Вранці Ілля прокинувся через те, що на кухні знову сварилися його дружина з донькою.
– Мамо, ти що зробила?! – обурювалася двадцятипʼятирічна дочка. – Ти навіщо зварила манку на сніданок? Я ж її з дитинства не люблю!
– Манна каша корисна для здоров’я, – нервово відповіла дружина Іллі Ольга. – Їж давай, не вередуй.
– Я це їсти не буду! – впиралася дочка.
– Ну, і сиди тоді голодна!
– Я, мамо, якщо що, голодною не залишусь. Зараз замовлю собі піцу, а ви їжте що хочете!
– Ух… – пробурмотіла безсило Ольга. – Скоріше б ти вже одружилася! Щоб тобі чоловік вранці такі ж сцени влаштовував. Тоді згадаєш матір. І манну кашу згадаєш.
– Дякую, мамо, за такі побажання! Але я одразу попереджаю, ви з татом не скоро від мене звільнитесь. Я ще вам нерви потріпаю.
– Агов, – гукнув їм з кімнати Ілля, і почав швидко одягати штани і футболку. – Досить зранку накручувати один одного. Ну що у нас за сімейка? Навіть у неділю не дають батькові поспати!
Він уже стояв у дверях кухні, і помахав улюбленій дочці пальцем.
– А ти, Оленко, колись, договоришся! Я тебе заміж швидко видам. Зрозуміло тобі?
Донька, не відводячи очей від мобільного телефону, єхидно засміялася:
– Ха-ха-ха! Хто ж мене візьме, таку недолугу? Так, мамо?
– Оленко, а ти чого зранку завелася? – Ілля уважно подивився на дочку. – З залицяльником, чи що, посварилася?
– Та ну його, цього залицяльника… – зло відповіла дочка, і поклала телефон на стіл. – Недолугий він. Зараз мені піцу привезуть. А ви їжте свою кашу.
– А нам із матір’ю піцу?
Дочка невдоволено подивилася на батька, потім знову хитро посміхнулася.
– Гаразд, нехай. Виділю вам по шматочку.
– А манку хто їсти буде? – невдоволено відреагувала Ольга.
– Я й манку з’їм, – кивнув Ілля. – Люблю рідкі каші.
– Фу, – скривилася дочка.
Поки Ілля з дружиною їли, Оленка, як завжди, щось розглядала в мобільному телефоні.
Незабаром у двері подзвонили, дочка почервоніла, і побігла зустрічати піцу. Ілля теж квапливо підвівся з табуретки, і подався слідом.
У коридорі симпатичний хлопець діставав зі свого квадратного ящика коробку з їжею. Побачивши в дверях Іллю, він привітався.
– Здрастуйте.
– Привіт, – кивнув Ілля. – Слухай хлопче, а тобі скільки років?
– Двадцять шість, – здивовано відповів той, вручаючи піцу Оленці. – А що?
– І ти не одружений?
– Та ні, – посміхнувся хлопець.
– А хочеш одружитися?
Хлопець дивився на Іллю, не розуміючи, що відбувається.
– А навіщо?
– Як навіщо? Треба. У мене, он, донька є, яка піцу любить наминати вранці. І незаміжня поки що. Чим тобі не наречена?
– Тату, годі так жартувати! – невдоволено закліпала очима дочка. – І взагалі, не затримуй людину, вона поспішає!
– Та гаразд, – ще більше посміхнувся хлопчина. – Я не дуже поспішаю. Замовлень зранку в неділю майже нема.
– Тим більше, – радісно засміявся Ілля. – То як щодо того, щоб одружитися з моєю дочкою? А то вона в нас чогось нервова стала. Заміж, мабуть, хоче.
– Тату, ти зовсім, чи що? – Оленка витріщила на нього очі. – Ти думай, що говориш? А ви йдіть уже, – звернулася вона до кур’єра. – Тато просто жартує так. Він завжди з усіма жартує.
