-Бабуся приїхала, – молодша онучка вилетіла з кімнати і застрибнула на руки, з яких посипалися сумки – бабуся з порожніми руками не приїжджає.
-Мама, скільки тобі говорити, не тягай тяжкості, у магазинах все є.
-Магазини, магазини та що ви у своїх магазинах можете купити?
-Мама, ти забула я спадщину від тітки отримала.
-Отримала, отримала, бачу, чоловік он диван протирає твій…
-І вам дорогенька теща вітання, – сказав єхидно Іван.
-Живіт прикрий, а то он, як у вагітної стирчить.
І тут трохи злякався Іван: – Невже знає? – подумав.
Гульнув же Іван від дружини, а з ким гуляв? Навіть у думках самому зізнатися страшно, який біс поплутав, а зараз ні про що думати не може, тільки про неї. Олена, Оленка повторює на всі лади, боїться проговоритися, особливо вночі, щоночі сниться. Спати вже перестав. Нічого, що Оленка подружка доньки і набагато молодша за нього.
-Старша внучка випливла з кімнати, на шию вже не кидається, – думала бабуся. – Та й вік уже не той, щоб розводити ніжності, двадцять п’ять, а сидить у дівках, заміж не виженеш.
Не ладно у них в хаті останнім часом, як не приїду, якісь потайливі сталі, треба молодшу розпитати, пізно її Надія народила, де це бачено, така різниця, аж у п’ятнадцять років.
-Мамо, ти що не чуєш? Кличу, кличу, ідемо вечеряти.
-Задумалась я дочко.
Розсілися за столом, а тут дзвінок у двері.
-Оленка прийшла, – старша дочка схопилася. – Подружка моя.
-Сідай Олена на своє місце.
-Часто ця Олена у них буває, – думала бабуся. – Вже й своє місце за столом. Не подобається мені це…
Але вголос нічого не сказала.
-Думи, думи у Клавдії Петрівни. А приїхала то навіщо, мамо, наче не обіцяла, – запитала Надія у матері.
-Сон я бачила Надя, поганий сон, ніби на дах вашого дому сів лелека, а зятьок жене його, жене…
Так лелека – це до дітей, от і я думаю, чи не ти на старості років народжувати надумала?
-Мамо, ну що ти таке кажеш? Віднароджувала я своє.
-А зятьок віднароджував?
-Мамаааа..
-Не мамкай, принесе і не помітиш…
Давно так не сміялася Надія:
-Та кому він потрібен? Ти подивися на животик його.
-А ти не на животик дивися, а в кишеню, сподіваюся, зятька до спадщини не допустила?
-Мамо, я все розділила між дівчатами, собі тільки магазин.
-Дивлюся в Олени хода змінилася, ходить обережно, чи не вагітна?
-Від Святого Духа хіба. Вони з Ірою працюють, а вечорами вдома сидять.
Вдома це добре, тільки ось цікаво вони з зятьком перезиралися, ніщо не вислизає від очей Петрівни.
Зітхає теща. Думає – доки все не з’ясую, не поїду.
Недовго довелося пожити у зятя. На другий день, увечері сидить Клавдія Петрівна у заростях бузку, чай попиває, благодать. Альтанку ж нову збудували.
-Дякувати моїй сестрі, – думає. – Бездітна була, царство їй небесне, все моїй Надюсі залишила.
-Олена, невже правда? – раптом із заростей почувся голос зятя Івана.
-Правда, вагітна я, вже два місяці, батько як дізнається… Не знаю, що буде, – відповідає Оленка, подружка внучки.
-Оленка, все буде нормально, розлучуся, поділимо майно і збудуємо будинок. А хто ж у нас?
-Я ж нікуди ще не ходила, як я піду, мама у лікарні працює…
-Голубко ти моя, ось і лелека на дах прилетів, – подумала Клавдія Петрівна.
-Надія, ходи сюди, – покликала вона дочку.
-Та що трапилося, ти чого кричиш, перелякала, у вухах дзвенить?
-Зараз сильніше задзвенить, твій то з животом ходить…
-Ну, що ще, Іване?
Іван стоїть і не дихає, не думав він, що так швидко відкриється.
-Йду я Надя від тебе, ти сильно не сварися, закохався я…
-Ти закохався? У кого? Не сміши мене.
-В Олену…
Надія сміялася до гикавки, не могла зупинитися.
-Ти закохався, а вона? Старий пень, вона тобі в дочки годиться, – раптом осіла Надя і не підхопи її Петрівна, бути біді.
Пішов Іван від дружини.
Довго приходила до тями Надія, містечко маленьке, все і всі на очах.
Сваритися ходила, потім мучилася, навіщо ганьбилася. Поступово заспокоїлася, зайнялася магазином, у турботах і забувати почала.
Ну а Іван, що Іван? Народилися у них з Оленою дві дівчинки. Добудовують будинок.
Колишня теща кличе його “Лелека” і при його появі намагається піти з дому.
Ось так буває в житті, і сон в руку і лелека не завжди на щастя!