Ліза повільно ходила алеєю парку. Вона йшла з роботи, поспішати не було до кого, дівчина жила сама.
Її мати Галина й бабуся з дідом жили в селі, а Ліза після інституту залишилася в місті і в село вже не повернулася.
Ліза ще не одягала шапку, тільки ніжно-рожевий шарф. Шарф в’язала бабуся. Точніше, вона їх зв’язала для Лізи кілька штук різного кольору.
-Носи, внучечко, – сказала Ніна Петрівна. – Ось тобі цілий комплект. В’язані гачком. Дуже вони тобі личать.
-Вони будь-якій жінці личать, бабусю, – відповіла Ліза, обіймаючи бабусю. – Чари, та й годі.
-Ну, не скажи, – втрутилася в розмову мати. – Таку аристократичну ніжність не кожна носитиме. Це треба не під куртку, а під пальта класичного фасону. Ось і виходить дев’ятнадцяте століття.
-Точно. І буду я у вас як стара пані, – засміялася Ліза. – Так заміж ніколи не вийду. А мені скоро тридцять.
-Правильно, засиділася ти у нас у дівках, – сумно сказала бабуся. – Але шарфи мої все поправлять. Ось побачиш. Я коли їх в’язала, то Господа про тебе просила. І вони так тобі личать.
Ліза приклала шарф до грудей і покрутилася біля дзеркала.
А мати сказала:
-Ти у нас точно, як акторка з фільму… Не зраджуй собі, дівчинко моя. Твоя ніжність та непомітна краса несучасна нині. Але не псуй себе джинсами, светрами, чи футболками з картинками. Залишайся красунею.
-До тебе не підходять, бо ти не така, як усі. Виглядаєш трохи старше. Але знайде тебе доля, я вірю, – сказала бабуся.
-Досить вам про мене засмучуватися, – відповіла Ліза. – Мені й так добре живеться. А шарфи носитиму, бабусю, всім на заздрість. Спасибі тобі.
Ліза тепер носила шарфи на роботу, під настрій вибирала колір і дивувала своїх колег по відділу.
-Ти прямо цвітеш, Єлизавето Миколаївно. Сама в’язала? Нам зв’яжеш?
-Ні, що ви, це мені бабуся подарувала. В’язала влітку, зараз темно восени стало, очі її гірше бачать. На замовлення не в’яже, вже старенька, під вісімдесят їй. Але ваші компліменти я їй обов’язково передам.
Ліза поверталася з роботи завжди через парк, сьогодні через теплу погоду вона навіть присіла на лавку, щоб помилуватися дітьми, які гралися, і погодувати голубів залишками бутербродів.
Вона кришила птахам булку, і не одразу побачила, що у парку неподалік стоїть художник із мольбертом і малює.
Ліза відчула на собі чийсь погляд і тільки потім побачила його. Художник дивився на неї трохи здивовано, задумливо, і, як здалося Лізі, з ніжністю.
Вона посміхнулася йому і, вставши з лавки, пішла додому.
Наступного вечора вона знову побачила того ж художника. Проходячи повз Ліза кивнула йому, він привітався.
Трохи сповільнивши крок, Ліза глянула на його картину. Там була намальована золота алея і дівчина, яка сидить на лавці і годує голубів.
Ліза миттєво впізнала себе на картині! Навіть бабусин рожевий шарфик був промальований так чітко, що було зрозуміло, що він в’язаний.
-Оце так… – вихопилося в Лізи. – Невже це я?
-Так, мила дівчино. Ви надихнули мене на таке бачення осіннього краєвиду. Вдихнули частинку весни у золото осені. Дякую вам… Чи можу я попросити вас трохи попозувати мені для ескізу іншої картини?
-Невже я підходжу для такого? – засоромилася Ліза і почервоніла.
А художник уже дивився на Лізу зацікавленим поглядом, наче намагався запам’ятати її риси. Його очі, як магніт притягували дівчину, і вона не змогла відмовитись.
Віктор, так представився митець, приїхав до їхнього міста лише тиждень тому, попрацювати. Він жив на квартирі у приятеля і ходив містом у пошуках гарних місць, а їх тут було достатньо.
-Я радий, що зустрів вас, Лізо. Ви не уявляєте, як ваш образ доповнює картину. Дуже хочеться намалювати ваш портрет.
Вони зустрічалися на вихідних в парку. Віктор робив начерки, малював ескізи, а Ліза сиділа на лавці, читала, або годувала своїх голубів.
Після кількох годин малювання, вони відносили інструменти та фарби на квартиру Віктору і йшли обідати в кафе, а потім у кіно.
Два тижні вечірніх побачень стали незабутніми для обох. Віктор був трохи старший за Лізу, він явно був захоплений нею і не приховував цього, а дівчина танула від його уваги та компліментів.