– Нічого я не жартую, – миттєво зробив серйозне обличчя Ілля. – Тут, можна сказати, наречений сам у хату прийшов, а ми його просто так відпускаємо. – Чаю хочеш? – звернувся він знову до хлопця.
– Можна… – відповів той, приймаючи гру Іллі.
– Тату, припини! – дочка занервувала ще більше.
– А ти, що, доню, боїшся, що він, як чоловік нікудишній? Що він руками не вміє працювати?
– Чому це я не вмію? – кур’єр все посміхався. – Вмію я працювати руками.
– І ножа вмієш наточити? – хитро запитав Ілля.
– Легко.
– Ану, знімай кросівки, ходімо на кухню.
– Тату! – вже майже закричала Олена. – Ти чого жартуєш? Він же ж на роботі. Йому ніколи.
– Та маю я час, – кур’єр швидко скинув кросівки, і в шкарпетках, залишивши свій ящик в коридорі, вирушив за Іллею. – Здрастуйте, – привітався він на кухні зі здивованою хазяйкою, і запитально подивився на хазяїна.
А Ілля вже простягав йому кухонний ножик і точильний брусок.
Кур’єр одразу відкрив кран з водою, під струменем намочив брусок, і почав спритно точити.
– Олено, що відбувається? – здивовано спитала Ольга у дочки.
– Та ось, тато нареченого тестує, – відповіла та, вже з цікавістю спостерігаючи за хлопцем.
Кур’єр, зовсім не бентежачись незнайомих людей, спокійно займався справою. Через хвилину він простяг Іллі нагострений ніж.
– Будь ласка, користуйтесь на здоров’я. Тільки, обережніше.
– А вміє ж! – радісно вигукнув Ілля, дивлячись на дочку. – Який наречений, га! А шафу зібрати зможеш? – знову звернувся він до хлопця. – Ми тут днями шафу цій дівчині купили, а зібрати – руки поки що не дійшли. Я тобі за складання навіть заплачу, поки ти їй не чоловік.
– Шафу, кажете? – хлопець на секунду задумався, потім знизав плечима. – І шафу зібрати зможу. Тільки, давайте, я прийду після обіду. О третій годині вас влаштує? А то я поки що працюю, як не як.
– Та хоч о четвертій! – ще більше зрадів Ілля. – А поки, сідай до столу, будемо їсти Оленкину піцу, і чаєм запивати. Я ж тобі обіцяв чай.
Але тільки-но хлопець сів за стіл, як у нього в кишені задзвонив телефон. Він дістав його, підніс до вуха, сказав «Угу», і підвівся зі стільця.
– Вибачте, мені треба бігти. Хтось ще вранці сніданок сам готувати не хоче. До побачення.
Коли кур’єр пішов, сім’я за столом якийсь час сиділа мовчки.
– Цікаво, чи прийде він о третій годині, чи ні? – задумливо сказав Ілля.
– Ні, звісно! – невдоволено відповіла Олена. – Він же, ж мабуть, не недолугий. Зрозумів, що це просто словесна гра. А ти, тату, теж знайшов про що жартувати. Я ж, таки, тобі дочка!
– Гра, кажеш? – зітхнув батько. – Гра грою, а шафу збирати потрібно.
– Подумаєш, проблема яка. Зберемо. Я тобі допоможу.
– А може він, таки, прийде?
– Даю гарантію, що ні.
– А якщо так? Тоді доведеться тобі, Оленко, все-таки йти за нього заміж.
– Це чому ж іще?
– Сподобався він мені.
– І чим це він тобі сподобався?
– Веселий він. З такою людиною тобі буде легко.
– Господи, хоч би насправді він прийшов! – з тугою в голосі вигукнула раптом Ольга.
Потім вона перехрестилася і додала:
— Може, хоч тоді в нашій родині якийсь рух почнеться.
Батько з донькою переглянулись і чомусь засміялися.
Рівно о третій годині в двері подзвонили.
Збирати шафу Віктору, так звали кур’єра, допомагала одна Оленка.
Ілля до них у кімнату зі своїми порадами навіть і не ліз…