– Доброго дня.
– Доброго дня. Ви Марія?
– Мене звуть Катя, а Марія це моя мама. Вона зараз зайнята і попросила мене відповісти. Вам щось потрібно?
– Можете, будь ласка, передати, що їй дзвонила Анна. Я думаю, вона зрозуміє. Нехай терміново передзвонить, мені дуже потрібна допомога.
– Добре.
Через хвилин 15 з ванної вийшла Марія, вона підійшла до дочки та питає:
– Хто дзвонив, доню?
– Та там якась Анна. Сказала, щоб ти їй терміново зателефонувала.
І Марія одразу все зрозуміла…
Катя не знала, що Анна це рідна сестра її мами. Марія не бачила свою сім’ю вже 26 років, стільки скільки не була в рідному домі. Для неї родина була, як сусіди. Дочка, син і чоловік — єдина сім’я, яку має Марія.
– Катю, дякую, що відповіла їй.
– Мамо, ти чого якась бліда. Може, тоді я заблокую її номер і все на цьому?
– Не треба. Тебе там Віра на вулиці не зачекалася?
– Точно. Я спізнюся, але якщо тобі потрібна допомога, то нікуди не піду.
– Все добре не переживай.
Катя втекла надвір, де на неї чекала шкільна подружка. Марія підійшла до вікна, щоб переконатися, чи все добре.
Вікно було холодним і Марія тулилася до нього чолом, вона намагалася остудити свій гнів і злість. Минуло багато років, а злість нікуди не поділася. Начебто з роками має бути легше, у чомусь так і є, але залишилася злість та образа.
Двадцять шість років тому на свій 20 день народження Марія влаштувала свято на їх дачі. Будинок був великий, з верандою та альтанкою. Місця було так багато, що Марія запросила весь курс.
Марія настільки не звикла до шуму та до такої кількості людей, що втекла і сховалася під сходами. Незабаром її знайшла подруга.
– Поки тебе шукала, вже починала думати, що ти поїхала, але згодом згадала, що це твоя дача. Добре, пішли швидше.
– Що трапилося?
– Просто йди за мною.
– Тобі погано? – Марія нічого не розуміла.
– Я нормально почуваюся. Хочеш покажу, кому зараз точно добре?
Ліза схопила Марію за руку і потягла на другий поверх, де всі кімнати були зачинені.
– Стій, там все закрито.
– Я теж так вважала. Вибач мені, але інакше я не могла. – Ліза відчинила двері широко, як тільки можна.
Два силуети, що лежали на ліжку, відсахнулися, як таргани від світла, і забігали в пошуках одягу.
У Марії перехопило подих. Її хлопець та її сестра в одному ліжку. Не може такого бути.
– Марійко, ми нічого такого не хотіли. – сказала Анна.
– Якраз хотіли – втрутилася Ліза. – І як я зрозуміла, не вперше.
Почалася істерика та скандал.
– Лізо, давай підемо. – крізь сльози сказала Марія, і найголовніше, що подруга її почула.
Але та ніч була ще не найстрашнішим, що очікувало Марію. Вона тиждень жила на дачі, уникаючи сім’ю та сестру, але через тиждень мама вимагала повернутися. Вдома Марії розповіли та поставили перед фактом:
– Анна чекає на дитину. Від Олега. Подобається тобі чи ні, але вони одружуються. – Сказав батько і відвернувся.
Ліза точно не помилилася коли, сказала, що таке було не вперше.
У Марії заніміли ноги, коли вона йшла до своєї кімнати. Тепер вона не мала нікого, хто б її підтримав. Сім’я від неї відвернулася. Їм це рішення далося з легкістю та у повному складі. До Марії кілька разів пробувала зайти мама, але Марія не відчиняла двері.
– Залиш її. Хай поплаче так, звикне. Ще за нею тут бігатимеш, заспокойся. – сказав батько.
Вже на ранок Марії не було вдома. Вона забрала всі необхідні речі, і тихенько пішла, залишивши тільки записку, що більше ніколи не повернеться. Марія своє слово дотримала.
Спочатку Марія жила з Лізою на орендованій квартирі. Марія вчилася та працювала, потім зустріла майбутнього чоловіка. Декілька разів до Марії доходили чутки, що її намагаються знайти батьки, але їй було начхати.
І який сенс було Анні з’явитися у її житті і, як знайшла номер, для Марії залишилося загадкою. Вона гадки не мала, як склалося життя у її сестри, де зараз та дитина і що з батьками. Це чужі для Марії люди.
Відійшовши від вікна, Марія взяла в руки телефон і заблокувала той невідомий номер.
– Треба номер змінити, – сказала Марія сама собі.