-Мені пора їхати, – якось сказав Віктор. – Треба тепер продовжити роботу вдома. Але я не хочу розлучатися з вами, Лізо… Ви ж приїдете до мене? Провідаєте затятого холостяка в його барлозі-майстерні? Обіцяю показати вам цікаві й мої улюблені місця міста.
-Дивно, що ви неодружений. Я думала, що художники – люди вразливі, емоційні й закохані.
-Це лише стереотипи. Не скажу, що я не вразливий. Але всі ці роки я й уявити не міг, що дівчина з села оселиться в моєму серці. Обіцяйте, що приїдете. І скоро. Будь ласка.
Ліза обіцяла приїхати. Останній тиждень їхні побачення були особливо ніжними. Віктор не зводив очей з Лізи і гаряче цілував її під час розставання біля під’їзду. Ліза не запрошувала його в гості, не бажаючи форсувати події. Адже вони ще так мало знайомі.
Але коли дівчина приїхала до нього на три дні, Віктор поводився, як закоханий хлопчик. Він веселився, водив Лізу в музеї та на виставки, показав свою квартиру з обладнаною в ній майстернею і там Ліза побачила свій портрет.
-Ти мене занадто прикрасив, – усміхнулася вона. – Невже я така красуня?
-Ти навіть краще, – відповів Віктор. – І я тебе нікуди не відпущу.
Ліза і вірила, і не вірила своєму щастю, вона боялася, що скоро цей сон закінчиться, і вона прокинеться вдома в пустій квартирі.
Але на вимогу Віктора вона все ж таки переїхала до нього, взявши розрахунок на роботі. А бабусі та мамі так і не могла пояснити, звідки раптом у неї з’явився наречений.
-Напевно, бабусю, це все твої шарфики, більше сказати нічого не можу. Сама не чекала… Покохала. І він каже, що кохає… Не знаю, що робити. Їду до нього, інакше потім все життя шкодуватиму.
-Ви тільки зареєструйтесь, – сказала їй мати. – Щоб потім не шкодувати…
-А я вірю! – сплеснула руками бабуся. – Щастя тобі, дівчинко моя …
Бабуся витирала сльози та обіймала внучку…
…Минуло півроку. Ліза постійно писала та дзвонила матері. Вона казала, що все в них із Віктором добре. Ліза знайшла роботу й успішно справляється з домашніми справами. Віктор багато малює, картини продаються…
-На життя нам вистачає. А багато й не треба!
Через півроку Ліза приїхала відвідати маму й бабусю. Вона з’явилася в селі раптово і без попередження.
Галина якраз закривала помідори в трилітрові банки, коли почула, як біля воріт зупинилася машина.
Вона швидко сполоснула руки, витерла їх рушником і вискочила на подвірʼя.
Біля воріт стояла Ліза з великою валізою на коліщатках.
-Господи, Лізо! – сплеснула руками Галина і кинулась обіймати доньку.
Вони зайшли в хату і Ліза скинула пальто. Мати з бабусею глянули на неї й ахнули!
Вони побачили животик, що округлився.
-Доню! Ти… Вагітна? – тихо спитала мама.
-Так, матусю. Я народжуватиму.
-А як же… Не в шлюбі ви… – промовила бабуся.
Ліза розкрила сумочку й дістала паспорт. Розкривши його на потрібній сторінці, вона показала штамп.
-Як? Коли ж ви? – здивувалися мати й бабуся.
-Три місяці тому точно підтвердилося, що ми чекаємо на дитину. Ми з Віктором вирішили не турбувати вас клопотами та витратами. І справа не в гучному весіллі. Головне – щоб дитина народилася у повній родині. Ми дуже раді…
Мама й бабуся ковтали сльози та обіймали Лізу.
-То де ж твій чоловік? Чи все добре? – занепокоїлися вони.
-Все добре. Він приїде наступним автобусом, здає в магазини міста свої картини на продаж. Скоро буде. У сумці від нас гостинці для вас. Розкривайте.
Жінки почали накривати на стіл. Діда відправили в магазин по ігристе. Через три години приїхав і Віктор з букетами квітів і тортом.
-Ось і маленькі посиденьки з такої нагоди, – сказала Ліза. – Ви вже не гнівайтесь на нас за таємне вінчання. Не в штампі щастя, а в коханні…
Ліза й Віктор поїхали наступного дня, залишивши матір, бабусю і діда збентежених і схвильованих від подвійної щасливої звістки, що нахлинула на них.
Ще тиждень по тому усі жителі села слухали розповіді про Лізу та її чоловіка…
А Ліза, на прощання обіймаючи бабусю, прошепотіла їй на вухо:
-Бабусю, коли народиться внучка, я передам їй твої чарівні шарфики у спадок… Ти в мене справжнє золотко…