– Я хочу тобі в дечому зізнатися, – сказала слабким голосом Ганна, дивлячись чоловікові в очі. – Може бути пізно, але я хочу, щоб ти про це обов’язково дізнався.
– Навіщо? – Чоловік сидів на краю ліжка, біля дружини, яка занедужала, нервово чекаючи на приїзд швидкої. – Не треба мені нічого знати. Зараз не час.
– Чому? – Ображено запитала дружина. – Тобі, що зовсім нецікаві мої таємниці?
– Аня, – чоловік заспокійливо погладив її по плечу, – ти мені обов’язково розповіси. Але потім. Зараз приїде швидка і тобі стане легше.
– Ні, я хочу, щоб ти вислухав мене саме зараз, – тремтячим голосом наполегливо повторила дружина. – Поки не пізно.
– Яке ще – поки не пізно? – обурився чоловік. – Мовчи.
– Я не розумію тебе, Сергію… – дружина з подивом подивилася на чоловіка. – Чому ти не хочеш мене вислухати?
– Просто не хочу. Якщо в тебе є якась таємниця, то є і причина, через яку ти не хотіла мені її відкривати. Нехай так і залишається. Люди відкривають таємниці в останній момент. Правильно?
– Ну, – ствердно кивнула дружина. – Правильно. От я й хочу…
– Ти обрала не той час, Аня, – зупинив її чоловік. – Рано тобі ще свої таємниці відкривати. Ти житимеш дуже довго і щасливо. Зрозуміло?
– А раптом – ні? – спитала вона втомлено.
– Ніяких раптом! Довго і щасливо!
– Ні, я все-таки скажу. – Ганна взяла чоловіка за руку і стала гладити її тремтячими руками. – Пам’ятаєш той рік, коли гроші знецінилися втричі.
– Що? – скривився чоловік.
– Це було так давно, що я навіть не пам’ятаю точно, який це був рік.
– І я не пам’ятаю, – посміхнувся чоловік.
– Ти все пам’ятаєш. Так ось, Сергію, адже в мене до цього дня в загашнику лежала величезна сума грошей.
– Прямо – величезна? – усміхнувся чоловік.
– Так. На ці гроші ми могли б купити з тобою нову трикімнатну квартиру. І навіть ще й лишилося б… Трохи… Ось.
– І що? – Чоловік знизав плечима.
– А чому ти не дивуєшся з того, що я тобі сказала? – насторожилася дружина.
– А чому дивуватися?
– Як чому? – Ганна навіть на мить застигла від подиву. – Ми ж досі з тобою тулимося в маленькому будиночку. А могли б жити у хоромах! І в цьому я винна. Розумієш?
– Господи, знайшла про що згадувати… – Тепер він почав гладити її руку. – Запам’ятай Аня, ти ні в чому і ні перед ким не винна.
– Ні винна! – упиралася вона. – Винна. Я досі картаю себе, що приховувала від тебе такі гроші. Адже ми з тобою – чоловік і дружина. У нас жодних таких таємниць бути не повинно.
– Якщо ти шукаєш винних, Ганно, то звинувачуй свою матір, – усміхнувся Сергій. – Це ж вона тобі ці гроші дала. І веліла мені нічого про них не казати. Типу – зберігай на чорний день. Адже так?
– А ти що, знав про це? – засмутилася Ганна.
– Ну, скажімо… Я здогадувався…
– А як ти міг дізнати?
– А звідти.
– Ну правда, скаєи!
– Аня, ти що? Я ж звички тещині знав, царство їй небесне. Вона сама завжди гроші від чоловіка ховала, і тебе того ж навчала. Ви якось шепотілися за ці гроші, а я випадково за дверима опинився.
– Господи… Знав… – Ганна заплющила очі. – І ні разу мені про це не сказав? Навіть не натякнув…
– І що?
– Як що? Я б, на твоєму місці, якби знала, що в тебе гроші такі в загашнику лежать… Та я б не знаю що робила…
– Ну, жінки та чоловіки – різні… – Сергій хмикнув. – Ми, на відміну від вас, у жіночі таємниці лізти не дуже хочемо.
– Чому це?
– Бо закон є такий – глибоко пірнаєш, можна не випливти. Якщо ви назбираєте на щось, це ж ваша справа. Головне, щоби на хліб у сім’ї вистачало. А на це я гроші сам заробляти вмів.
– Але на такі гроші, які пропали, можна було стільки всього купити. А вони перетворилися на копійки. І ти ж, якщо ти знав, чому після цього не дорікнув мені жодного разу?
– А що, якби дорікнув, вони б повернулися? І взагалі, що зараз про це казати?
– Як що? Я ж з того часу все ще переживаю про це.
– Від чого?
– Від вини.
– Немає в цьому твоєї провини. Не ти ж гроші знецінила.
– Але ж вони були. І зникли. Я винна.
– Винні гени твоєї матусі. Ясно?
– Ясно. Але незрозуміло.
– А що тут розуміти? Адже ти характером на матусю схожа. А чому? Бо в тобі її гени. І це добре.
– Добре? Чому?
– Тому що й проживеш ти так довго, як вона прожила. До речі, а ти ще маєш таємниці від мене?
– Ні. А що?
– Шкода.
– Чому?
– Як ти тепер без таємниці? Жінкам без таємниці не можна.
– Ти жартуєш, чи що? – Слабко посміхнулася дружина.
– Не знаю… – усміхнувся чоловік. – Але все одно, терміново вигадуй собі таємницю і бережи. За двадцять років розкажеш.
У двері пролунав дзвінок.
– Ось і швидка! – вигукнув радісно чоловік, квапливо підвівся і поквапився до дверей. – Нічого, Аня, ми ще з тобою поживемо. Ми ще з тобою стільки таємниць придумаємо…