Андрій зайшов у квартиру батьків і чомусь, одразу пішов у свою колишню кімнату. Він уважно оглянув її і раптом заявив: – Мамо, тату, ми з Тетяною розлучаємось! Поживу у вас! – Хм, – здивувався батько. – Цікаво. Ми теж хотіли тобі дещо сказати. Ми з матір’ю також розходимось! Андрій аж присів на стільчик від здивування

Як тільки син увійшов до квартири, Ганна з Іваном одразу зрозуміли, що щось трапилося. Андрій, чомусь, одразу пішов у свою колишню кімнату, де він жив до одруження, уважно оглянув її, а потім оголосив:

-Мамо, тату, я у вас трохи поживу!

-Тааак, – сказав Іван. – Цікава заява. І що це означає?

-Те й означає. – Син усміхнувся якоюсь дивною усмішкою. – Поживу і все.

-І чого ж це так раптом? – Іван стежив уважно не за сином, а за реакцією дружини.

Ганна виглядала здивованою. Видно було, що вона хоче щось запитати, але не наважується це зробити.

-Тату, ну чого ти одразу починаєш? – сказав син. – Чого та чого. Просто так треба.

-А як же Тетяна, синку? – нарешті, подала голос мати. – Вона не буде проти?

-Мамо, і ти теж не починай, – син нервово зітхнув. – Хочете дізнатися про все, так? Зараз скажу. Я вирішив піти з сім’ї. Зрозуміло?

-Чому піти? – тихо запитала Ганна. – Навіщо піти? У вас, начебто, було все добре!

-А набридло мені! – видав Андрій. – Двадцять років я з Тетяною прожив. Сина виховав, своє зобов’язання перед нею, як батько дитини виконав. А тепер усе, досить! Тепер я хочу для себе пожити. Тільки для себе. Он як молодь зараз живе. Хочу життя розпочати з нуля. Вам зрозуміло?

-Ви що, з нею посварилися? – знову запитала Ганна.

-Ні, – відповів син. – Просто я так вирішив. Вона навіть про це ще не знає.

-Не знає? – ахнула Ганна.

-Знайшов собі, когось чи що? – прямо запитав сина Іван. – Говори, не соромся. Ми зрозуміємо.

-Тату, якби я знайшов, я б до вас не повернувся, – усміхнувся син. – Тоді мені було б до кого йти.

-Ах, це ти, значить, повернувся до нас? – зробив здивоване обличчя Іван, і знову глянув на дружину. – Чуєш, Ганно, він до нас повернувся. Нарешті. Спочатку каже, просто поживу трохи, а потім заявляє – повернувся. Повернувся назавжди, чи як?

-А що? – насупився син. – Ви мене не приймете, чи що? Я що, заважатиму? Моя ж кімната порожня.

-Яка твоя? Ти тут уже 20 років не прописаний.

-Мамо, що він таке каже? – Андрій розгубився. – Ви ж батьки мої. Я маю право жити у вас, правильно? Скажи йому, що маю право.

-Маєш, маєш, – сумно сказала Ганна. – Але тільки…

-Що тільки? – насторожився син.

-Одним словом, Андрію, – раптом прийшов на допомогу дружині Іван. – Ми теж тобі хочемо дещо повідомити. Якщо ти так, то й ми не гірші за тебе. Готовий почути надзвичайну новину?

-Що таке? – насторожився Андрій. – Яку ще новину?

-Заявляю тобі офіційно, що ми з матір’ю теж розлучаємося! Так, Ганно?

Іван так виразно подивився на дружину, що та одразу кивнула.

-Так, синку. Ми теж… – сказала вона сумно.

-Ви чого це?.. – син від подиву повільно сів на стілець. – Ви з що? Вас чого понесло в такі нетрі?

-А що ти дивуєшся? – посміхнувся Іван. – Ти що один такий розумний? Ми теж тебе давно виростили. І теж хочемо кожен собі пожити окремо. Так що, як то кажуть, розлучення в нас.

-Так, зачекайте! – син знову встав. – Вам скільки років?! Ви про це подумали?

-А що роки? Ти свої роки порахуй спочатку.

-Мамо, це правда чи що? – син здивовано дивився на Ганну.

-На жаль, синку, – знову кивнула мати. – Ти ж сам розумієш, якщо все набридло, то швидше бери ноги в руки, і біжи кудись далі. Так?

-Та ви що?! – Андрій не міг підібрати потрібні слова. – Ви ж… Це ж… Це не правильно. Ви ж не сварилися ніколи.

-Ну, не сварилися… – Ганна знизала плечима. – Ви теж, не сварилися. Але ж ти вирішив піти.

-А у вас хто вирішив?

-Взаємно вирішили.

-На загальних зборах, – підтвердив Іван. – Так що, вибач, синку, але дати притулок ми тобі не зможемо. Якщо хочеш вільного життя, винаймай квартиру.

-Чекайте, – засмутився син. – А квартира ця кому залишиться?

-Вже точно, не тобі, – хмикнув батько. – Ми її продамо, а гроші розділимо на двох.

-А жити де будете?

-Щось придумаємо. Ти за нас не хвилюйся.

-Ви що? – син знову сів. – Хіба можна на старості йти в нікуди?

-Чому в нікуди? – Іван уважно подивився на сина. – Ти, як порядний син, тепер просто зобов’язаний дати притулок мамі.

-Чому це? – здивувався Андрій.

-Тому. Якщо ти син і любиш матір, значить зобов’язаний. А що ні чи що? Вже про мене не турбуйся. Я собі будиночок в селі вже приглянув. Якраз моїх грошей вистачить.

-Ну, ви взагалі… – Син не розуміючи нічого дивився на батьків. – І коли у вас розлучення?

-А у вас?

-Та яке тепер мені розлучення? – Андрій тяжко зітхнув. – Куди я тепер піду? Що справді квартиру винаймати? Ні. Я ж не мільйони заробляю.

-Ну, тоді йди вже до дружини, – похмуро сказав Іван. – І залиш ці погані думки.

-А ви? – в очах Андрія з’явилася надія. – Може й ви, це… Того… Передумаєте?

-Може, й передумаємо, – знизала плечима Ганна. – Тільки правильно тато каже, ти йди вже до сім’ї. Будь ласка, йди.

Коли син пішов, Ганна з симпатією подивилася на чоловіка.

-Ось, скільки з тобою живу, Іване, досі не можу зрозуміти, коли ти жартуєш, а коли правду говориш.

-Жартую я, жартую, – з серйозним обличчям сказав Іван. – Але якщо чесно, коли ти мене раптом підтримала, що ми з тобою розлучаємося, то мені чогось лячно стало…

Іван обняв дружину, поцілував і вони сміючись пішли пити чай на кухню…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.