Село, куди перебралося на постійне місце проживання Тамара, було дуже мальовничим.
– Я не стільки будинок вибирала, коли купувала, а більше – село, і місця, щоб гарні були. А що будинок? Його і перебудувати, і підремонтувати можна, – міркувала Тамара. – А от такий гарний ліс і озеро хіба купиш? Я маю намір більше часу на природі тепер жити і дихати свіжим повітрям. Ось.
Настрій приїжджої пенсіонерки сподобався її сусідам. Особливо дивувалися приїзду такої симпатичної жінки двоє друзів Ігор та Степан.
Вони були однолітками, у зрілому віці, як і Тамара, але трохи старші.
Ігор був місцевим мешканцем. Він пам’ятав ще тих, хто жив тут давно, а за розповідями своїх батьків знав історію заснування села.
Степан приїхав сюди ще студентом, та так і залишився тут працювати, одружившись із місцевою красунею Світланою.
Тепер обоє друзів були вдівцями, діти відвідували їх на свята та у відпустках, не забували.
Самотність чоловіки легше переносили завдяки багаторічній дружбі.
Колись, ставши самотніми, вони дали один одному обіцянку: ніколи не сваритися. Яка б не була причина, а тим більше – жінки!
– Навіщо нам тепер одружуватися? Тільки морока і знову звикати до нової жінки, – міркував Ігор. – Нам не нудно і так. Що не день, а ми й зустрінемось, і посидимо на ґанку, то на твоєму, то на моєму. А рідні краї наші нас і тримають…
– Правильно кажеш… Он які у нас заходи сонця мальовничі… Подивишся ось так, ніби в церкву на вечірню молитву сходив, – говорив Степан.
Друзі разом ремонтами займалися, на риболовлю ходили, застілля влаштовували, коли на дітей в гості чекали.
Двері тримали незачиненими весь день. Так у селі у всіх було заведено.
Але з’явилася Тамара, і як сонячний промінчик висвітлила будинок, що стояв самотньо, на околиці. Жінка виявилася діловитою, вона вмить організувала ремонт, викликавши бригаду з міста.
– Ну, жінка, хвацько взялася за будинок. І прибудову вже зробили, і новий сарай, і теплиці аж дві! – сміялися мужики.
– Михайлівно, куди тобі одній дві теплиці? На нас садити зібралася? – жартував Ігор. – Або в місто на базар возити продукцію будеш?
– А подивлюся, як вже вийде, – сміялася Тамара. – Одна – під помідори, друга – під огірки, треба б і третю під перці, але поки й цього вистачить.
Тепер більшість розмов у селі була про Тамару, сусіди поглядали на її будівництво, а деякі й відкрито цікавилися, заглядаючи до неї на подвір’я.
– У мене великі плани. Мінімум курочки. Максимум – кізочки, та й город, звичайно! – ділилася з усіма Тамара.
– Ох, як добре, – раділи бабусі-сусідки. – Молодь у селі така потрібна. А ти ще й веселунка. Ми тебе незабаром тут одружимо. Ти ж сама?
– Давно сама. Тільки ось заміж начебто не збираюся. Мені і без мужика турбот повно, – посміхалася Тамара.
– Так це який ще мужик, – вступав у розмову Ігор. – Не всі ледарі ж. А інший ось і допоможе, і приголубить.
– Ох, Ігорю Івановичу, жартуєте! Яка я тепер наречена? На пенсію вийшла.
– Так на пенсії тільки життя і починається, Тамаро Михайлівно, – сміявся Ігор.
Вечорами сусіди охоче приймали пропозицію Михайлівни випити чаю.
Вони сідали за стіл у новенькій альтанці в її саду і говорили про будівництво, майстрів, ціни на будматеріали.
Степан та Ігор були завсідниками таких посиденьок і незабаром так звикли до Тамари, що й дня не могли прожити, щоб вони не відвідати її, не запитали про її справи.
– Ти вже нас вибач, Михайлівно, – казав Ігор. – У нашому селі одні бабусі з жінок, а ми хоч і пенсіонери на кшталт тебе, а так скучили за жіночою компанією… Якщо потрібна допомога, то звертайся, не все ж таки майстрів із міста запрошувати. Ми і паркан полагодимо, і серйозніші справи можемо зробити.
Чоловіки сміялися, пили чай, а йдучи додому, крадькома зітхали, кивнувши один одному на прощання.
Тамара була хорошою хазяйкою, вона пекла пироги по суботах. У її саду щодня висіла випрана білизна, сушилися подушки і ковдри.
– Мда, жіноча рука в будинку – це як свічка біля ікони. Тепло, світло й радісно, – якось сказав Степан, хоча тема жінок у них із Ігорем була забороненою.
Але Ігор одразу підтакнув:
– Що правда, то правда. Ось Тамара могла б бути комусь ще й світлом, і теплом… Чи не нам розуміти, як цього іноді хочеться…
– Але якби, наприклад, наважилися їй натякнути, то вона навряд чи… Думаю, що відмовить неодмінно. Навіщо їй ми? Чи хтось інший? – Степан глянув на друга.
