!

Алла здивовано дивилась на доньку.

-Марино, та де ж мені гроші взяти? Я за комуналку заплатила, ліки купила і два тижні продукти на всю сім’ю брала. Ось і вся моя пенсія…

Олена нервово поклала пʼятсот гривень на стіл і пішла.

Раз на тиждень такі розмови матері й дочки обов’язково траплялися. Після них Олена пару днів не говорила з матірʼю.

Та ці проблеми були ще квіточками…

От, коли збиралося все сімейство, то Аллі Борисівні хоч із дому біжи! Не було їй місця в її будинку, навіть на кухні. Там постійно сидів зять у шортах і майці й пив каву, або брав собі пінне…

Марина у своїй кімнаті або телевізор дивилася, або спала, або говорила по телефону.

Внучка гралася до опівночі в комп’ютерні ігри, або до неї приходили подружки, і вони довго сміялися, обговорюючи щось своє.

Поки було літо, Алла Борисівна часто допізна сиділа на лавці біля будинку, поки вдома всі більш-менш вгамуються, а у вихідні дні виїжджала на дачу.

-Щось, як Олексія не стало, ти, Борисівно рідко навідуєшся на дачу, – запитав Антон Миколайович, сусід по дачі.

-Сімейне життя вирує, – з сумною усмішкою сказала Алла Борисівна. – А тут все так нагадує про мого Олексія… Знаєш Миколайовичу, часто прошу Олексія, щоб він забрав мене до себе. Як його не стало, і мені немає місця в моєму домі… От подумую назовсім переїхати сюди жити…
Алла Борисівна розповіла сусідові про своє життя з дочкою і зятем.

-А кажуть сини такі-сякі, а дочки й ще гірші бувають, – сумно сказав Антон Миколайович.

-Борисівно, а як тут жити на дачі? Час до зими йде. Зараз вересень, через півтора місяці заморозки почнуться, як опалювати будинок будеш?

Знову ж таки продукти тут ніде купити і дороги тут взимку не чистять. Ні, Борисівно, щось ти не подумала.

-Закуплю продукти на всю зиму, найму сусіда, він мені рази за три все необхідне й привезе, куплю електрокамін, якось перезимую…

-Ти що Борисівно, тут же взимку ні душі, а якщо станеться щось, не дай Боже?

-Значить до Олексія піду, але жити з ними я більше не можу.

Наступного дня Антон Миколайович покликав свою дачну сусідку у гості:

-Борисівно, заходь, подивишся, які я гарбузи виростив. Вибереш собі, який на тебе дивиться, я її тобі віднесу. І морозива поїмо, у мене пів морозилки цього добра… І ще… Розмова у мене до тебе є…

-Що за розмова? Миколайовичу, якщо зібрався переконувати мене не переїжджати на дачу, то даремно. Я як учора з тобою поговорила, так наша розмова мені ще більшої впевненості додала.

-Ти Алла, почекай, не поспішай з відповіддю. Ось що я тобі скажу… Йди до мене в компаньйони.

-Що це таке? – здивувалася Алла Борисівна і навіть брови насупила.

-Ось що я тобі скажу, ми, люди не молоді і мало кому потрібні. А от один одному можемо допомогти, тому що дуже розуміємо нашу самотність!

Ось ти Алла, хоч і сім’ю маєш, а самотня! Нема тобі місця в їхньому житті і кута свого немає, все забрали…

Я теж самотній, не потрібен ні дочці, ні синові, але не пускаю їх на свою територію, бо знаю, чим це закінчується. Рідко коли все добре складається… Найчастіше все, як у тебе.

Отже, Алло Борисівно, поїхали на зиму до моєї квартири жити. Не подумай нічого такого. Просто будемо жити по-старому, підтримувати один одного.

Я в магазин ходитиму, аптеки, а то й разом прогуляємося може десь. Не подумай, я все вмію, і готувати і прибирати, і прати. А ось від приготовленої їжі жіночими руками не відмовився б. Одним словом ось така у мене до тебе пропозиція…

Алла Борисівна мовчала і плакала.
-Ти що образилася? – заметушився Антон Миколайович. – Ти пробач, якщо щось не так сказав, та тільки не зможу я тебе тут одну залишити.

-Ні, не образилася, – поспішила заспокоїти Алла Антона Миколайовича. – Що про нас люди скажуть?

-Кому ми потрібні, щоб про нас говорили, а якщо і скажуть, то й що. Нехай говорять…

До своєї квартири Алла Борисівна повернулася тільки за речами.

-І куди ти зібралася? – запитала Марина.

-На дачі буду жити.

-Мамо, ти доросла людина. Тебе ніхто звідси не жене, ти сама прийняла це рішення, а всім будеш говорити, що через нас поїхала жити на дачу. Мамо, треба заплатити квартплату. У тебе є гроші? Я потім…

-Платіть за все самі, тим більше я тут не живу. У мене тут навіть свого кута немає, все забрали…

Задзвонив мобільник Алли Борисівни.

-Антоне Миколайовичу, я речі зібрала, – відповіла на телефонний дзвінок Алла. – Піднімайся, допоможи мені будь ласка, а то допомогти нікому, – і мати з докором подивилася на дочку.

Антон поспішав на допомогу до своєї, поки що компаньйонки Алли.

Він радів, що вмовив її перебратися жити до нього в міську квартиру і сподівався, що згодом вони стануть трохи ближче, ніж зараз…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.