Божена сиділа на дивані перед телевізором і дивилася турецький серіал.
Раптом в кімнату забігла її дочка Вероніка.
– Все, мамо, ми розлучилися! – урочисто сказала вона з порога, пройшла у кімнату і задоволено вмостилася на диван.
Божена очі вирячила від здивування і дивилася на дочку, зовсім не розуміючи, про що та говорить.
Потім вона обережно перепитала:
– Ти про що зараз сказала, доню?
– Про те, мамо! Саме про те! Все, закінчився мій шлюб із Сергієм!
–Але, Вероніка! – вигукнула мама, яка готова була розплакатися. – Цього не може бути!
– Може, – хмикнула дочка. – У мене вже в паспорті і печатка стоїть, що я розлучена. Хочеш покажу?
– Ні! – злякано сказала мама. – Нічого не зрозумію… Сталося непоправне, а ти, я бачу, радієш? Чому?
Вероніка застигла від здивування.
– Тому що, мамо, тепер у мене починається нове життя. Тепер мені почне щастити в житті.
– Нічого не розумію… – Божена знесилено сіла на стілець. – Вже розлучилися… Значить, у вас у родині щось сталося? Що трапилося? Чому ви раніше мені нічого про це не говорили? Сергій, він що, розлюбив тебе? Зрадив тобі?
– Та ні, мамо, нічого в нас такого не було. Жодних сварок, зрад та іншого. Просто…
– Що просто?! – нервово зупинила дочка маму. – Сергій хороша людина. Я його дуже поважаю.
– Так, мамо, так, я знаю, що він хороший. Але ти хіба не помітила, що всі ці п’ять років, що ми з ним прожили, мені не щастило.
– Що значить, тобі не щастило? – мама з підозрою подивилася на Вероніку. – Все в тебе було добре. А якби дитинку ви завели, було б ще краще. Але я знаю, що це ти не хочеш народжувати.
– Так, не хочу, – твердо сказала дочка. – Тому що спочатку мені потрібно досягти визнання, зробити кар’єру в театрі. Але за ці п’ять років життя із Сергієм я змінила вже три роботи. Три, мамо! І на жодній мені не давали хороших ролей. І я зрозуміла, чому таке коїлося! Бо Сергій мені приносить невдачу. Розумієш, мамо? Він – винуватець усіх моїх бід! Тільки він!
– Ти взагалі вже, чи що? – Божена була здивована. – Сергій, який носив тебе на руках, винен у твоїх невдачах? Ти сама чуєш, що ти кажеш? Це ж маячня якась!
– Так, так, і ще раз так! Він – мій злий геній, мамо. Адже до того, як я з ним познайомилося, мені дуже щастило в житті. А з ним раптом все різко змінилося. Біла смуга закінчилась. І я вирішила піти від нього. Тепер я впевнена, що в моєму житті все зміниться. І ось що я хочу тобі сказати, матусю, я, напевно, знову житиму з тобою. Ти не проти?
Мама подивилася на дочку вже з подивом, потім заперечливо похитала головою.
– Звичайно ж, я проти.
– Як це – проти? – Вероніка розгубилася. – Що значить проти? Ти ж моя, мама. І я тут жила… До заміжжя… Адже так?
– Ну і що? – знизала плечима мати. – Ти давно виписана звідси, квартира належить мені, тож… Я категорично проти того, щоб ти жила в цій квартирі.
– Але, мамо, та квартира, в якій я зараз прописана, належить, і завжди належала, Сергію. Мені там нічого не світить.
– А що я можу зробити? Це тепер твої проблеми. Вирішуй їх сама.
– Але як ти можеш так казати? Я ж твоя дочка! Адже так?
– Так, звісно. Але, розумієш, у чому річ, дочко… – Мама холодно подивилася на дочку. – Я зараз зрозуміла раптом одну річ. Якщо ти житимеш тут, зі мною, у твоєму житті буде ще більше невдач.
– Чому це? – здивувалася Вероніка.
– Тому що ти не маєш таланту.
– Як це не маю таланту? – Вероніка ображено дивилася на матір. – Ти що таке кажеш, мамо? Я закінчила театральне училище із відзнакою! Усі мені кажуть, що я геніальна актриса.
– До тебе просто підлещуються. Я давно хотіла тобі це сказати, та не хотіла образити. У тебе немає таланту. Але головний твій мінус – ти не вмієш любити людей. Тому я впевнена, що проживши зі мною ще п’ять років, ти почнеш звинувачувати у своїх бідах і мене. Скажеш, що це я приношу тобі нещастя. А я не хочу цього почути від своєї коханої дочки.
– Я так ніколи не скажу, мамо! Бо у мене все вийде! Я зроблю все, щоб стати щасливою.
– Ти вже зробила все, щоб прекрасна людина на ім’я Сергій стала нещасною. Тепер на черзі я стою. Так що, доню, живи як знаєш, але десь на іншій території. У гості до мене можеш приходити раз на тиждень. Але я забороняю тобі під час наших побачень скаржитися на свою долю! Тому що твоя доля, вона завжди буде тільки в твоїх руках! Я знаю, що ти ще цього не зрозуміла, але, сподіваюся, настане день, коли ти прозрієш.
– Ти хоч нагодуєш мене сьогодні? – через паузу, тихим голосом спитала Вероніка.
– Чому ж ні? Звісно, нагодую. Ти ж моя дочка. Та ночувати я тебе не залишу.
– Але мамо, я думала, що вже сьогодні переїду до тебе, – нервовим голосом вигукнула Вероніка. – Я ж не можу жити у квартирі з людиною, яка мені тепер не чоловік.
– Нічого… Я знаю, у тебе є подруги, які з радістю прихистять тебе на кілька днів. Ті самі подруги, які намовили тебе на такий жахливий вчинок. Іди до них. Вони і втішать, і витруть твій задертий до стелі носик. А потім ти візьмеш в оренду кімнату… Нічого, поживеш так – порозумнішаєш. Не все зразу. Ну, я пішла на кухню, подивлюся, чи маю їжу для бездомної дочки. Жартую… Звичайно, маю…
Божена вирушила на кухню, а Вероніка застигла, сидячи на дивані.
Дівчина тільки зараз почала усвідомлювати, яку дурницю вона зробила…