– Ну, всі вони прямо такі, а, якби покохала, то і приголубить. Не прожене, – мрійливо простягнув Ігор.
– Не нам про це думати, ми для неї два сільські мужики. Така жінка з міста мужика привезе, якщо захоче, – підсумував Степан.
– Це вірно. Однак і нам би могло пощастити, ось тільки ми з тобою обітницю начебто дали? – запитав Ігор.
– Обітницю не обітницю, а дружбу розладнати ніяк не можна, нас – двоє вже скільки років? А вона тут без року тиждень. Нехай поки рік-другий приживеться, а там подивимось, – відповів Степан.
– Рік-другий… З нас пісок посиплеться за рік-другий. І вона не буде молодшою. А ще й дивись міські наречені з’являться. Ну, та ми з тобою сперечатися через неї не будемо. Раз давно так вирішили.
Такі розмови заводили чоловіки неодноразово.
Особливо вечорами, після святкових застіль, коли не могли відвести очей від Тамари, яка накривала на стіл, ошатної, рум’яної та веселої.
Жінка бачила погляди своїх сільських друзів. Вона, напевно, розуміла, що з ними відбувається, але ніколи не подавала ні вигляду, ні приводу, ні приділяла ні одному, ні іншому своєї особливої уваги.
– Дивись, як наша Тамара тримається, оце кремінь! – захоплено говорив Степан. – Ні хильне зайвого, ні поганого слова ні про кого ніколи не скаже, ввічлива, скромна. Золото…
– Правильно, поводиться, як дівчина, строга і добра… – підтакнув Ігор і зітхнув. – Однак, сполошила вона нас обох, якщо чесно…
Степан відвернувся і промовчав. Вони сиділи в нього на ґанку. І раптом він запропонував:
– А що, коли ми всьому цьому кінець покладемо? Давай їй запропонуємо обох нас як кандидатури. А вона нехай вибирає. Ми ж мовчимо? А вона соромиться. Кого вибере… Тут уже доля. Іншому – не ображатись. Га?
– Іншому буде важко… – сказав Ігор. – Проте пережити можна. Якось ніяково, їй Богу. Як на базарі: вибирай…
Чоловіки знову зітхнули і деякий час не ходили до Тамари, пославшись на справи.
Наближалося восьме березня. Степан та Ігор думали, що подарувати Тамарі, але окрім букетів квітів не зважилися на інші подарунки.
Вони захопили ще гостинця, як заведено в селі: сало, мед, варення та шоколадний торт, куплений напередодні у місті.
До того ж додавалося ігристе. У Тамари було вже галасливо. Сусідки бабусі в яскравих хустинках сиділи в кімнаті на дивані, а Тамара виймала гарячі пироги з духовки.
– Велике спасибі! – вона приймала подарунки від Степана та Ігоря, проходьте в кімнату. – Скоро сядемо на стіл, а поки що гостей чекаємо.
За хвилин п’ятнадцять до будинку під’їхала машина. З неї вийшли троє жінок, дві подруги Тамари, а третя – її рідна сестра.
Коли Тамара представляла міських панянок, то всі вразилися подібністю двох сестер.
– Оленка – моя молодша сестричка. Ось вмовила її приїхати на всю відпустку. Нехай придивиться, може, як я – лишиться тут жити, – раділа Тамара.
– Так, разом нам не нудно буде. До того ж я звикла, що сестра завжди поряд у місті. Вже так сумую! – Олена обняла Тамару і всі засміялися.
– Ось тобі раз, – посміхалися сусідки. – Та вас можна прийняти за близнючок. Зовсім однакові. Ігор і Степан дивилися в усі очі на сестер і зніяковіло дивилися.
– Одна іншої гарніша, – нарешті сказав Ігор, коли вони зі Степаном ішли додому. – Невже й ця Олена приїде сюди жити?
– Не думаю, навряд чи… Хоча, коли на пенсію вийде за рік, то все може статися. Хто зна… Тільки ми не довідалися, чи є у неї чоловік?
– А треба? – запитав Ігор. – Ну, ти далекоглядний… Чомусь у мужиків відлягло від серця. Вони сміялися з себе, довго не йшли додому з ґанку Ігоря, і зрештою пішли на кухню і взяла біленької.
– Все-таки ми з тобою не такі вже й старі… – засинаючи на грубці, говорив Ігор, а Степан відповів йому з дивана:
– Так я сьогодні гульнув, до свого будинку не дійшов. Гаразд, до ранку піду…
– Спи, спи… Жити стає цікавіше в нашому селі. Ех, недолугі ми, і чого нам не вистачає? – філософськи сказав у стелю Ігор. – Свічки теплої та Божої допомоги… – бурмотів, засинаючи Степан.
– Свічки… І все-таки доброї та ласкавої жінки… – відповів Ігор вже сплячому другу.
У кімнаті стало тихо, тільки місяць поглядав через фіранки у вікно, осяваючи ніжним білим світлом широкі вікна кімнати, а годинник на кухні цокав наполегливо і заспокійливо, ніби відмірюючи по секундах даний кожному на Землі щасливий і такий потрібний час.