– Я хочу тобі в дечому зізнатися, – сказала слабким голосом Ганна, дивлячись чоловікові в очі. – Може вже пізно, але я хочу, щоб ти про це знав. – Навіщо? – Чоловік сидів на краю ліжка, біля дружини, яка занедужала. – Не треба мені нічого знати. Зараз не час. – Ні, я хочу, щоб ти вислухав мене саме зараз, – тремтячим голосом наполегливо повторила дружина. – Поки не пізно

– Я хочу тобі в дечому зізнатися, – сказала слабким голосом Ганна, дивлячись чоловікові в очі. – Може бути пізно, але я хочу, щоб ти про це обов’язково дізнався.

– Навіщо? – Чоловік сидів на краю ліжка, біля дружини, яка занедужала, нервово чекаючи на приїзд швидкої. – Не треба мені нічого знати. Зараз не час.

– Чому? – Ображено запитала дружина. – Тобі, що зовсім нецікаві мої таємниці?

– Аня, – чоловік заспокійливо погладив її по плечу, – ти мені обов’язково розповіси. Але потім. Зараз приїде швидка і тобі стане легше.

– Ні, я хочу, щоб ти вислухав мене саме зараз, – тремтячим голосом наполегливо повторила дружина. – Поки не пізно.

– Яке ще – поки не пізно? – обурився чоловік. – Мовчи.

– Я не розумію тебе, Сергію… – дружина з подивом подивилася на чоловіка. – Чому ти не хочеш мене вислухати?

– Просто не хочу. Якщо в тебе є якась таємниця, то є і причина, через яку ти не хотіла мені її відкривати. Нехай так і залишається. Люди відкривають таємниці в останній момент. Правильно?

– Ну, – ствердно кивнула дружина. – Правильно. От я й хочу…

– Ти обрала не той час, Аня, – зупинив її чоловік. – Рано тобі ще свої таємниці відкривати. Ти житимеш дуже довго і щасливо. Зрозуміло?

– А раптом – ні? – спитала вона втомлено.

– Ніяких раптом! Довго і щасливо!

– Ні, я все-таки скажу. – Ганна взяла чоловіка за руку і стала гладити її тремтячими руками. – Пам’ятаєш той рік, коли гроші знецінилися втричі.

– Що? – скривився чоловік.

– Це було так давно, що я навіть не пам’ятаю точно, який це був рік.

– І я не пам’ятаю, – посміхнувся чоловік.

– Ти все пам’ятаєш. Так ось, Сергію, адже в мене до цього дня в загашнику лежала величезна сума грошей.

– Прямо – величезна? – усміхнувся чоловік.

– Так. На ці гроші ми могли б купити з тобою нову трикімнатну квартиру. І навіть ще й лишилося б… Трохи… Ось.

– І що? – Чоловік знизав плечима.

– А чому ти не дивуєшся з того, що я тобі сказала? – насторожилася дружина.

– А чому дивуватися?

– Як чому? – Ганна навіть на мить застигла від подиву. – Ми ж досі з тобою тулимося в маленькому будиночку. А могли б жити у хоромах! І в цьому я винна. Розумієш?

– Господи, знайшла про що згадувати… – Тепер він почав гладити її руку. – Запам’ятай Аня, ти ні в чому і ні перед ким не винна.

– Ні винна! – упиралася вона. – Винна. Я досі картаю себе, що приховувала від тебе такі гроші. Адже ми з тобою – чоловік і дружина. У нас жодних таких таємниць бути не повинно.

– Якщо ти шукаєш винних, Ганно, то звинувачуй свою матір, – усміхнувся Сергій. – Це ж вона тобі ці гроші дала. І веліла мені нічого про них не казати. Типу – зберігай на чорний день. Адже так?

– А ти що, знав про це? – засмутилася Ганна.

– Ну, скажімо… Я здогадувався…

– А як ти міг дізнати?

– А звідти.

– Ну правда, скаєи!

– Аня, ти що? Я ж звички тещині знав, царство їй небесне. Вона сама завжди гроші від чоловіка ховала, і тебе того ж навчала. Ви якось шепотілися за ці гроші, а я випадково за дверима опинився.

– Господи… Знав… – Ганна заплющила очі. – І ні разу мені про це не сказав? Навіть не натякнув…

– І що?

– Як що? Я б, на твоєму місці, якби знала, що в тебе гроші такі в загашнику лежать… Та я б не знаю що робила…

– Ну, жінки та чоловіки – різні… – Сергій хмикнув. – Ми, на відміну від вас, у жіночі таємниці лізти не дуже хочемо.

– Чому це?

– Бо закон є такий – глибоко пірнаєш, можна не випливти. Якщо ви назбираєте на щось, це ж ваша справа. Головне, щоби на хліб у сім’ї вистачало. А на це я гроші сам заробляти вмів.

– Але на такі гроші, які пропали, можна було стільки всього купити. А вони перетворилися на копійки. І ти ж, якщо ти знав, чому після цього не дорікнув мені жодного разу?

– А що, якби дорікнув, вони б повернулися? І взагалі, що зараз про це казати?

– Як що? Я ж з того часу все ще переживаю про це.

– Від чого?

– Від вини.

– Немає в цьому твоєї провини. Не ти ж гроші знецінила.

– Але ж вони були. І зникли. Я винна.

– Винні гени твоєї матусі. Ясно?

– Ясно. Але незрозуміло.

– А що тут розуміти? Адже ти характером на матусю схожа. А чому? Бо  в тобі її гени. І це добре.

– Добре? Чому?

– Тому що й проживеш ти так довго, як вона прожила. До речі, а ти ще маєш таємниці від мене?

– Ні. А що?

– Шкода.

– Чому?

– Як ти тепер без таємниці? Жінкам без таємниці не можна.

– Ти жартуєш, чи що? – Слабко посміхнулася дружина.

– Не знаю… – усміхнувся чоловік. – Але все одно, терміново вигадуй собі таємницю і бережи. За двадцять років розкажеш.

У двері пролунав дзвінок.

– Ось і швидка! – вигукнув радісно чоловік, квапливо підвівся і поквапився до дверей. – Нічого, Аня, ми ще з тобою поживемо. Ми ще з тобою стільки таємниць придумаємо…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.