– І нащо ти мені тільки здався, горечко ти моє! Адже твоя мати та ще… Та вона з дитинства була така, нікого не любила, нікого, навіть себе не любила.
І що їй не вистачало, цій, Любці твоїй? Ну пішов від нас її батько, так багато хто і без батька живе.
І нічого, живуть, та ще й якими добрими людьми стають.
А мати твоя, вона взагалі… Ось, все ж таки залишила на мене синочка, якого нагуляла, та ще й слабого.
А сама зникла! Та де ж мені тепер її шукати? І що мені тепер, бабці старій, з тобою робити? Адже пропадеш, зовсім пропадеш, ти, Павлику! – голосила бабуся.
– Мене ось не стане, а ти куди? Хто з тобою буде? Сил моїх більше немає, та що ж я таке говорю, недолуга стара!
Бабуся знизила тон, але не замовкла, а все говорила, говорила
Невідомо кому розповідала все це, а потім плакала, сплескувала руками і сумно дивилася на Павлика.
На єдину рідну людину, окрім Любці, яка кинула їх, дочки її недолугої.
Взагалі Антоніна Михайлівна прилюдно ніколи не сварилася. Та Павлик і так нічого б не почув… Народився таким, з цілою купою проблем.
Любця від сина у пологовому будинку не відмовилася.
Чи то пошкодувала спочатку, чи мужика свого хотіла втримати дитиною, хіба цю Любцю розбереш.
А потім зрозуміла, що бабця і без неї справляється. Сама вона в житті давно розчарувалася своєму безглуздому, і зникла.
Зовсім зникла, вже сім років, як її немає, Любці її…
Павлик сидів за кухонним столом, їв гречану кашу, що зварила бабуся, і малював у зошитку.
Він вдавав, що не чує бабусю, бо вона так думала. Але він чув її не дуже розбірливо, але чув.
Йому було вісім, він дуже-дуже любив бабусю і поки що особливо не почував себе дуже слабим.
Бабуся була для Павлика все. Вона співала йому пісні, хоч і вважала, що він їх не чує.
А він чув, тихо, але все ж таки чув, і посміхався їй.
Павлик дуже запереживав через слова бабусі, що її не стане. Отак вона ще ніколи не скаржилася й не плакала.
Увечері він ніяк не міг заснути, все думав, що йому робити. Дорослі такі великі і такі слабкі.
А Павлик завжди знав, що якщо дуже попросити про важливе, то йому допоможуть.
Той Голос, який Павлик завжди чув дуже добре, який звучав у його голові, втішав і все пояснював, уже двічі допомагав йому, точніше їм із бабусею.
Одного разу, бабусі стало недобре, а Павлик був ще зовсім маленький.
Він кликав когось, і Голос втішив його… А потім і допомога прийшла.
Бабуся назвала це Дивом.
А вдруге минулого року, коли у бабусі зникла пенсія, і їм зовсім не було на що жити.
Голос пообіцяв, і їй повернули гроші, а бабуся дивувалася, і махала ними Павлику перед носом:
– Бачиш, знайшлися! Є ще люди порядні, знайшли і повернули, тож поки поживемо ще, любий! Та що я тобі говорю, що ти розумієш, ех, горечко ти моє.
Павлик не знав, але завжди відчував, що Голос цей, що звучить у його голові, належить комусь дуже доброму, сильному та всемогутньому.
Тому, хто може все! І, витерши сльози, він почав благати Його, щоб Він хоч ще раз допоміг їм, ну хоч один раз. І Павлик плакав, і просив не залишити їх із бабусею. Просто дати йому сил, щоб Павлик міг їй допомагати.
І щоб його бабуся пожила ще, бо він без неї пропаде, він не зможе без неї жити.
А ще Павлик просив про неї. Про Любцю, свою маму, якої не знав, не пам’ятав, але бабуся так часто про неї плакала, думаючи, що онук не чує нічого…
…Заснув Павлик лише вранці.
Його розбудило не яскраве сонце, яке незрозуміло звідки раптом узялося, а бабусин голос, що пролунав, як грім серед ясного неба.
Павлик ніколи раніше так добре не чув…
Антоніна Михайлівна зайшла на кухню, дістала сковорідку, налила олію й поставила її на плиту.
– От же ж дива! – бурмотіла вона. – Вчора думала, що зовсім я заслабла, а сьогодні так добре на душі! Насмажу–но я грінок! Ох незбагненні шляхи Господні… Павлика не будитиму… Ех, язик мій, вчора молов що попало, сором же ж який…
– Бабусю! – на кухню забіг Павлик і обійняв здивовану Антоніну Михайлівну, в м’якому байковому халаті. – Я так люблю твої грінки, ти посмаж їх пошвидше!
Старенька глянула на хлопця й очам своїм не повірила!
– Та як таке може бути? – тільки й сказала вона.
Вона ще довго не могла повірити, що її онук Павлик тепер здоровий…
Чудеса, та й годі, ну що тут скажеш. Сама вона теж стала себе краще почувати, але списала це на радість за онука.
Павлик був щасливий і вдячний, тільки Голос у його голові звучав тихіше і тихіше, поки він зовсім не перестав його чути.
Натомість він відчував неймовірний приплив сил. І чув, чув усе, і це було напрочуд добре.
Вранці Павлик чув, як сусід чистить сніг.
Чув, як цвірінькають горобці і крапають краплі. Чув, як на кухні бабуся шепоче:
– Той що на небесах, нехай святиться ім’я твоє…
І Павлик був дуже щасливий. Щасливий ще й тому, що пам’ятав останні, тихі слова Його, Голосу, які той сказав йому:
– Твоя мама Любов не зникла, ти маєш це знати, Павлику. Вона в старому монастирі, настане час і ви зустрінетеся. Ти її знайдеш. А поки будь щасливий і бережи бабусю. Попереду ти маєш велике і дуже цікаве життя.
І запам’ятай – насправді самотності не буває ніколи…