– Одна підеш? – спокійно спитав Стас свою дружину Ганну.
– Так, там тобі буде нецікаво, любий. Знаєш, обговорюватимемо робочі моменти. Та й інші будуть без других половинок.
– Та не виправдуйся, Ганно, я вже звик, що на такі заходи ти ходиш сама. Я просто так спитав. Щоб свої плани скоригувати в разі чого. А так взагалі мені завтра треба вийти на роботу.
Ганна нічого не відповіла, а лише кивнула чоловікові.
Вона давно вже внутрішньо і особисто для себе розділила всі свої «виходи у світ» на дві категорії: на заходи, де будуть присутні колеги та партнери по роботі, і ті, де їх не буде. Останнє означало, що вона може взяти із собою Стаса. А знайомити своїх соратників з бізнесу з чоловіком їй не хотілося. Не те, щоб вона соромилася його – швидше, не хотіла бачити здивовані погляди колег, відчувати їхні пересуди і відповідати на запитання, які б неодмінно виникли.
Стас працював водієм у будівельній фірмі, а у вільний час підробляв таксистом. Спуститися на кілька ступенів соціальних сходів (як це називала Ганна) переконали чоловіка вчинити так обставини, в яких не було його провини. Одним словом, вийшло так, що 8 років тому Ганна виходила заміж за перспективного керівника філії столичної фірми, а тепер мешкала з чоловіком-водієм. Сама вона вважала себе фінансово заможною і навіть багатою, що, втім, за мірками рідного міста було далеко від істини. У свої 35 вона обіймала посаду заступника директора у відносно невеликій мережі ресторанів швидкого харчування.
Наступного дня Ганна зранку сходила до салону краси, привела себе в ідеальний вигляд, після чого вирушила до найдорожчого ресторану міста, де вже збиралися її колеги.
Корпоратив проходив у тісному колі, відзначали народження дитини в одного з партнерів компанії, заразом, користуючись нагодою, планували обговорити розвиток бізнесу.
– Ви дуже добре виглядаєте, – зробив комплімент високий чоловік, вітаючи Ганну.
– А Сергій Сергійович, що ж, ще не прийшов?
– Він має бути з хвилини на хвилину. Дзвонив, сказав, що затримується.
– Скажіть, Ганно Миколаївно, – пошепки сказала дама років сорока п’яти в червоній вечірній сукні, – а де ви купували це шовкове кашне?
– Це подарунок із Мілана, – з усмішкою відповіла Ганна. – Його мені подарував наш спільний знайомий, я потім вам розповім.
– Давайте пройдемо до нашого місця, – сказав високий чоловік, і компанія попрямувала до столу, що був накритий за вищим розрядом.
Ті, що зібралися, сіли за стіл і повели звичайні розмови, поступово переходячи до ділових тем.
Приблизно через півтори години один із гостей, сивий чоловік років п’ятдесяти, оголосив усім присутнім, що йому зателефонували, і він повинен негайно їхати терміновою справою.
– Але ж ми ще Сергія Сергійовича не привітали як слід! – трохи запротестувала Ганна.
– Перепрошую, але справа справді важлива, я вже викликав таксі, – відповів чоловік, встаючи з-за столу.
За ним став інший чоловік і повідомив, що проводить партнера, а заразом і подихає на вулиці. Тут же з’явилося ще кілька охочих подихати свіжим повітрям, в результаті майже вся компанія пішла проводжати гостя, що передчасно йде.
Таксі підкотило майже до входу в ресторан, так що Ганна не могла не впізнати машину. То був автомобіль Стаса, її чоловіка, і за кермом сидів він.
– Вибачте, я вас покину, – прошепотіла Ганна колегам і швидко повернулася до ресторану.
Вона відчула, як на душі стало хвилююче. «Хоч би не помітив мене, і цей їм там нічого не сказав би зараз», – думала вона про себе. Ганна переживала, і ці пережиття ставали вже нав’язливими.
Саме тому ввечері вдома вона влаштувала Стасові буквально сварку.
– Тобі обов’язково треба було сьогодні виходити на зміну таксі? Тобі що не вистачає основної роботи?
– Звідки я знав, що ти там будеш? – не розуміючи своєї провини, відповів Стас.
– І саме в цей ресторан поперся! Як спеціально, щоб нашкодити мені!
– Ну, знаєш, Ганно, кажуть, що світ тісний, а наше місто – і поготів!
– Так, кажуть. Ти точно не подав їм вигляду, що ти мій чоловік? – не вгамувалася Ганна.
Але чоловік їй нічого не відповів. І взагалі, на її подив, він більше не розмовляв з нею цього вечора. “Образився, напевно”, – подумала вона про себе.
А Ганна охолола і хотіла вибачитися перед Стасом, але через гордість цього не зробила.
Наступного ранку все було як завжди: чоловік приготував сніданок і поїхав на роботу, коли Ганна ще спала. Вдень вони зустрілися вдома, бо обидва майже завжди приїжджали обідати.
– Ганно, я хотів поговорити з тобою, – сказав Стас, коли вони сиділи за столом.
– Я також хотіла. Послухай, я не повинна була вчора.
– Ганно, я йду, – перебив її Стас. – Ми розлучаємося.
Ганна спокійно подивилася на свого чоловіка і відповіла:
– Так, певне, так буде краще.
***
За вікном йшов дрібний осінній дощ, і бризки води, падаючи на скло, зливалися у великі краплі, що текли вниз.
Ганна сиділа на дивані і дивилася на екран смартфона. То був не її гаджет. Андрій так поспішав на ділову зустріч зі столичними партнерами, що забув свій телефон вдома.
Те, що вона зараз читала в його смартфоні, м’яко кажучи дуже здивувало її.
Нарешті вона вимкнула екран смартфона, відклала його і встала.
Думок у її голові було багато, і вони плуталися.
– Треба зібратися, – сказала вона собі вголос. – Головне, не втратити жіночу гідність. Інакше я собі цього потім не пробачу.
У Андрія була коханка і, як Ганна зрозуміла з листування, вони зустрічалися ще до її знайомства з ним.
Вона поки що зрозуміла тільки це. Але незабаром їй судилося зрозуміти й інше: Андрій був пройдисвітом, і все, що у їхніх стосунках відбувалося, було частиною одного великого спектаклю. Андрій не був ніяким інвестором і ті гроші, які Ганна йому дала, продавши свою частку у квартирі, пішли не на розвиток справи, а до нього до кишені. Але як вона могла так довіритись йому? На жаль, відповідь проста: Андрій був дуже чарівний, і вона закохалася.
Одного разу, вже зовсім пізно восени, Ганні було так самотньо і погано, що вона зателефонувала Стасу по відеодзвінку, тому що їй і подзвонити тепер було майже нікому.
– Ну, як ти живеш, Ганно? – спитав він із щирим інтересом.
– Погано, Стасе, все якось пішло під укіс в моєму житті…
– Ганно, ти вибач, Таня кличе вечеряти, давай я тобі за півгодини передзвоню, і ти мені все розповіси?
Ганна нічого не відповіла Стасові, а лише ледве кивнула.