Дід Федір попросив Ганну звозити його на цвинтар до дружини. Поки Ганна відвідувала могили своїх батьків, він сидів біля своєї дружини. Краєм ока, жінка побачила, що дід копошиться у землі, наче щось шукає. Коли поїхали додому, у нього в руках був пакунок у чорному пакеті. Ганна запитала: – Що це у тебе? Дід усміхнувся загадково і відповів: – Потім все скажу

Ганні зателефонувала подруга Віра, і радісно повідомила:

– Так, моя люба, ми з тобою починаємо займатися активним спортом, а саме ходити з палицями. Сподіваюся, ти чула про скандинавську ходьбу? У нас з тобою серйозний вік, відзначили по шістдесят, настав час зайнятися впритул своїм здоров’ям.

Ганні стало смішно, вона якось з іронією завжди дивилася на жінок та бабусь, які хочуть із палицями. Але погодилася з подругою, якраз зима, а що вдома сидіти, дві години на повітрі, лісом, класно.

Придбали палиці і пішли. Їм сподобалося, виявляється у лісі багато натоптаних доріжок, а народу з палицями повно. Анна з Вірою сміються:

– Сидимо вдома і не бачимо, як люди активно відпочивають у лісі.

З тих пір щодня, одночасно, подруги ходили з палицями в ліс. З’явилися знайомі, у лісі всі ввічливі, задоволені, навіть старенькі бабусі та дідусі потихеньку гуляють.

Щодня назустріч їм трапляється дідсь, років під вісімдесят. Крокує з палицями, прямий, сухорлявий, а попереду невеликий собачка теж старенький вже. Вони зустрічаються на лісовій доріжці, вже здалеку бачать його, він підійшовши ближче, кланяється і завжди вимовляє:

– Доброго дня, Вам!

Анна з Вірою, посміхаючись, вітають його, і розходяться з ним у протилежні сторони.

Минуло два місяці, і раптом дідусь їм не зустрівся, наступного дня знову його немає. Подруги подумали, з ним щось трапилося, роки таки. З’явився він за шість днів. Знову йшов назустріч важливо, прямо, спираючись на палиці. У його роки деякі вже не можуть розправити плечі, несуть важкий тягар прожитих років, у когось він взагалі непідйомний, ледве йдуть, човгаючи ногами, все залежить від здоров’я людини. Не було лише собачки з ним.

Під час зустрічі вклонився, привітався, як завжди. Ганна його запитала:

– Вибачте дідусю, а як Ваше ім’я – по батькові?

– Федір я, Федір Іванович, не люблю, коли називають по-батькові, просто дід Федір.

– А де Ваш песик?

– Немає моєї Жульки більше. Занедужала вона, возив до ветеринара, він дав ліки, але не допоміг. Два дні тому я поховав її під березою на узліссі. Стара вона дуже, навіть не знаю, скільки їй років, – пояснював зі сльозами на очах дід Федір.

– Ну що ж, колись приходить такий час, – сумно сказала Ганна.

Вони йшли втрьох, не поспішаючи:

– А як Вас звуть, любі панночки?

– Та які панночки, – розсміялися подруги. – Ми вже пенсіонерки, ось вирішили ходити з палицями. Мене звуть Ганна, а це Віра.

– Ооо, Ганна, як мою покійну дружину. Правильно робите, я вже майже четвертий рік ходжу, як поховав Ганну, так і став відволікатися. Приходиш додому, відчуваєш бадьорість. Хоча у моєму віці яка вже бадьорість. Адже мені дівчатка сімдесят дев’ятий рік.

Часто крокували з палицями втрьох, дід Федір виявився балакучим співрозмовником, мабуть вдома одному сумно. Розповів, що живе у квартирі з дорослим онуком:

– Зробили ми з бабкою багато нерозумних вчинків під кінець свого життя, а все вона, Ганнуся, а я її слухав. Та й сам винен, міг би й наполягти. У нас син один, живе зі своєю дружиною під Києвом. Сергій кликав мене з собою, але я не хочу, дружина його грубувата, та й я відчуваю, буду зайвим. Ну кому потрібні люди похилого віку? Коли моя Ганна занедужала, вже не вставала, вони приїхали. Сергій, син мій так і сказав:

– Батьку, мама вже не встане, давай продамо вашу дачу. Вона вам ні до чого, один там ти нічого не робитимеш. Мені, звичайно, прикро, мати ще жива, а він вже майже її поховав. Але Ганна вмовила мене, хай продає. Дача була добротна, я ж у молодості майстровитий був, особливо по дереву, сам все будував, подвір’я під навісом, все акуратно облаштовано. Я не встиг моргнути, а дачу вже купили у нас. Це я потім дізнався, невістка промовилася, вони давно в інтернеті її продавали, а ми й не знали. Гроші забрали собі, невістці треба було купити нову машину, не знаю яку, але дорогу. Невістка сказала, що стару продали, плюс ці гроші за дачу вкладуть і ще кредит візьмуть. Ну не знаю, яка така машина, можна було й подешевше.

Дід Федір щодня потроху розповідав їм про своє життя, було видно, наболіло йому в душі. Потім він розповів, що дружина його Ганна перед тим як її не стало, вмовила оформити дарчу на квартиру на онука. Дід Федір, щоб не засмучувати дружину, знову погодився. Онук Артем живе тут із дідом у помешканні, не працює, раніше бабуся його годувала, було дві пенсії, і майже всю свою пенсію онуку віддавала. А зараз йому під тридцять, він займається якимись темними справами з дружками, ночами приносять у квартиру якісь речі, зачиняють у кімнаті на ключ від діда. А він навіть не цікавиться, сидить у своїй кімнаті та на кухні готує іноді.

Дід Федір йшов назустріч сумний, Ганна поцікавилася:

– Діду Федоре, щось трапилося? Вигляд якийсь у Вас тривожний?

– Сталося, чи скоро станеться. Онук заговорив про те, що мені час у будинок для людей похилого віку, заважаю я їм з дружками в квартирі. Дав три дні на роздуми, а потім діятиме, так висловився онук. Сказав, що його квартира, і він мене в два клацання виселить.

Анна з Вірою щораз більше засмучувалися, чим далі дізнавалися проблеми діда, тим страшніше їм ставало за нього. Син не хоче лізти в їхні із онуком справи.

Ганна запросила до себе додому діда Федора, і запропонувала йому свій будинок у селі, що за десять кілометрів від міста. Це її будинок, раніше був батьківський, чоловік її стежив за будинком, вони з ранньої весни до пізньої осені жили там у селі, іноді й зиму жили, але Ганні сумно там узимку. Два роки тому чоловіка не стало, вона взимку в будинку не живе, а з весни до осені там. От і запропонувала дідові Федорові свій будинок, правда там пічне опалення, але дров багато, чоловік на кілька років навозив, наколов.

– Діду Федоре, я розумію, у селі важче, треба топити, готувати. Але в мене там велика хата, чотири кімнати, можеш жити спокійно, всю зиму, а навесні я приїду. Ти мені не завадиш, донька далеко з сім’єю, у відпустку іноді приїжджають. Але вона буде рада, що я в домі не одна. Вона в мене добра. Внуку твому не скажемо де ти, сімку на телефоні поміняємо, а з твоїм сином я можу зв’язок тримати, та й, як я бачу, йому це не дуже й треба. Вони вже все здобули.

Дід заплакав:

– Та як же так Ганна, ти чужа мені, а так дбаєш про мене, ну навіщо тобі старий, такий тягар?

Ганна як могла йому пояснила, що в неї батьків немає давно, і якби хтось із них був живий, вона б порошинки здувала, так їй хочеться рідного батька чи матір. Це може зрозуміти той, хто рано втратив батьків.

– Діду Федоре, ти будеш замість батька, мені нічого від тебе не потрібно, пенсію отримуєш, продукти привозитиму тобі, готувати собі можеш, ти он який міцний.

Минуло вже п’ять років,  як дід Федір живе на селі, Ганна теж там, тільки на зиму їде. А дід виявився діловим, не дарма казав, що сам будував будинок. Він дивиться за будинком, щось пиляє, помаленько звичайно у нього виходить, але ворушиться, кури у нього. Ганна кілька разів розмовляла з його сином, сказала, що у батька все добре, живе на селі, але не сказала де, він поговорив із сином, і все. Більше Сергій не хоче говорити із батьком. Тільки сказав Ганні:

– Ну якщо, що, дзвоніть, приїдемо, поховаємо.

Дід Федір не натішиться, Ганну називає донькою, а коли приїжджає її подруга Віра, він дуже радий. Сидять разом на веранді п’ють чай із запашними травами. Він Вірі розкрив свою душу:

– Віра, твоя подруга Ганна, мені життя продовжує. Мене б давно вже не було. А тут свіже повітря, рухаюся, як можу, на місці майже не сиджу. Я взимку розгрібаю доріжки від снігу, мені це в радість, аби тільки не лягти, як моя дружина, боюся я цього, це тягар. Я Ганні вдячний, і буду шанувати її до кінця свого життя, мабуть жінки на ім’я Ганна приносять мені щастя. У мене немає рідної дочки, але Ганну я вважаю за свою доньку.

Дід Федір одного літа попросив Ганну звозити його на цвинтар до дружини, поки Ганна відвідувала могили своїх батьків, він сидів у своєї Ганни. Коли поїхали додому, у нього в руках був пакунок у чорному пакеті. Ганна запитала:

– Що це у тебе?

Дід усміхнувся загадково і відповів:

– Потім скажу.

Вдома він розгорнув пакет, і в хустці дружини, у нього лежала охайна стопа грошей. Він сказав:

– Майже одразу як не стало Ганни, я зняв всі наші накопичення, і закопав їх одного разу в куточку могили Ганнусі.

– Я обіцяв Ганнусі, що ці гроші підуть на добру справу. Ось візьми Ганна, тут вистачить і мені на похорон, і на два добрі пам’ятники, мені і Ганнусі. І ще тобі лишиться. Вдома я боявся зберігати гроші, бо онук завжди перевіряв мої кишені та ящик у комоді. Я це знаю, бачив, а коли син продав дачу, забрав усе, то ці гроші я сховав на цвинтарі. Думав пропадуть, то пропадуть, а може Ганна збереже.

Ганна не знала, що й сказати:

– Діду, ти що, я твої гроші не візьму. Ті, що залишаться, я віддам онукові чи синові, бо чужі гроші щастя не принесуть.

– Ганно ти мені рідніша за рідних, це тобі не чужі гроші, ти ставишся до мене як до батька, я до тебе, як до дочки. А батько має щось залишити дочці у спадок, а що я залишу? Якщо сам живу у твоєму домі. Значить ці гроші тільки твої, і розпорядишся сама, на власний розсуд. Я все сказав, і більше не повертаємось до цієї теми, ось візьми і прибери кудись подалі.

Дід Федір прожив до 92 років. Якось навесні, коли сонце гріло, дід сидів на своєму улюбленому місці під навісом у дворі в старому кріслі, милувався зеленню, співом птахів. Ганна вийшла надвір, покликала діда обідати, а він мовчить. Коли підійшла ближче, побачила, що дід Федір пішов. Він дуже любив весну, і чекав на неї, зима набридала, хотілося тепла і зелені, от і дочекався свою дев’яносто другу весну і пішов.

Ховали діда Федора Ганна і Віра, та й сусіди на селі, вони любили його за його безкорисливість і доброту, якщо комусь щось робив, допомагав, то тільки за дякую. Син та онук на прощання не приїхали. Буває в житті так, що чужі люди добріші і рідніші за своїх.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.